home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement








Запитання сьоме


Шановні президенти! Коли ми, нарешті, визначимося зі своїм ставленням до Росії?


Пора нам затямити раз і назавжди: Росія ставиться до України, як мисливець до пораненої дичини. Вона інстинктивно відчуває, що рана, яку за триста літ гноблення заподіяла Україні, мала би бути смертельною. І дуже дивується, що та же жива і не дається в руки. Тут у Росії й появляється природний мисливський азарт – добити поранену!

Невже потрібно великого розуму, аби збагнути: Росія для України – постійне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до повної заглади українського народу. Коса Тузла, афера з втручанням у наші президентські вибори, у зовнішню політику нашої держави (наче донині залишаються в силі зрадницькі угоди гетьмана Брюховецького з московським царем), можуть виявитися квіточками проти ягідок, що визріють на газовому шантажі Росії, на її погрозах зруйнувати наш воєнно-промисловий комплекс, а з ним і всю економіку, на проблемі Чорноморського флоту і Криму зокрема, на перегляді Росією кордонів з метою недопущення України до членства в НАТО і на породженому усім цим хаосі, ініційованому Москвою саме для того, аби нацькувати «половецький степ» Сходу на «помаранчевий» український Захід з метою остаточного задушення нашої європейської мрії.

Тільки геть наївні люди можуть вірити, що ментальність нинішнього російського політикуму чимось відрізняється від імперської, шовіністичної ментальності політикуму царської та радянської Росії. «Політика Росії – незмінна, – писав Карл Маркс. – Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але дороговказна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Написано давно, читається, як нині. До цього слід додати, що настирне домагання дружби «трьох братніх» слов’янських народів (звісно, під нагаєм «старшого брата»), підтримка визвольних змагань поневолених народів планети (наприклад, афганців), запрошення до стратегічного партнерства – все це теж з арсеналу форм московського загарбництва. Тільки не треба говорити небилиць, що російський народ – рогоносець, страждалець, визволитель та заступник, але йому, як назло, випадають на долю ненажерливі царі, генсеки і президенти. Всі ті, без винятку, правителі насправді породжені глибинною авторитарно-руйнівною психологією свого народу і добросовісно виконують його волю. Скільки би їх не міняти, з яких верств суспільства не обирати, в кінцевому результаті вони будуть однаково ненажерливими. Народ – богоносець і страждалець імперій типу тюрми народів не створює.


Шановні президенти! Коли ми, нарешті, спинимо русифікацію України?

Не може бути й мови про домовленість! Не може бути підставою для двох державних мов те, що деяка частина населення країни розмовляє російською. В кожній країні державною є мова корінного етносу, який є її творцем. Україну створили українці, державна мова в ній може бути тільки одна – українська. Все! Росія теж багатонаціональна країна і українців, до речі, в ній проживає не набагато менше, ніж росіян в Україні, але ніхто там не порушує питання про багатомовність. Тому чому в нас для москалів мають бути особливі привілеї?

Сьогодні в Україні русифікація населення йде швидшими темпами, ніж за колоніальних часів. Питається, чому в нас російськомовних газет, журналів, телеканалів, видавництв утричі більше, ніж українських? Славний українець, корінний донеччанин, академік Федір Моргун у книзі «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» пише: «Добре пам’ятаю довоєнні і післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ, а й міст Донбасу… говорили рідною українською мовою, тому що вони в основному – українці. На превеликий жаль, сьогодні не тільки в містах, але й у багатьох донецьких селах, в яких проживають переважно українці, рідної мови майже не чути». Як це могло статися за якихось п’ятдесят років? А дуже просто: без будь-яких референдумів були закриті українські садочки і школи. Що треба зробити, аби відновити справедливість? В русифікованих регіонах у процентному відношенні до національного складу населення відкрити українські садочки і школи, а учні російських шкіл, як це прийнято у світі, зобов’язані знати державну мову на рівні з рідною. Хто скаже, що це несправедливо чи незаконно, будь ласка, – чемодан, вокзал, Росія…

Час відібрати в росіян наші міста. Чи можна миритися з тим, що в тому ж Запоріжжі – самому серці колишньої козацької держави, у славному краї Сагайдачного, Хмельницького, Сірка, гайдамаків і холодноярців не почуєш нашого слова, тільки «нєкання» та «штокання». Яка з Києва столиця України, а зі Львова столиця нашого «п’ємонту», коли там теж панує російська, а беззахисна українська нахабно витісняється на задвірки. Якщо не зрозуміти наслідків цієї загрози, то невдовзі матимемо Україну без українців…

Ще пекучіша проблема – це залежність української економіки від російських енергоносіїв. Поки така залежність триває, наша незалежність є формальною. Чи в нас власних запасів нафтопродуктів бракує, чи нашим владноможцям бракує культури державного мислення, що невдовзі від села до села і на тракторі не дістатися і борщу не зварити без дозволу «путінського краника»? Де були всі роки незалежності наші лідери нації, про що думали і чим займалися, що поставили Україну на грань такої ганьби?

Сьогодні весь український народ хотів би почути від наших президентів і прем’єрів відповіді на такі запитання:

1. Чи ви, шановні, не усвідомлюєте, що залежність України від російських енергоносіїв рано чи пізно призведе до втрати її незалежності, до катастрофи нації взагалі?

2. Чи ви, порпаючись у смітнику третьорядних для народу проблем і дешевих амбіцій, не маєте ні доброї волі, ні сил, ні можливостей, бо вже все розкрадено, заснувати українську нафтогазову промисловість?

3. Чи, може, Росія не дозволяє вам цього зробити, а ви, таємно залежні від неї, просто дурите власний народ?

Нам здається, що всі три запитання сьогодні однаково актуальні?

Низька культура державотворення наших лідерів виразно проявляється в невмінні передбачати стратегічні загрози з боку недоброзичливих сусідів. Росія відібрала в Білорусі газотранспортну магістраль – в Україні це нікого не насторожило. Путін із Шрьодером затівають прокласти по дну Балтики газотранспортну магістраль, щоб різко скоротити доставку газу до Європи через наші терени… «Газпром» раптом закуповує весь туркменський газ… «Газпром» погрожує, що як тільки Україна вступить в НАТО, ціну на газ для неї буде підвищено до 500 і більше доларів за тисячу кубометрів, що стане катастрофою для української економіки…

І знову ми не робимо з цього жодних висновків. Аж тоді, коли Росія поставить Україну перед невідворотною загрозою економічного краху, ми почнемо чухати потилиці. Європейські державні лідери так не поводяться!




Запитання шосте | Чи ми, українці, одної крові? Роздуми над недолею | Запитання восьме