home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



«форд–ескорт»


Потім ще й Джон потерся мені лобом об плече. Як завжди, просто витер лоба.

— До тещі не будеш заходити? — вирішив я допомогти йому одразу зняти всі недомовки.

— Та ні, ти ж знаєш. Чого вже тепер? — відповів він, і я з ним мовчки погодився. — Ми — на Тернопіль. А там — поїздом до Вінниці… А та Анжела — то хто? — кивнув він услід машині, що покотилася вниз старою дорогою.

— Майбутня дружина.

— Еге ж, — не повірив Джон.

— О, чувак! — навалився на мене ззаду Йосип, коли Джон відстав перезуватися. — А ту сенегалку ти де знайшов?

— Майбутня дружина, — продовжував я жартувати, не роздумуючи.

— Ти що, серйозно?

— А що? Гарна дівчина?

— Так, нічого, — по–ведмежому пробурмотів Йосип і також відстав.

Останнім уже внизу, коли між деревами ми знову побачили і машину, і Аньку з Анжелкою біля неї, мене наздогнав наш Паша.

— Яшо, а де ти таку шоколадку знайшов?

— До речі, моя майбутня дружина, — ще спокійніше відповів я йому.

— Ва! Ну ти, Яшец, молодець! — голосніше за інших відгукнувся Паша, але розвинути тему не дала нова пригода.

У долині, на розвилці старої дороги, машина знову заглухла.

— Хлопці, лажа! — подала голос Анька. — Знову потрібна ваша допомога.

— А може, бензин закінчився? — першим пострибав до машини Орко.

— Та ні, ще півбака. При виїзді з Кременця заправляла.

Першими добігли мої — Куля, Сашуня, Вікя і, звичайно, Орко у своїх мокрих штанах, що тоді, здавалося, вже достатньо протверезів. Анька керувала, а вони знову підпихали, і Анжелка серед усіх також вперлася у задній бампер обома руцями. Потім — Джон, Йосип і Паша, і я з ними також підпряглися.

— Що сьогодні? Понеділок?.. Не хріновий понеділочок! — крякав Йосип у мене над головою.

— Сьогодні тільки субота, — відповів я йому.

— Та йди! — щиро здивувався він. — А я думав, що вчора була неділя…

— А вчора була п’ятниця, — серйозним тоном доповнив мене Сашуня.

Так ми й допхалися до греблі, а по греблі попід вербами, по прямій — то вже зовсім легко пішло. За греблею, на пляжі, — перекур!

Умивалися, витиралися, чистили одяг. Ще раз, тепер уже всі, помилувалися золотом у смарагді протилежного берега. Хлопці пороздягалися і хлюпалися, як діти, а потім полізли до багажника, де були їхні речі, й витягли свої апарати. Клацали і ліс, і його проекцію у воді, й очерет, і плетені тини, й будиночки на цьому березі… Такий собі імпровізований «степшот» вийшов. Анжелка також цілилася моїм «Ніконом» у всі боки. А мені варто було роззутися, намочити у холодній воді ноги — і оптимізм поволі почав повертатися. Все це й справді нагадувало веселу пригоду з друзями на природі. Анжелка підійшла до мене, сіла поряд на траві, поклала свою долоньку на моє чоло й сказала, що витягає хоробу.

Після нападу я й справді почував себе ще не зовсім упевнено, а участь у пханні Аньчиного драндулета з непритомним Карлсоном на задньому сидінні також далася взнаки. Подальше пхання не мало ніякого сенсу. Вихід із ситуації був, але я відтягував його озвучення, скільки міг. Питання було лиш в одному: чи потягне Інчин «Матіс» Аньчиного «Форда» і що мені потім зробить сестра, коли щось станеться з її «туфелькою»? І ще — чи знайдеться у Аньки підходящий шнурок.

Куля запропонував розпалити вогонь, а через п’ять хвилин на березі вже палахкотіло й іскрилося вогнище. Іскри вихором здіймалися до неба.

— Ввечері буде ще гарніше! — волік від греблі ще якісь сухі кілки Куля. — Ото що від бобрів залишилося, — коментував він.

Тим часом Йосип знайшов мого покинутого на березі спінінга і за п’ять хвилин викинув на траву окунця, випадково підсік його за живіт. Новачкам завжди щастить. Хлопці знову взялися за апарати — і, повторно причеплений на гачок, бідний окунець ще разів вісім усіма по черзі закидався й витягався (навіть Паша із рукою в гіпсі пробував), аж поки не відчепився.

— Старий, ну що там? — потирав руки Орко. — Давай–но щось!

— Орку, Орку… — тільки й залишалося, що зітхати.

Анька дістала з багажника покривало, розстелила на траві. Ми виставили все з наготованого мамою кошика, хлопці дістали своє, й Анжелка з Анькою швидко усе це порозкладали. Карлсона, що спокійно похропував у «Форді», вирішили не будити. Відтак горілку пили лише Орко й Куля, і ще Анжелка з ними. Я ще трохи погомонів з хлопцями під томатний сік і канапки з оселедцем і нарешті зважився на рішення: «Чому бути, того не минути!..». Та й пора мені вже віддавати борги. Бо ж скільки у свій час мене перетягнули, коли я ще мав першого свого «запора», а тепер начеб і моя черга. Бо про те, щоб залишатися тут на ніч, ніхто не хотів і слухати, хоч я міг би й домовитися у «Лісовій казці». Хлопці квапилися на Вінницю, а потім — на Райгород, де їх уже чекав Кузя. А коли я нарешті поцікавився в Аньки, чи є у неї підходящий для буксирування шнурок, вона відповіла, що є надійна стальна линва. Це врешті–решт і вирішило проблему.

І все ж, коли я приїхав від «Казки» на Інчиній «туфельці» і хлопці побачили у ній мої габарити, то мимоволі знову потяглися за апарати… Як і слід було очікувати, Орко після третьої знову втратив орієнтацію і ще раз хотів лізти у воду, але молодці Вікя і Сашуня взяли його під микитки й запхали поміж себе на задню сідушку. Вирішили рушати. Попереду — «Матіс», за ним — «Форд–ескорт» на шнурку. А Куля залишився на лісовому березі разом з усією недопитою горілкою, й закускою також. І це, стопудово, був один із найщасливіших днів у його житті.

Куля підпихав, і хлопці підпихали, коли я відпустив щеплення і поволі рушив. І по рівному пішло без проблем. Проте під перший горбочок біля «Лісової казки», та ще й без розгону, бо його там просто ніде набрати, довелося всім виходити, крім Аньки і, звичайно, Карлсона, якого хлопці перевели у сидячу позу, але тепер і у мене в машині був ще один непритомний — Орко. Бідолашний Сашуня підпер його до вікна і, як завжди, тихо говорив щось сам до себе. А коли Вікя з Анжелкою на підйомі виходили з «туфельки», я наказав Сашуні сидіти біля Орка й не рухатися.

Хлопці ще трохи підіпхнули — й Інчина «туфелька» спокійно й упевнено, наче мураха–гусінь, потягла Аньчиного «Форда». Канає! На горбку всі знову повсідалися й з Богом рушили далі. За лісом, на узгірку, самотньо бовваніли дві цегляні стіни — все, що залишилося від старого складу міндобрив. «Стоп! Та це ж у Сеньовому романі також був склад міндобрив на узліссі, де ті чудаки у війну бавилися», — згадав я раптом те, що вже, здавалося, мав би давно забути. Але ж скільки їх, тих покинутих складів міндобрив, навкруги! Міндобрива скінчилися, залишилися одні склади… Тепер — завдання: як так проскочити нашою вулицею, щоб мама не помітила мене з тим «ескортом» на линві, а особливо, щоб не помітила Джона. Бо ж для чого намарне її хвилювати? Завдання не з легких, тим більше, що мама нас уже виглядала. Я прокотився повз наше подвір’я й лавку з мамою й загальмував метрів за двадцять, й Анька — молодець: майстерно тримала дистанцію. Джон принишк, зіщулився і, — я це помітив, — як міг, утискався в сидіння. Не хотів би я у цей момент опинитися на його місці. Мабуть, у такій ситуації кожен колишній зять так само втискався б у сидіння, як і він.

— Ну як там? — гукала від хвіртки мама.

— Все добре, мамо… Я ще забіжу попрощатися з тіткою.

— Я там тобі кошика наготувала. Ну, і мішечок картоплі… Інка дзвонила, просила моркви, якусь нову дієту на моркві почне… А може, залишишся?

— Та я ж з котом, ти забула? Та й хлопців треба відвезти. А ще буксир, бач, то також мої друзі.

— Гарні у тебе хлопці, — похвалила мама. — Тепер — черга за буряками, — будувала вона плани на майбутнє. — Тільки того, з червоним лицем, більше не вези.

— Добре, на буряки я привезу полковників… Справжніх. Тільки вже у відставці.

— Ти–но сам приїжджай, без нікого. А та чорна — то справді хто?

— А як тобі вона?

— Так гарно збирала. Слухай, якась вона, по–моєму, ніяка не американка… Ти мені не чуди! — йшла за мною до хати мама. — Чуєш, не чуди: воно ще ж таке молодюнє! — виховувала мене мама.

Тітка Мартоха, коли притулився до її щоки, то так обхопила за шию, що мусив проситися: «Тьотю, та пускайте вже!».

— А бач, я ще всто! Ще можу боротися з тобою… Тільки якби хто ноги позичив.

Коли вирвався від тітки, то обняв маму. Мама, коли прощаємось, завжди примовляє: «Ой сину, сину! Ангеле мій…» — і цього разу знову.

— Добре, на тому тижні виберу день…

— У, день! Хоч би два!.. Дивись, я там у кошик слоїк огірочків маринованих для Іванка поставила, щоб не розбилися.

— Не переживай, довезу.

На тому я і вийшов за хвіртку, а слідом — і мама, а за нею Мурка з Томиком вигулькнули з–за криниці. Справжні проводи! Мама помахала рукою хлопцям біля машини, а вони — їй у відповідь. Навіть Сашуня виліз. Тільки Джон залишався у кабіні. Я й не казав мамі, що він тут.

— По конях! — командую, і всі знову починають всідатися.

З горбочка рушаємо плавніше плавного, котимося як по маслу… Не вистачало ще потягти замість «Форда» лише його бампера, бо й таке траплялося.

— Реблята, реблята! — чую з–за плоту голос спантеличеного дядька Михася, не встиг друзяка, якби хоч на хвилину раніше.

Всі три горбки до рибгоспу ми взяли махом, за решту я також не хвилювався. Перше випробування — княжий Вижгородок. Там уже доведеться розім’яти ноги.

— Ой, чорна–я сі, чорна!.. — раптом спросоння затягнув Орко.

— Ой, чорна–я циганка! — підтримав його Вікя й усі інші.

— Чом сі полюбила–а! Чом сі полюбила–а чорня–явого–о Іванка–а!.. — напрочуд гарним голосом підхопила Анжелка, і я разом з нею.

І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися. А ще повезу її до Польщі, вона ще ніколи не була за кордоном. Це має бути ще до зими, і це має бути екскурсія вихідного дня, залишилося лише закордонного паспорта дочекатися. Ну, якщо й не у Польщу, то хоча б в уманську «Софіївку»…

— Ого, мені в таку фігню борше навіть сі не вірило! — кинула мені Анжелка, поки хлопці у нас за спинами ще доспівували.

Орко — на все горло, Вікя старався потрапляти другим, а Сашуня, як завжди, начеб сам до себе.

— Яку ще фігню? — перепитав я.

— В те, що мрії колись навіть можут сі збувати, — стенула вона плечками й посміхнулася, і я багато віддав би, аби бачити ту її посмішку частіше.

Я не лише вів машину й дивився вперед, а мусив постійно глипати у дзеркала, як там Анька на линві. Поки хлопці співали, я підспівував, а коли замовкли і хвилин з десять ми їхали мовчки, то раз чи два клюнув носом: утома, що назбиралася за день, плюс уже звичка відсипатися після нічної роботи.

Анжелка це помітила і знову почала, по другому колу:

— Ой, чий то кінь стої–їть! Що біла гри–ивонька–а!..

— Хоу! Анжеліка! — заволав у неї за спиною Орест і одразу ж з азартом підхопив: — Сподо–обала–ась ме–ні–і!..

— Орку, а ми ж твого рискаля забули! — раптом згадав я.

— То й що! Доведеться іще раз приїхати покопати! — Спо–одобалась мені! Тая дівчи–инонька–а!.. — затягнув Орко, та так голосно, що аж наш «ескорт» почув нас.

Я побачив у дзеркальце, як засміялася Анька і Джон виставив через вікно руку з піднятим догори великим пальцем… Аньку з машиною вони вирішили залишити на ремонт у Тернополі. Відтак мені завтра належало ще й нею весь день опікуватися. А хлопці на Вінницю вирушать потягом, а далі — через Кліщів на Райгород… Паша ще на ставках біля вогню переповідав мені історію про сома, що ледь не відірвав Кузьмі руку. Зі слів самого Кузі, що розказував, як тягнув його з човна, намотавши жилку на руку, а коли з–під каменя ту тварюку витяг, той так пішов, так пішов!.. Ледь не з рукою і ледь не з човном… А я собі думаю: на який кучерявий уся ця блатна бригада там Кузі здалася? Тим паче, коли пішли соми?

Але нехай їдуть. Їхню Аньку завтра ще містом поводимо, Анжелка з нею вельми заприязнилася. Нам з Анжелкою тепер головне, щоб хоч до грудня закордонний паспорт виробити, аби ще встигнути до польського Різдва і поїхати, і вернутися. Візи купимо через турагенцію, поселимося у «Металувці» на Длугій, а на пиво ходитимемо на Півну. Вдень — по музеях, а під вечір поїдемо у Лазєнки дивитися на живих павичів та годувати горішками ручних білочок, постараємося, щоб нас там не замкнули. А як буде настрій, то і з Анною–Марією Кі побачимося. Бо ж вона до Різдва завжди прилітає з Венеції… Нехай це виглядає як похвальба, але я мрію їх обох потягти в ірландський паб на Краківському передмісті, чомусь саме туди. Із нас може вийти непогана компанія.

Принаймні я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою. І на першому великому горбі у Вижгородку також уявляв собі казкові картинки нашої майбутньої подорожі, сидячи у «туфельці» із мигаючою аварійкою та «Форд–ескортом» на шнурку, з дебелою Анькою за кермом та сплячим Карлсоном на задній сідушці позад неї, поки всі інші, висаджені у долині, на мосту через Свинорийку, наздоганяли нас попід горбом. І Орко, що знову протверезів, і Сашуня, і Вікя, і Паша з Йосипом, і Джон, і Анжелка з букетом яскраво–жовтого кленового листя серед усіх, і наче б іще хтось, може, з місцевих, що дорогою пристав до гамірного, веселого гурту… Грошей поки що позичу у сестри, а віддам із «Чорної кішки». Але то вже після персоналки в «Узвозі». Джон підтвердив, що є домовленість на січень: тоді у них мертвий сезон, є шанс уклинитися. Лише б не забути сказати Джонові, що «Чорна кішка» вже продається, нехай уже зараз шукає покупців.


Харків — Київ — Тернопіль — Смиківці

2008—2009


стара дорога. woodland | Дерева на дахах | Примітки