home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



побачити дятла


По полудні під «Пінгвіном» уже не було жодного вільного місця. Кілька гамірливих компаній, плюс завсідники, так що навіть сперечалися за стільці. А поряд із нами, наприклад за архітекторським столиком, сперечалися про наступні парламентські вибори, а ще далі хтось із відставних служак навіть пробував заспівувати.

Всі наші також були тут. Але вибори нас мало хвилювали, хлопці спочатку чекали мене, а потім — що я скажу. Навіть Сашуня зі своєї дурки чи то злиняв, а чи відпросився. Як би то без нього минуло? Я попросив їх прийти, і вони прийшли. А потім почав накрапати дощик і ледь усього не зіпсував. І ще я помітив, що за день жовтого на каштанах помітно додалося.

— Хлопці, я обіцяв вам фотосесію? Так–от, цей час настав, — почав я бадьоро, коли перша кава вже була випита. — Тут мені якраз замовили фотографії з журналу, то з’явилася чудова нагода трохи провітритися… Це не просто копання картоплі, а виїзна фотосесія, на природі, ясно?

— А з якого журналу? — першим озвався Сашуня.

— Українського журналу. Вас побачить уся Україна!

— А хулі! — підморгнув Сашуні Орко.

— А що, «Сіті лайф» знов почав виходити? — здивувався Вікя.

Молодець, не чекав! А чувачок пам’ять має… Про замовлення я, звичайно, пожартував, але ж хлопці мене не розчарували, прийшли. Я і їх постараюся не розчарувати.

— Добре, що хоч зуби встиг вставити, — зітхнув Орко.

— Якщо всі за, то виїжджаємо завтра о восьмій ранку, — сказав я і над головами хлопців жестами показав ще чотири кави.

— Мені — зелений чай! — оглянувшись до офіціантки, поправив мене Орко.

Мені було приємно, що й Вікя не відмовився, все ж таки «двійник». Нічого, до вечора, поки його зміна, я обіцяв вернутися, бо ж у мене також — містер Шон. Сашуня, мабуть, десь ковтнув трохи пива, бо виглядав збудженим. Для Сашуні алкоголь є убивцею: він оголює його нерви, шарпає ним і кидає. Сашуня і сам це знає, і боїться цього, але все ж деколи дозволяє собі ковток–два, а потім знову зарікається.

— Форма одягу робоча, польова, і якщо у когось є хороший рискаль, то також можете прихопити, — сказав я. — А тепер — увага! — Я дістав із сумки «Нікона» й почав ходити довкруг хлопців колами, роблячи фотку за фоткою на повному автоматі… Бульвар, осінь, люди… І найкращі друзі під рідним «Пінгвіном».

На початках мене цікавило у фотографії тільки те, що вдавалося зняти, що бачив сам, а чи показували інші. Але з часом потроху стало доходити, що набагато важливіше не те, що попало у кадр, як те, що туди не попало. Може, та ж таки «Чорна кішка у темній кімнаті» й стала для мене у цьому сенсі вирішальною. А ще важливо у потрібний час опинитися в потрібному місці, і бажано ще й із хорошою камерою в руках. Тобто від везіння також багато залежить…

А тоді під «брезентом» хлопці просто дуркували, приставляли один одному роги, а потім ще дехто приєднався.

І з архітекторів, і з відставників: «Яшо, давай ще нас на згадку!» — лунало і від інших столиків.

— Мистецтво закінчення робочого дня — краще з танцями! — сказав я тоді під «Пінгвіном». — Але сьогодні обійдемося без танців. Якщо пощастить, танці будуть завтра!..

— В клюбі завтра будуть танці, — прокоментував на прощання Орко.

А потім від «Пінгвіна» я ще перейшов на інший бік бульвару — у «Козу», де мене вже чекала Анжелка. Вона захотіла «Американо», а я вже — то лише сік.

— Ну, то як, завтра хочеш зі мною у село? — нагадав я їй.

— Хочу, — відповіла, не роздумуючи, ще до того, як їй принесли каву.

У «Козі» перед вечором часто бувають чорношкірі студенти. От і цього разу у першому залі, справа від бару, стовпився їх гамірливий гурт, але Анжелка до братів по расі поставилася байдуже. Ніяк не прореагувала, лише ковзнула поглядом, і ми пройшли до наступного залу. А потім, я помітив, вона намагалася й не дивитися у їх бік, як зазвичай намагаються не звертати уваги на зайве, недоречне нагадування.

— А бараболю копати умієш?

— О! То я вмію! — За боковим столиком, на тлі полиць із книгами, наповнена оптимізмом, вона мимохіть викликала захоплення. — Ми в інтернаті знаєш, скільки її сі накопали?..

— А після копання — то ще й рибалка в лісі… Я ще хлопців беру, ти їх бачила, крім, може, Сашуні, але я тобі і про нього розказував. Так що у нас там буде весела компанія… А на рибалці, там, на Ставках, у лісі, у мене завжди якісь пригоди…

— Які пригоди?

— Кожен раз щось… Як не на дерево закину, то у воді за присторч зачеплю і обірву, частіше, звичайно, обірву. Або рибальського стільця забуду… А одного разу ми з моїм колишнім шваґером Іваном потопельника врятували. П’яний був.

— Хто? — чомусь здивувалася Анжелка.

— Він, звичайно. Хоча й ми також, але… А то, буває, ні на що не клює, а на хруща візьме ось такий амур! — Я розвів руки над столом. — Або знайдеш на березі кукурудзяне зернятко (якийсь інший рибалка розсипав), і на ту кукурузку й візьме… Або дятла побачити!

— Дятла побачити — то, по–твоєму, пригода?.. — засміялася Анжелка.

— Ще й яка пригода! Там знаєш, скільки дятлів?.. Над водою багато сухих дерев, і вони там роблять собі дупла.

Тієї ночі якраз випало моє чергування. Вікя не приходив, а я майже не дивився телевізора, лише останні новини по «плюсах». Як він і радив, щодо суботньої пачки газет я ще звечора домовився і з шофером, і в «Анастасії». І тієї ночі мені спершу приснилося, що я раптом забув, як варити кашу з гороху для коропа — коли додавати олію і яка пропорція манки… Я так довго не міг того згадати, що аж прокинувся у холодному поту і з полегкістю зітхнув, що це тільки сон, і знову заснув. А вже десь під ранок мені приснилися здорові білі зуби без щілинок. Так, начеб пластмасові…

Зранку поліз до телефону. Спочатку — Інці, але у таку рань вона ще була поза зоною. Потім мамі, яка вже чекала дзвінка. Коли я їй сказав, що мені приснилися здорові зуби, мама заспокоїла, що це все одно краще, ніж якби приснилися хворі, і з нею важко було не погодитися. Про кашу для риби я про всяк випадок промовчав… А рівно о сьомій, як і домовлялися, я набрав київстарівський номер Анжелки.

— Хотіла? Збирайся, якщо хотіла.

Проте ранок усе ж почався з конфлікту із Сашунею. Першим прийшов Орко з новеньким рискалем, а слідом — Сашуня із загадково відстовбурченими кишенями. Я вже чекав їх у машині біля верхнього тунелю на Бродівській, там, де стоянка. І коли Сашуня із застиглим самовдоволенням на обличчі почав розкладати на капоті вздовж вітрового скла вміст своїх кишень: упаковку сушених кальмарів, шоколадку «Баунті», сушені горішки «Козацька розвага», плавлений сирок «Дружба» й у рядочок по одній іриски «Киць–киць» — я одразу зрозумів, звідки це, й аж скипів від злості. Та все ж пам’ятав, що на Сашуню з його хворобою кричати в жодному разі не можна.

— Це я в дорогу, — побачивши моє незадоволення, трохи розгублено прорік Сашуня.

— Ми ж домовилися, що із супермаркету ти більше нічого красти не будеш, — спокійним тоном нагадав я йому.

— Ну, то я не тепер. То ще давно, — завів стару платівку Сашуня.

У цей момент нагодилася Анжелка. Хлопці її помітили, і я бачив, як мимоволі замилувалися тим, як вона красиво йшла, посміхаючись на всі свої сліпучо–білі зуби. А вона підійшла і, нікого не питаючи, з посмішкою смикнула собі з капота «Баунті».

— Знайомтеся: це —Анжелка, — сказав я. — Ну, добре, зам’яли, — кивнув на розкидані по капоту Сашунині гостинці, й Орко одразу потягнувся по кальмари.

Наступною проблемою було те, що Орків рискаль мав задовге держало і не влазив у багажник. Врешті–решт він узяв його в кабіну собі між ноги, а держало виставив у вікно. Так із напіввідкритим заднім вікном і довелося їхати. Вікя, що прийшов останнім, виглядав невиспаним і блідим, аж світився.

Коли я завів двигун, Сашуня кинувся до капота, вхопив сирок і поклав назад у кишеню, а «Козацьку розвагу» простягнув «двійнику». Мені тицяв «Киць–киць», але я не прореагував, і він висипав їх на коліна Анжелці, що сіла спереду, поруч зі мною, й одразу пристебнулася.

— Ой, шо то? Дєкую!.. — сказала вона.

Анжелку Орко і Вікя вже бачили, але бідного Сашуню її білозуба посмішка й африканські кіски, я це помітив, вразили неабияк. Потім він ще довго не міг розтулити рота. Натомість Орко й Вікя, що разом з ним тиснулися на задній сідушці, цілу дорогу жартували, кепкуючи і з мене, і один з одного, і з «твердочолих волиняків», і з «жидуватих галіцусів», з інтересом поглядали на мою чорношкіру супутницю, слухняно пристебнуту, урочисто зосереджену. Усе це налаштовувало мене на філософський настрій! Я також переважно мовчав, лише час від часу відповідав хлопцям на їхні кпини, та ще інколи коментував Анжелці деякі деталі краєвиду.

Коли проминали Товтри, я не забув нагадати всім, де вододіл між Дніпром і Дністром, як і те, де був старий кордон між Волинню й Галичиною. А також, під яким деревом зупинявся відлити Богдан Хмельницький у своєму поході під Зборів. Правда, про відлити — то я вже вигадав, але справжню трьохсотлітню липу при в’їзді у Нижні Луб’янки я їм таки показав. Ось так і народжуються міфи. Воно й не дивно: сто років екскурсій не проводив!.. Правда, про просто Марію у маках я все ж промовчав, хоч і це було також із цієї ж серії. Я тоді примусив її тут, на горбку між Синявою і Нижніми Луб’янками, добряче наприсідатися серед маків. Пізніше ця робота була на обкладинці «Каравану».

І тільки з Анжелкою, поки хлопці сперечалися, чи у Збаражі тепер роблять горілку «Калганофф», чи деінде, я поділився давнім своїм спостереженням про те, що саме дерева, які за останні п’ятдесят років попідростали, зробили наші міста затишнішими. Бо на фотках 20—30–х, та й навіть 50–х, років дуже мало у містах старих дерев. Можливо, дещо пояснює те, що тоді й у містах ще багато будинків опалювалося дровами. А відколи дерева перестали вирубувати, коли за це почали карати, це помітно змінило обличчя усіх наших міст, і зі мною всі погодилися, навіть Орко. Мабуть, хотіли, аби швидше заткнувся.




хай живе картопля! | Дерева на дахах | солодкий дим вітчизни