home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



улюблені історії


Якщо ми з Орком виповзаємо у місто, то найчастіше забиваємо стрілку саме біля «Пінгвіна». Коли я після служби вже виспався і вилажу на першу каву, я ще називаю це провітрюванням бороди, а Орко, відповідно, — на третю–четверту, й він називає провітрюванням дупи. І якщо гарний день, нема дощу і не парить, можемо просидіти собі під «брезентом» і годину, й більше. Кава, ще одна кава… Повільна балачка ні про що, коли все вже давно сказано і нема сенсу заповнювати простір словами. Або й просто мовчимо. І я думаю, що, можливо, це найкраще, коли є з ким ось так просто помовчати.

Часом здається, що все це: і сидіння під «брезентом», і гіркуватий присмак кави, і свіжий подих вітру з озера, й дитячий сміх біля фонтанів та вурчання голубів на площі — мовби й справді якесь друге життя, якого могло й не бути. Ніби й нічого такого, і все ж… Інколи здається, що це мовби і не ми, а хтось інший замість нас сидить за столиком з горнятком кави біля «Пінгвіна» і дивиться нашими очима і на фонтани, і на голубів…

Про це ми рідко говоримо, але я знаю, що Орко думає приблизно так само. І нехай зараз від «бермудського трикутника» — «Зустріч», «Муза», «Пінгвін» — залишився лише останній «кут», цього досить, аби згадати всіх тих, хто тут мелькав і згасав, кого ми тут бачили востаннє, а потім лиш згадували. Мовляв, та я ще два тижні (а чи два дні) бачив його у «Музі» чи у «Пінгвіні», аж раптом… кілька речень у газеті у чорній рамці або й просто відома всім адреса за Об’їзною.

Але часто й це за кадром. Просто як причина помовчати, не більше… Бо якщо світ і справді складається з безконечної кількості маленьких світів спільного існування, то для нас столик під «Пінгвіном» і є саме тим світом, де ми існуємо. Коли всі історії давно вже розказані і найкращий вихід — це мовчання. І все ж наші історії від того нікуди не зникають. І ті історії, які ми любимо розповідати, й ті, які любимо слухати. Звісно, що в кожного вони свої.

Мені, наприклад, цікаве і важливе кожне Оркове слово, і Вікя, й Сашуня хоч би що там казали, воно мені також цікаве і важливе. Може, навіть у ту мить найважливіше. Просто вони не вміють так, як Орко. А він, як захоче, то вміє й слухати, і коли він регоче, начеб удавившись шматком канапки, у одному й тому ж місці, з моїх одних і тих же приколів, я мимоволі починаю реготати разом з ним, начеб так само вдавився іншим шматком тієї самої канапки. Він, либонь, уже знає напам’ять усі мої історії, але я ж відчуваю, що вони йому й досі не набридають. А Сашуня — то взагалі найкращий слухач. Кожну нашу історію він сприймає лише як передісторію іншої…

Час від часу репертуар поновлюється, з’являється щось нове. Наприклад, із нового — це те, як Орко колись літав на заробітки аж на Ямал, з українською бригадою будував там за руські гроші селище для бурильників газу. Він про це довго мовчав, воно у ньому сиділо до останнього, аж тут ні з того ні з сього вирвалося! Орко зазвичай вибирає найцікавіші моменти.

Починаючи, як вони туди плили із Салехарда, я так не розкажу, з мімікою, жестами, надуванням червоних щік і легким Орковим затинанням (а вже як опинився без зубів, то ще й шамканням), і до моменту відльоту.

— Той катер називався «Барс», — цією фразою він найчастіше і починає. — Ми казали ніжно так: «Барсік»… Нас п’ятеро з України, і ще начальник, з мєсних, і баржа з будматеріалами на мотузці… Бо ж із Салехарда далі, на північ, дороги нема, тільки по воді. Ми виплили, і ніби все нормально, пливемо, — починає він здалеку.

— А ріка Об, яка вона, берег видно? — підкидаю питання, аби Орко швидше перейшов до найцікавішого.

— Деколи видно, деколи — ні…

— Плили, як по фарватеру?

— Ну, а–йя! Червоні буї, білі буї… Справа — білі, зліва — червоні. Хлопці врізали, блін! Дуже їм наше сало, а особливо наша домашня самогонка сподобалася.

— А ви що, аж звідси везли? — це питання я задаю щоразу, і Орко щоразу робить круглі очі й аж розцвітає від задоволення.

— Ну, а–йя! Ти що, то найперша річ, яку варто туди везти… — енергійно жестикулює Орко. — Коротше, ми ще не відплили від Салехарда, а вже всі п’яні. І моторист, і капітан. Найтверезіший — механік Серьога, він у них там і за кока був. То він став за штурвал, але бачимо, і він уже лика не в’яже… Каже до мене: «Хоч, бери, штурвал і тримайся буїв: зліва — червоні, справа — білі!..» Але ж і наші всі, і я також, вже не тверезі!..

Далі я вже не перебиваю. Зазвичай далі я даю Оркові сповна отримати кайф від опису пиятики на катері, де було і «стоп машина!», і зустрічний танкер, який ледь не роздушив їх, і прораб, що, очунявши, сам став до штурвала, повів «Барса» разом із баржею й будматеріалами на ній до газових родовищ півострова Ямал і так далі.

Проте це ще не все. З улюблених є ще в Орка історія про кабанчика Борю. «Нада Борю заваліть!..» — звертається він до Сашуні. — Знаєш це? — І продовжує: — Мешкала там, у посьолку на Ямалі, одна сім’я. І був у них кабанчик, і звали його Боря… Він часто просто ходив собі по тундрі, і Надька, жінка, що його тримала, не раз приходила до нас, стукала у вагончик, шукала його: «Борьку нє відєлі, гдє–то Борька пропал?». Але насправді Борька ніде не пропадав, а просто в тундру трохи попастися виходив… — щоразу від одних і тих же пояснень ловив кайф Орко.

Проте Сашуня із суто професійним інтересом готовий був слухати цю історію ледь не щодня. І про те, як Орків шваґер Михайло проткнув нещасного Борьку шампуром для шашлика, і про його ікла, загнуті до очей, і що сала на ньому майже не було, а м’ясо відгонило рибою.

Коли згадка про сало, то ми всі, як правило, оживаємо, і кожен намагається вставити якісь свої п’ять копійок. А Вікя, крім того, ще оживає, коли Орко згадує деякі свої зустрічі з місцевими ненцями, точніше з їхніми жінками. Але міф про те, що аборигени готові поділитися жінками, виявляється міфом. Принаймні ненців, за словами Орка, це точно не стосується.

А коли нам, трапляється, вже кортить поговорити, то, окрім улюблених історій, є ж іще тема безконечності Всесвіту. Орко починає, і останнє слово також за ним. Бо ж Сашуня більше по свинях, а Вікя — по дівчатах, мене ж, окрім риболовлі, останнім часом узагалі мало що колише. Принаймні стараюсь, щоб саме так. Щоб лише позитивні емоції… І Вікя, бачу, також старається, щоб позитивні. І в Оркові теорії про те, що вода у нашому тілі й у каві може бути з однієї комети, він так само, як і я, не вірить.

— Ти подумай, що безконечність Всесвіту — це і безконечні можливості, — часом саме цим закінчує Орко.

— І втрачені також, — щоразу одне і те ж кажу йому я.

— І втрачені також, — погоджується зі мною він, але додає: — Але ж втратити — це лише одна з можливостей. Подумай про це! — чи то жартома, чи всерйоз запалюється Орко, часом це навіть важко визначити.

— Обов’язково подумаю, — обіцяю я йому, і Вікя також обіцяє.

Останнього разу ми обіцяли йому це 26–го, у перший день, коли вийшло сонце, перед поїздкою на картоплю. Бо тоді саме і Вікя підійшов.

— Ти ще не чув останніх новин, — ще кинув тоді мій бляднолиций «двійник». — Світова криза насувається, старий. І нас, напевне, скоротять серед перших…

— А нас за що?.. — Новина й справді!

Втрачати роботу, нехай навіть і таку, мені не хотілося.

— Будуть установлювати охоронну сигналізацію, а ми будемо зайві, — вніс доповнення Вікя. — Мені по великому секрету «чорна вдова» здала інформацію… І взагалі. Всі лякають тією кризою.

— Ну, «чорна вдова» — це ще не все… — Але закінчити мені не дозволив телефонний дзвінок.

Це була Інка.

— То що, я чула, у вас уже сонце? — Видно, мама вже поділилася з нею радістю. — Їдеш завтра? Дивися там, бережи «цьопу–мацьопу»!.. — начеб трохи винуватим тоном напучувала сестра. — Дивися, вернися до ночі, про Шона не забудь.

— «Цьопу–мацьопу», аякже!.. Хіба її можна не берегти? Не хвилюйся.

— І хлопців береш?

— Ну а?..

— А хто там буде? — вимагала звіту сестра.

— Всі… Орко, Сашуня, мій напарник Вікя…

— Наш електрик Сідоров? — трохи пом’якшала тональність. — Слухай, а вони мені машину не вимастять?..

— Ні, вони будуть чисті. Я їх викупаю у ставу, серйозно…

— Міг і не казати. Тепер буду переживати. — Голос у сестри став, як завжди, як у справжнього стоматолога.

— А що за «цьопа–мацьопа»? — недовірливо буркнув мій «двійник».

— «Цьопа–мацьопа» — це «туфелька»… До речі, хлопці, я не хотів сестрі говорити, але з нами буде ще одна цьопа… Журналістка, афроамериканка українського походження. Це офіційна версія, для мами і тітки…

— Що, береш її?.. Та нє, старий, може, не варто? — зробив здивовані очі Вікя: він одразу зрозумів, про кого я. — Ти подумай, то ж село.

— Ні–ні! Берем–берем! Ти що! — втрутився Орко. — Ото буде класно. Яшо, я за!..

— Обійдемося без голосування, — сказав я, запихаючи свого сивіючого хвоста під комір: це вже сильніше за мене, на рівні рефлексу, бо коли я збираюся додому, то завжди запихаю хвоста за комір.

— А що за американка? — поцікавився Сашуня й так і залишився стояти з відкритим ротом.

— Насправді вона українка, просто чорношкіра, — пояснив я йому.

Він єдиний з моїх друзів ще не встиг познайомитися з Анжелкою, він її ще взагалі не бачив.




цей дощ надовго | Дерева на дахах | хай живе картопля!