home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



пуська–ляпуська, нусік і його вуйко сьома


Ранковий візит до Анжелки з квітами і величезною м’якою іграшкою — жирафою, найбільшою з тих, що влізла у багажник «туфельки», хоч спочатку хотів купити їй кота. Може, й живого. Але добре, що вистачило клепки набрати номер і порадитися.

Схиблений на котах, з величезною жирафою, київським тортом й оберемком троянд… І це все про мене. Здавалося, ці часи вже давно минули, а тут раптом знову.

— Слухай, а коли я побачу твого малого?.. — ще встиг я вчора запитати.

— Колись, може, і побачиш, — відповіла вона. — Але завтра він буде у цьоці, — Анжелка ще й так називала свою господиню.

Вона винаймала у неї прибудову, і, з її слів, цьоця — так собі, не дуже й вредна. І їсти варить, і за дитиною приглядає… Коли я приїхав із подарунками, Анжелка провела мене цементованою доріжкою між високими кущами смородини, рідко де такі й побачиш, до невеликої хатинки у глибині саду. А потім, після смачнючого смородинового чаю з тортом, коли вже поклала мене на перину під соняхами, точніше це були шпалери над ліжком, всі у жовтих соняхах, і було настільки м’яко, що я подумав: «Не інакше поверх матраца під простирадлом є ще й перина» — у цей момент на мої ноги щось ще і стрибнуло.

Чорна кицька з ошийником від бліх.

— Та ти сі не лякай, то Пуська.

— Пуська?..

— Пуська–ляпуська…

Анжелка пересаджує кицьку на підвіконня, і вона там начеб завмирає. А коли я вже перестаю її помічати, на ліжко знову щось стрибає, і я бачу таке ж гостровухе, як і кицька, кошеня, тільки з білою цяткою на лобі.

— О! А то Нусік! — начеб вибачливо каже Анжелка. — У кожного кота по дев’ять життів, знаєш? — робить вона відкриття за відкриттям.

— А ти ще та котяча мама!

— Ага, а я, може, мишей боюся.

— І що, ловлять?

— Не знаю… Пуська, то точно лапає, але я не бачила. Цьоця Марія бачила, — згадує свою господиню Анжелка.

— Але ж вона, цьоця, здається, Ганя? — перепитую.

— Насправді вона Ганя–Марія, — уточнює Анжелка. — То таке ім’я…

— Я знаю. Дуже рідкісне ім’я, — лягаю я ногами до вікна.

І поки моє шоколадне щастя займається зі мною своїми приємними експериментами, Пуська з Нусіком час від часу стрибають по моїх волохатих ногах на вікно і з вікна. Непомітно для Анжелки я починаю їх мовчки копати і таки вцілюю п’ятою Нусіку в його котячий ніс… Я навіть не одразу зауважую, що у Нусіка два різних ока: одне жовте, котяче, а інше блакитне, схоже на кроляче. А потім обидва коти кудись зникають.

— О–у! Який ти в нас можеш бути! — видає своє захоплення Анжелка моїми ж таки словами.

Але цієї миті у вікно начеб постукали. Я підняв голову й побачив там ще одне гостровухе біляве з чорними цятками створіння.

— А то Сьома! — обдала мого живота жаром свого дихання Анжелка.

— Це що, тато Нусіка?

— Нє, його вуйко…

— Це що, виходить, мамин брат? Виходить, мамин… — відповідаю сам собі. — Бач, у котів майже так само, як у людей, — видаю я разом із видихом. — О–у!

— О–у! О–у! — слідом за мною це саме повторює й Анжелка, і її білосніжна посмішка у контражурі, і цей білявий з чорними цятками кіт крізь фіранку, і ті соняхи над нами на всю стіну, аж до стелі…

Десь я вже ті соняхи бачив? Багато соняхів… Народжена із цвіту і пелюсток українська Афродіта — нарешті згадую те, що вже давно мав би згадати…

Жаль, не взяв апарата. Анжелка перехопила мій погляд.

— Хоч знати, то Сьома з них усіх найліпше мишей лапає… Якщо не рахувати Рудого.

— А що, є ще і Рудий?

— Є, але він не наш, а сусідський…

— Але, думаю, до Сашуні їм усім далеко, — сказав я.

— Якого Сашуні?

— Мого друга Сашуні. Він у дурці за Об’їзною скоро всіх мишей переловить.

— Ти сі прикалуєш?.. Якій ще дурці?

— Та не хвилюйся, він там на обстеженні… Все це заради пенсії.

— Прикалуєшся?..

— Та ні, серйозно, він для них різні хитромудрі мишоловки вигадує.

Потім, коли вона відпоювала мене чаєм, то вже сама ще раз згадала про бідного Сашуню, що сам ловить мишей у дурці.

— А той твій друг Сашуня, він жонатий?..

— Здається, колись був. Тільки йому одружуватися нема сенсу…

— А чо’ ти сі сердиш? Хіба можна так про людей?

— Ну, а що такого?.. Сашуня сам мені казав: поки всіх не переловить, не випишеться. Три види мишоловок уже порозставляв. Навіть ту, про яку я йому розповів якось під «Пінгвіном», — із шматочком копченої ковбаси на ниточці над відром води. Каже, що також поставив. А ще каже, що всі санітарки, медсестри і особливо нічні няні тепер моляться на нього і, поки всіх мишей не переловить, із дурки не випишуть.

— Добре, я не буду більше тебе сердити, — зітхає Анжелка і знову кладе свою голівку на мій живіт.

Але я вже по–дурному завівся про Сашуню, й мені було важко заспокоїтись. Мабуть, у мене таки точно не все гаразд з головою?.. Анжелка, і ці її коти з дев’ятьма життів у кожному, і ця надто м’яка перина під плечима, і це надто рипуче ліжко!

— Я тут і для твого малого дещо маю, — нарешті згадав я, бо й для її синочка мав гостинець. — Там, на столику, десять «кіндер–сюрпризів» у пакеті, то для нього.

— Дякую, — підводить голову з мого живота Анжелка.

— А моя сестра он мишей не боїться, — продовжую я лякати її.

Роль слабого на голову коханця мені часом вдається краще, ніж просто коханця. Куди там Сашуні!

— Тобі шо, сі не подобає секс зі мною? — прямо запитує Анжелка.

— Подобається, — відповідаю я. — Якщо тобі подобається, то мені з тобою — просто за щастя… Але вона їх малою руками ловила і нашим котам приносила.

— А кота! Брись! — Анжелка змітає з ліжка Нусіка, що знову з’явився, а за ним і Пуську.

— Зате вона боїться машини. Хоч і їздить, але все одно боїться. Любить, як дитя, дмухає на свою «цьопу–мацьопу», але з гаража все одно виїхати не годна…

— Ціхо, котику, розслабся… А ти — ну брись!.. — дає раду і мені, і котам Анжелка.

— З гаража виїздити і машину мити — то мої обов’язки. Чесно кажучи, я трохи сти… сти… стидаюся на такій їздити, але куди ді… дінешся… — Роль схибнутого часом навіть дуже легка, особливо, коли в голові і справді чогось не вистачає.

Але я все ж замовкаю. Анжелці це таки вдається — примусити мене замовкнути… І коти раптово знову кудись зникають, а чи я просто перестаю їх помічати?

— Тіки скажеш коли. — Це вже Анжелка, коли до виверження вулкана залишалися секунди.

— О–у–гх–х! Ага…

— Ого, яка густа! — Це вона про те, що мало би вважатися лавою, могла б і промовчати. — Чекай, у мене десь тут були салфетки.

— О–у–гх!

— Ага…

— Ага. Пуська–ляпуська, цік, цік, цік!..

— Ти що?

— Нічого. Треба подзвонити подякувати!

— Кому ти хоч дякувати, котику? — здивував я її.

— Йому! — показав я пальцем на стелю. — Що зірки так зійшлися. Але найважливіші телефони я завжди записую нерозбірливо.

Вийшло несмішно. Я помітив, що Анжелка навіть трохи надулася, однак ненадовго. Надовго її не вистачає. А потім, коли вже вийшла мене проводжати, то на руках з Нусіком. Так з ним і сіла в «туфельку» поруч зі мною, і я прокатав їх із вітерцем по мокрому шосе довкруж усього Східного: через Лесі Українки по Протасевича, Об’їзній і аж до Збаразького кільця, а звідти — вже напряму назад проспектом Бандери до Коновальця, а тоді — через «Канаду» по Рєпіна на Клима Савури…

— Видиш, як файно, шо в тебе є сестра… І шо вона дає тобі машину, — почала було Анжелка, звісно, мале хотіло мені й тут догодити.

— Так, добре, що є.

— А я хочу з тобою в село, ти мене візьмеш? Бараболю копати? Я так давно не була на природі.

— Про це не будемо. Просто не може бути так багато щастя, я зараз від щастя просто завию, — сказав я перед світлофором.

Втім, вухастий Нусік мене випередив: він тихо нявкнув на переході, коли я гальмував на червоне напроти магазину «Обнова», і це було настільки мило і зворушливо, що я мимоволі прикусив язика… А Вікя ще сміє називати це блядками!

Коли я вже вертався від Анжелки через центр на Новий Світ, мого романтичного настрою не змогла зіпсувати навіть смугаста паличка даїшника. За стадіоном моргав світлофор, і одразу за ним я збирався звернути на Веселу, але потім передумав, бо в центрі дорога краща… І коли я в роздумах проскочив на червоне, то за рогом Татарської мене вже чекала смугаста паличка молодого даїшника.

Можливо, я й виглядаю, як схиблений на котах невдаха, але лише не для даїшника. Перед даїшниками я різко міняю професію і навіть вираз обличчя… Ну, звичайно, не професор стоматології, але принаймні на зубного техніка ще тягну! Мій сивий хвіст і сережки у вусі також лише додають іміджу. До того ж, я даю ментам не свою, а Інчину візитку, мовляв, це моя асистентка. Вона вас запише, скажете, що від мене. Малесеньку пломбу? Звичайно, безкоштовно. Коронку для тещі? Подумаємо й про тещу… Тоді вже дешевше: стольник у зуби і до побачення…

І хто після цього скаже, що я дурень? Інка була в курсі моїх варіантів, хоча часом і сама попадалася.




новий світ | Дерева на дахах | скажена корова