home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



новий світ


Часом ми здибуємося з Орком ще й під новим супермаркетом, що десь на півдорозі між озером і залізницею, бо обоє ходимо туди за покупками: я — від озера, а він — від залізниці. Там збоку також є кав’яренька, і коли Орко у «розв’язці», я ставлю йому сотку за зустріч, а потім, якщо він не квапиться, то проводжає мене до озера, а якщо квапиться, то я його — до залізниці. Так і водимося упоперек Нового Світу або навіть поздовж, якщо брати від «Циганки» через набережну до парку, й часом там відбуваються у нас цікаві діалоги.

Ми наче знову повертаємось у молодість, коли тільки познайомилися, і так само багато ходили містом, і говорили, говорили… Ніяк не могли наговоритися. Тоді взагалі була мода на розмови. Політика, історія, розпад імперії, незалежність, життя, доля, книги, імпресіонізм… Звичайно, десь там, у тих розмовах, залишалося місце й на жінок, і на риболовлю, і навіть — музей Соломії Крушельницької у Білій, де Орко тоді підпрацьовував.

У той період я якийсь час мешкав у гуртожитку на «Канаді», а Орко — на горі, на Тарнавського, і коли ми разом поверталися з центру, то часом перед тим, як розійтися, влаштовували останній перекур на слупах, на кільці проспекту Злуки. Хоча тоді ще й кільця не було, його лише мостили, а слупи — бетонні опори — лежали собі у траві, і ми сідали на верхньому. Згодом на них повісили тролейбусні дроти й ліхтарі, і я навіть шкодував, що ми ніяк не позначили того свого верхнього слупа, що стільки всього від нас чув і на якому нам так приємно сиділося. Можливо, тепер, коли у мене таке з головою, я і до нього також ходив би на обнімки, як до одного зі своїх дубів…

Загалом ті роки, можна сказати, пройшли за розмовами, болгарським бренді та албанським коньяком, який тоді, перед самим розпадом Союзу, раптово у великій кількості звідкись узявся у всіх наших барах, а потім так само раптово зник.

Не те щоб тепер ми зовсім забили на політику й історію, але то все одно вже не так… Може, просто всьому свій час. І тепер Орка частіше пробиває на спогади про жінок і машини, ну, або просто ходимо й перебираємо у пам’яті знайомих, хто ще є, а кого вже нема… А недавно я упіймав себе на думці, що наші розмови про жінок також усе більше нагадують розмови про хвороби. Це просто буркотіння двох старих циніків і не більше.

— Алкоголь відволікає від усього, найбільше — від себе самого, — якось, ще як був із зубами, видав Орко.

Він любить починати з узагальнень, але (і це також перевірено) якщо на його узагальнення я кидаю щось іронічне на кшталт: «А кого це колише?» або: «От тоді й прилетять звіздарики…» — це якось одразу й вичерпує тему.

— Ага, звіздарики, на воздушном шаріке! — погоджується Орко і раптом згадує, що наш колега по дев’яностих Вовчик Лисун кинув пити, одружився, а оце нещодавно став директором школи.

— Школи для ідіотів?

— Напевне, — погоджується Орко. — Ти його тепер не впізнаєш: поголений, попрасований, у краватці.

— Ти також можеш купити собі краватку, — кидаю я йому.

— У мене їх і так півшафи, але ж ти знаєш, я їх не люблю, — хекає Орко, коли ми беремо під гору до критого ринку «Темза».

На ринку я купую хліб, ще якісь приправи, і ми завертаємо у вуличку, що має вивести до озера. Десь у ті дні він уперше побачив мою Анжелку, і це його забавляло.

— Що, понесло на любов до мулатки? Молодець! — нарешті хвалить він мене, начеб підколює. — Скажи чесно? Кажуть, у чорних піт своєрідний?..

— Ні, нормальний, — спокійно відповідаю.

— Та ні, ти не гнівайся. Я просто так. Це ж усім відомо, який у них піт.

— Я й не гніваюся.

— Я просто констатую очевидне. Ти принюхайся за тими студентами, що тепер у наш медінститут понаїхали.

— Ти помиляєшся…

— Не гнівайся.

— Це ти свій перегар нюхаєш, а звалюєш на чорних. Ти ще його не нанюхався?

— Так, о! Ти ще скажеш… А може б, і я захотів чорненьку, але, бач, мені не пощастило, — дає задній хід Орко.

— А ти придивися: і серед тих африканських студенток трапляються нічогенькі.

— Я й придивляюся. А що мені ще залишається?..

Звичайно, так і запишемо, що це його маленька заздрість вилазить, яку, втім, можна й пробачити. І я пробачаю.

— А що нам ще залишилося? — повторює Орко, коли ми спускаємося до «Циганки» і проходимо бетонними плитами повз спорожнілий у вересні знаменитий міський пляж. — І чого нам втрачати? — раптом майже риторично звертається до мене Орко. — Я справді тут одну чорненьку часто зустрічаю. Тут, на Чехова, у них корпус медіну… Але, боюся, їй буде із таким старим за просто так не цікаво!

— Орку, ну ти й монстр!

— Монстр, а що?

— Але за студентку можуть і припаяти. Може, краще нехай Вікя через Інтернет тобі щось підшукає. Випише тобі з Буркіна–Фасо?..

— З якого Буркіна? — з недовірою перепитав Орко. — Я ж тепер звідси нікуди…

— А може, не спіши зарікатися поки що… Може, в іншому житті ти будеш чорним? І тоді, блін, будеш мріяти про білу?

— Ага, — зітхає Орко. — Жартуєш, чувак! Взагалі–то людським розумом то неможливо зрозуміти, — напружує ніздрі Орко. — Тоді взагалі нема чого хвилюватися.

Я і собі принюхуюсь, але тут і принюхуватися не треба.

— Як? А цей дим, чуєш? Нюхом? Хіба він може не хвилювати? Це у Білій уже картоплиння по городах палять, а у мами досі не копані… Цей дим, до речі, нагадує мені дитинство.

— Ми теж те бадилиння завжди палили, — легко погоджується Орко, й у такому стилі наша розмова може тривати без кінця.

І може, через те, що ми довго ходимо похилими вуличками Нового Світу, якось сама собою виникає тема безконечності Всесвіту. Останнім часом ця тема в Орка чомусь усе частіше… Тут, на Новому Світі, перед багатьма будинками ще збереглися грядки, на деяких росте кріп, і я мимоволі про всяк випадок запам’ятовую місця.

— Все у світі повторюється, тільки, можливо, у трохи зміненому вигляді. І так нічому нема кінця, розумієш? Узагалі–то людським розумом це неможливо осягнути, — киває Орко. — І взагалі нема чого хвилюватися. Тим більше, що світ безконечний не лише туди, — показує він рукою до неба, в напрямку Кутковецької гори. — А й сюди, — тикає собі пальцем у груди. — Молекули, атоми, електрони, нейтрони… Далі ми просто не бачимо.

— Та йди! — щоразу вдаю здивованого. — І що?

— А те, що десь же у тій безконечності без кінця–краю, десь там, — цього разу він уже показує у напрямку Білої, — обов’язково мусять бути ще такі самі люди, як ми з тобою. І вони все за нас зроблять, — закінчує він несподівано. — Бо таких, як ми, там, по ідеї, також безконечна кількість…

Цього він мені ще не казав. Ну й балачка! Деякий час ми просто мовчки внюхуємося у дими з боку Білої.

— Якщо все це не має кінця, то обов’язкова безконечна кількість повторень. Ось така лажа, старий! Ми маємо двійників безконечну кількість, — повторює Орко.

— Ну, таких, як ми, ідіотів, то звичайно, — кидаю я. — Але ж, наприклад, ті найбільші цицьки, невже і їх безконечна кількість?..

— Які цицьки?

— А ті, найбільші у світі, що ти обслинив колись в Ужгороді, невже і їх?..

— Скільки завгодно, можеш не напружуватися!..

— Я й не напружуюсь, — відповів я. — Кого колише? От якби ще хтось і картоплю у мами викопав, я б тоді вже зовсім розслабився.

— Ну, це вже таке! — розвів руками Орко, він уже звик, що я з його слів завжди роблю неправильні висновки.

— Ну, добре, один–нуль! Нехай буде, — даю я спокій безконечності Всесвіту до наступної серії.




кораблик наче равлик | Дерева на дахах | пуська–ляпуська, нусік і його вуйко сьома