home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



шоколадне щастя


Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності — це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше — Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі — греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.

Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч–не–хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.

Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти — це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.

Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, — про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків — це я про Африку. Може, й у Сьєрра–Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.

За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом — майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць — вона, а місяць — я.

— Зроблю сі зачисон, абись видів!.. — щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, — двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.

Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі–Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.

— Краще вже натурою, — перевів я на жарт.

— А що, мона? — сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.

— Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? — спробував було дати задній хід, але було вже пізно. — Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? — воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.

Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…

— Це ти сама написала?

— Нє, то їдна молода дівчина.

— Часом точно не ти?

— Нє, не я, — гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.

Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О–у! Сонечко, серце не там», — перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті — час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», — начеб угадує мої думки Анжелка.

— Треди чи дреди?

— Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, — пояснювала вона мені. — То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.

З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.

Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:

— А я мнєса на ніч не їм, — ще раз здивувала вона мене.

Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею–мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті–решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.




кулінарія. бананова дієта | Дерева на дахах | історія хвороби