home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



коза з козятина


— Тепер можна й на Козятин, вечеря вже там, і готель також буде там, усе проплачено, — посміхався розчервонілий, уже причесаний і задоволений після обіду Джон, коли ми з привокзального кафе вийшли на колію. — Слухай, до речі, а тобі ще ніхто не дзвонив? — узяв він мене під лікоть, відвів трохи вбік.

У його густій бороді застрягло кілька риб’ячих кісточок і краплинка шашличного кетчупу.

— Зачекай, — сказав я й вернувся у ресторан за салфетками.

— Дякую! Вчора на «Узвозі» твоїми роботами цікавився один дядя, я дав йому телефон, — одночасно говорив зі мною, й посміхався якимсь людям за моєю спиною, й по–п’яному розмашисто розтирав кетчуп по бороді Джон.

— Який ще нафіг дядя?

— Грошовитий дядя. І його зацікавили твої роботи, особливо «Чорний кіт у темній кімнаті».

— «Чорна кішка»…

— Вибач, «Чорна кішка», — виправив себе Джон. — Цікавився, словом, про ціну запитував.

— «Чорна кішка» не продається, ти ж знаєш.

— Я знаю. Але дядя–то не знає, а він і справді грошовитий, — у Джонових очах стрибали веселі бісики.

— Це, напевне, просто п’яна розмова, чи не так? — інколи я можу бути і жорстким.

— Може бути й так, — погодився Джон і відійшов, удав, що образився.

Пам’ятаю, колись, у ті часи, коли ми ще напивалися разом, ті бісики в його очах мене заводили. Але тепер лише лякають, як колись лякали, з її слів, мою сестру Інку. Бо я вже знав, що у такому стані від мого колишнього шваґера можна очікувати чого завгодно.

— Надмірна тверезість висушує душу! — повторював Джон услід за класиком і в такі моменти був непередбачуваним.

— І чого у тебе всі друзі — якісь покидьки? І Джон — у першу чергу! — згадував я Інчині слова, бо коли вона була не в дусі, то часом бралася мене виховувати. Одного разу у нас це зайшло навіть далі, ніж треба.

— Мене просто дивує, у тебе начеб скрізь є знайомі, — як завжди, з одного й того ж почала Інка. — Але якщо це навіть суд, чи банк, чи вокзал, то далі якогось ханурика–сторожа чи вантажника твої зв’язки не просуваються.

— Бо я і сам сторож…

— Ти ним став недавно і, сподіваюсь, тимчасово. Хоча… Принаймні тепер ти рівний з усіма цими своїми.

— Ти ж сама мене туди влаштувала. І мені там навіть подобається.

— Ще б пак! У тебе якщо навіть у театрі є знайомі, то не інакше якийсь відставний балерун, прости Господи, а якщо у міліції, то ще один кретин — відставний алкоголік…

— Якщо ти про Микольцу, то він був начальником тюрми.

— Ну, оце точно, то вже пряма дорога, тьху–тьху–тьху… Той з дурдому, те — так малахольне…

— Це ти про кого?

— Ну, а твій легендарний Орко, хіба я не знаю?!

От про Орка вона даремно тоді згадала.

— Скажи тоді, а чому всі твої подруги — курви? — відповів я їй грубістю на грубість.

Звичайно, вона тоді ледь не з кулаками на мене кинулася, хоча в душі і сама так вважала, і не раз сама мені так про них і говорила… І все ж зо три дні після цього зі мною не розмовляла. В електричці на Козятин, дивлячись на п’яного сплячого Джона, я і про цю сварку з Інкою згадав. І чого їм із Джоном було не жити разом?.. Проте тепер це вже було більше філософське питання.

Виявилося, поки я віддавався роздумам біля сонного Джонового тіла, всі інші шукали Йосипа. Йосип, якого ми перед самим відходом привели з «Кімнати матері і дитини», знову кудись зник. І аж перед Козятином контролери виявили його в туалеті. Замкнувся і заснув там, сидячи на очку. Але скандал хлопцям якось вдалося зам’яти.

Зате у Козятині нам дісталася модна електричка підвищеного комфорту — швидкісний електропотяг, як говорили проводжаючі. На м’яких сидіннях дрімати й справді було комфортніше, але мені і Карлсону після неймовірної кількості випитої у Фастові кави спати не хотілося, і ми цілу дорогу грали у карти. Я програвав, а Ростикові, як завжди, фартило. Але то було потім.

А перед тим на безлюдному козятинському пероні нас зустрів бронепоїзд, якого тут поставили на довічну стоянку, і старша жіночка, зав. відділом культури. Вона повела нас вечеряти не у ресторан, а у вокзальний буфет, який, втім, нічим не поступався ресторану. Жіночка сказала, що тут колись обідав російський цар, тільки не уточнила який… У тому буфеті була навіть сцена, і на ній стояв телевізор, по якому транслювали якісь музичні кліпи, і Йосип весь час поривався переключити на новини, але ми його стримали, мовляв, у готелі подивишся.

Але у районному готельчику, куди нас після того завезли, не було не те що телевізора, а навіть води. Довелося лягати без новин і неумитими. Але Йосип з Пашею, здається, і цю ніч не спали, а з ними і Джон. Ми з Карлсоном, як непитущі, попросилися в окремий номер і зранку, нікого не чекаючи, подалися удвох на відкриття виставки. І яким же було наше здивування, коли невдовзі ми побачили Йосипа з відстовбурченими чи то від збудження, чи ще зі сну вусами Франца–Йосифа, веселого Джона і Пашу, всього у соломі та густяках, із солом’яною лупою на голові і плечах, що вийшли нам назустріч із–за бронепоїзда й тягли за собою козу — невеличку, чорну, з білими плямами по боках. Коза раз по раз виставляла довгого рожевого язика й смішно перебирала варґами.

— Знайомтеся, коза з Козятина!.. — гукав Джон на весь привокзальний майдан.

Я не полінувався зробити кілька знімків того видовища, а пізніше випадково, разом з іншими, ще й надрукував фотки, і тепер ховаю їх від Інки, просто не хочеться її зайвий раз засмучувати… А тоді у приміщення вокзалу козу не пустив міліціонер, Джон без кози іти також відмовився, а вмовляти його не було часу. Вже приїхало начальство, і поки троє п’яних фотохудожників водилися з козою по майдану, чим ледь не довели до інфаркту жіночку — зав. відділом культури, яка нас учора зустрічала, довелося брати ситуацію у свої руки.

Коли всі з місцевих роззяв уже зібралися й нас представили публіці, то спершу довелося виступити мені, а потім передати слово Карлсону, і то було правильне рішення. Ростик нарешті отримав вдячних слухачів і, почавши й закінчивши тим, що лише через культуру можна розвивати суспільство, навіть зірвав сякі–такі аплодисменти.

Того ж дня ми мали вирушати на Вінницю, але чи то вже слава наша почала нас випереджати, чи з якої іншої причини, але вернісаж в обласному центрі відмінили, і після обіду бус із роботами взяв курс одразу на Жмеринку. З того всього можна було шкодувати лише про втрачену нагоду провідати Вітю Кузьму. Я вже телефонував йому з Києва, і він обіцяв бути у Вінниці, хоч літні місяці переважно проводить «на Бугу», де купив собі хатинку, ловить рибу і пише картини. Щасливий Кузьма!

Я знайшов Джона все на тому ж привокзальному майдані, все з тією ж козою, яку він тепер любовно називав Вєркою, сказав, що з мене цього вертепу вже досить і що я їду додому.

— Як хочеш, а я звалюю, — сказав я.

— Їдь, — байдуже кинув Джон. — Але і Йосипа забирай… Йосип трохи невчасно «розв’язав», сам бачиш…

— Лише Йосип? А ти сам?..

— А я в нормі, — похитнувся Джон, але встояв — жалюгідне видовище.

За кущем на лавці мирно похропував добряга Йосип. А як усе гарно починалося!..

— Послухай, і на фіга тобі ця коза? — Я все ж зробив спробу охаменути колишнього шваґера.

— До речі, знайомся: це — артистична коза… Це — Вєрка! — підморгнув він козі, що спокійно пощипувала травичку, і я зрозумів, що говорити наразі нема з ким.

— І де ти її взяв?

— Купив тут в одної старої. Недорого, всього за триста гриваків. Ми її ще трохи попіаримо, а потім продамо… Дорожче.

Але ні я, ні коза, а можливо, навіть і сам Джон тоді ще не знали, які пригоди нас усіх чекають. І не лише у Козятині, а й у Жмеринці… Поки ми з Ростиком пакували речі, мої і Йосипові, й ледь не за цісарські вуса піднімали з лавки самого Йосипа, Джонові прийшла в голову наступна божевільна ідея: їхати до Жмеринки разом з козою. І коли вже з речами і розруханим, але ще ледь живим Йосипом ми знову їх побачили, то Паша, все ще у соломі, допомагав ще веселішому, ніж раніше, Джонові зв’язувати козі ноги, і тварина на диво мовчки зносила ці муки. Але коли я підійшов ближче, то стала зрозумілою її козяча мовчанка. Морду бідній козі вони зв’язали скотчем ще до нашого приходу досить вправно як для людей, що уже кілька днів замість води вживають винятково горілку і лише деколи — пиво.

Той дикий жах і відчай, який я побачив у очах переляканої кози, потім не давав мені спати до самого Тернополя.

— Джоне, схаменися! Ви що, хлопці, здуріли? — майже в один голос заволали ми з Карлсоном, але у відповідь Джон лише вигукнув, що акція триває і щоб Ростик допоміг тримати мішок, у який вони хотіли її запхати.

Це я впросив Карлсона залишитися. Бо, почувши, що я відчалюю, він і собі було намірився. Але поки, оминаючи Вінницю, ми грали у карти в електричці підвищеного комфорту, він трохи заспокоївся. Йосип спав, а Джон із Пашею перейшли в інший вагон.

Як вони довезли ту нещасну козу до Жмеринки, я і досі не знаю, але фактом залишається те, що все–таки якось довезли. У Жмеринці ми з електрички перевели Йосипа спочатку на перон, і, поки я ходив по квитки, він був з Карлсоном. Але, коли я вернувся з квитками, їх на місці не виявилося, і лиш оддалік коло кіоску з горілкою бовваніла огрядна зсутулена спина львів’янина й поряд порпався у кишенях Ростик.

— П’ятдесят — і баста…

— Давай двісті! — наче з кілком біля горла благав Йосип.

— П’ятдесят, — стояв на своєму Карлсон.

— Двісті!.. — здихав Йосип.

Я вирішив, що у цьому випадку дискусія зайва і Йосипові найкраще буде одразу навіть зо двісті п’ятдесят ввалити, щоб уже не вставав до самого Львова. А вже там його зніме з поїзда котрийсь із синів. Я докинув ще десятку і відвернувся, щоб не бачити, як нещасний Йосип стискатиме пластикового стаканчика, й тремтячою рукою перехилятиме, й горілка по його цісарських вусах скапуватиме на запилюжений асфальт жмеринського перону.

Потім з’явилися понурий, наче ображений, Джон, і з ним — Паша, вже майже без соломи.

— А де ж коза? Коза де? — запитав Карлсон, і навіть Йосип при тій згадці на якийсь момент перестав ікати, обтер вуса й оглянувся.

— А он! — показав Паша рукою на відомий пам’ятник Остапу Бендеру справа від будівлі жмеринського вокзалу.

І справді, в оточенні кількох таксистів, які там паркувалися, й іншої цікавої публіки стояла Джонова Вєрка із по–собачому висолопленим язиком, кумедно ворушила варґами й наставляла до людей роги з нашпиленими на них листками білого паперу.

— То що, ви їй від сонця почепили? — запитав Карлсон.

— Вона, може, хоче пити? — висловив я припущення, але Пашка сказав, що вони її вже поїли.

Здавалося, Джон із Пашею на якийсь момент протверезіли.

— Ну, що, Довгий, бувай здоров! — розгладжуючи бороду, нарешті подав голос Джон. — О, згадав! Є пропозиція на Чорнобилі виставку зробити, спочатку поїхати щось пофоткати, а потім…

— Ні, знаєш, Чорнобиль хай уже без нас, — за обох нас відповів Карлсон. — Ти що, хочеш із нас передчасно імпотентів зробити?..

— Дурний ти, Ростику! Якби там було небезпечно, я б тебе туди не віз.

— Все–таки, може, краще десь поближче до теплого моря?

— Ну, тоді у липні на Тузлу полетимо, на «Останню криївку»… І Пашка он приїде, правда?

Але Паша не відповів. Він по–страдницьки співчутливо й віддано, наче вірний пес, сидів на якомусь камені, дивився на Йосипа і мовчав.

— І я приїду! — від огорожі, за яку тримався обома руками, подав голос Йосип.

— Або на «День незалежності у Махна» в Гуляйполі. Ти був у Гуляйполі?

— Не був, — відповів я.

— А хочеш?

— Не хочу.

— Чому? Може, візьмеш Іванка і потім скочимо на Азовське море, на косу, там близько?

— Іванка його мама не відпустить, ти ж знаєш, — відповів я на те колишньому шваґерові.

— До батька Махна — це можна, — погодився Карлсон. — Але влітку все ж краще десь у Крим… Ярема, Опольська, Міщенко, до речі, ці вже там, у Махна, були, — сипав він прізвищами. — Мама і Куля також, там, кажуть, буває цікаво.

— Хто–хто? — мене наче ошпарило від згадки мами і Кулі.

Мабуть, почулося.

— Шкода, що повз Вінницю так ото… До Кузі, думаю, могли б заїхати поїсти сирих печериць. Бути коло Вінниці і минути майстерню Кузьми? — прочитав мої думки Карлсон.

— Заспокойся, зараз він у своєму Райгороді, на Бугу рибу ловить, — озвався Джон.

— У Райгороді і Бугу нема, — висловив сумнів Карлсон.

— Ага, бабусі своїй розкажи! Там Буг у нього за городом. Кузьма там хатинку прикупив, і поки ще тепло, то він там… Ми до нього ще поїдемо. Нах Райгород!

— Нах ви точно поїдете, — понуро підсумував Паша.

Насамкінець і Джон почав мене обнімати, а потім побажав щасливої дороги.

— У тебе ж є досвід транспортування Йосипа ще із Західної Африки, — поплескав він мене по плечу, а потім просто всунув мені у жменю зіжмаканих сто баксів і сказав тихо:

— Для малого передай, будь ласка! — І зник за рогом вокзалу у невідомому напрямку.

А коли ми раптом оглянулися, кози й біля Бендера вже не було. Ми й досі точно не знаємо, де вона ділася. Поки Джон із Пашею пішли до пам’ятника з’ясовувати, причмихав потяг, і ми з Карлсоном, розлякуючи жіночок з пиріжками та пивом, що одна за одною ішли нам назустріч, потягли Йосипа до вагона… Потяг рушив, а хлопці так і не вернулися, і лише веселий Карлсон між тіток з пиріжками прикладав мобілу до вуха й показував, що як приїду, то щоб обов’язково йому дзенькнув, а я подумав, що, може, ото й даремно психонув? Не варто було залишати друзів, бо тепер уже невідомо, коли й зберемося. Бо ще рік–два, і кому ми вже нафіг, старі перуни, будемо потрібні?..

Для Йосипа, про всяк випадок, як почне просинатися, Ростик упхав мені в кишеню чекушку «Пшеничної». Але як тільки потяг рушив і за вікнами вагона вслід за масивним Остапом проплив плюгавенький ліліпутик Ленін з витягнутою, як і годиться, у дороговказі рукою, добряк Йосип одразу ж і захропів. Точніше, він і не просинався, й, слухаючи його тихе похропування, я і собі почав клювати носом, хоч взагалі–то у поїздах мені останнім часом краще не спати.

У поїздах мені тепер чомусь сниться тільки весілля, до того ж своє власне, де я, хоч і обметений трьома прибиральницями, все одно одружуюсь… Завжди якісь люди, якісь діти, а потім обов’язково хтось помирає. Останній раз, коли я їхав на Харків, ось так у моєму сні помер один знайомий депутат міськради… Мабуть, тепер точно житиме сто років. З думкою про це я й заснув.

Але сон був короткий, і власне весілля цього разу мені приснитися, може, просто не встигло. Натомість я був над рікою, хоч і без вудок, і я ще подумав, яке гарне місце, а я забув вудки… А потім мені приснилася та сама коза. Потяг почав пригальмовувати, хтось збирався на вихід. Сказали, Деражня.

Йосип і далі похропував, а я вже не міг заснути. Щось у мене вже було і з цією Деражнею, але спросоння я так і не згадав… Окрім того, що десь недалеко звідси народився мій батько. Це вже потім він став, як Де Ніро, а із самого початку саме десь тут бігав за коровою і ловив жар–птицю кашкетом… І враз на душі таке безмежжя, наче дивишся взимку у нічне небо і від того стає ще холодніше.

А після Деражні мені вже не давав спати наш вагонний провідник Сашко, білявий хлопчина років 25–ти.

— Я вас упізнав, — сказав він мені.

— Ну й добре, — погодився я, ще не знаючи, чого він хоче.

— А чи можна я вам почитаю свої вірші?

— Можна, — відповів я, скоса зиркаючи на сплячого Йосипа.

Вочевидь, той Сашко прийняв мене за когось іншого, але вірші були, як на мене, непогані. Головне — щирі, про кохання і про природу. І я слухав їх під акомпанемент Йосипового хропіння спочатку до Хмельницького, а потім ще й за Хмельницьким…

— Ну як, вам сподобалося? — нарешті запитав хлопець.

— Сподобалося, — відповів я йому.

— А можна я вам їх пришлю?

— Присилай, якщо хочеш, — і я продиктував йому свій е–мейл.

Хлопчина таки точно прийняв мене не за того, але я не хотів його розчаровувати.




київ, експансія тощо | Дерева на дахах | ліки від депресії