home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





"Всенародна підтримка совєтських партизанів"

Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.

Керуючись доктриною "малою кров'ю на чужій території", РККА й НКВД-НКГБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених і розбитих з'єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941–1942 рр. У результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.

Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників, розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400 розвідників (20 %) і 34 групи (6 %)2. Усі інші загинули або зникли безвісти.

Отже, організатором розгортання підпільного й партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки "цінували" життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80 %-94 % особового складу пояснити не можна.

Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня — підпорядкований йому Український штаб партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну ролю в керівництві червоними партизанами.

Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні "народних месників" на пострах для українських сіл.

На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000–1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.

У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942–1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ГБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося:

"Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку перебуває 55 партизанськихзагонів, які діють на території України, загальною чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027 осіб"3.

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати "червоними". Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: "…за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4 %, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12 %…". Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02 % від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1 % від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про "всенародну боротьбу з окупантами" й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності:

"Ось, приміром, повідомлення з Орловської області. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб"4.

Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося:

"На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000 бійців"5.

Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР, дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й Білорусі, в лісах Житомирської області.

У західних областях України, які до 1939–1940 рр. належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.

"Диверсант за покликанням" Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв:

"У звільнених районах Терніпольської області населення ховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів, які поки що пішли в підпілля, ліси, на територію, яку займають німці […]

У четвертій війні воюю, проте ніколи не натрапляв на таке вороже середовище, як у звільнених районах Тернопільської області"6.

Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський міф — про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в німців провізії, яку останні реквізували в селян.



Олександр Гогун, історик Як "народні месники" мстили народові: | Як "народні месники" мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни. | " Тітко, відкривай шафу, ми на операцію приїхали…"