Book: Машина часу



Машина часу

Герберт Веллс

Машина часу

Передмова

Той, що дивиться вперед

Машина часу

Тридцятого жовтня 1938 р. у Нью-Йорку спалахнула нечувана паніка. Тисячі переляканих американців збирали речі, готуючись до евакуації, прощалися з близькими й молилися про порятунок. Вулиці заповнилися людьми, які безглуздо метушилися, дороги, що вели з міста, були переповнені біженцями. У поліцію безперервно дзвонили городяни, волаючи про допомогу й вимагаючи протигазів. Вони повідомляли, що вже чують стрілянину, а з дахів будинків бачать спалахи від вибухів снарядів і хмари зеленуватого газу, котрий по всіх усюдах застосовують марсіяни!

Це не уривок із фантастичної повісті, а опис реальних подій. До ранку наступного дня паніка вщухла і мешканці східного узбережжя США дізналися, що стали жертвами… мистецтва. Молодий актор – згодом видатний кінорежисер Орсон Веллс – створив радіовиставу за романом свого англійського однофамільця Герберта Веллса «Війна світів», написаного за сорок років до того. І виявився настільки переконливим, що мільйон американців, які слухали передачу, повірили кожному слову.

Орсонові Веллсу довелося перепросити за те, що він «увів в оману публіку», а Герберт Веллс надіслав телеграму, в якій заявив, що знімає із себе будь-яку відповідальність за наслідки радіопередачі. Хоча відповідальність його була навіть занадто велика – він написав чудовий і переконливий роман.

Євгеній Замятін, автор славнозвісної антиутопії «Ми», називав книги Герберта Веллса «міськими казками» – казками, породженими технічною цивілізацією й життям міст-мурашників, де недосконалість суспільного устрою стає особливо очевидною. Одначе це не казки, а швидше притчі або пророчі міфи, багато з яких справдилися з разючою точністю.

Один з основоположників жанру наукової фантастики, Веллс не був «науковим фантастом» у загальноприйнятому розумінні цього слова. Його найменше цікавило, чи працюватимуть описані ним апарати, машини та прилади, – письменник створював екстремальні ситуації й пильно досліджував, як поводитимуться в них звичайні люди, його сучасники. Веллс описував не машину часу та її творця, а те, що людство примудрилося зробити із Землею та власною цивілізацією; не вторгнення марсіян, а поведінку мешканців великого міста перед обличчям глобальної загрози; не людину-невидимку, а самотнього індивідуаліста в момент розпачливого зіткнення із суспільством. «Наукове» у його книжках – це насамперед психологічна точність і знання законів громадського життя, уміння користуватися науковими методами для прогнозування майбутнього, філософська глибина думки за зовнішньої простоти слова. Здатність зробити правдоподібним найзухваліший вимисел принесла Гербертові Веллсу славу найбільшого експериментатора від літератури свого часу.

За півстоліття безустанної праці він створив понад сорок романів і кілька збірок чудових оповідань, два десятки філософсько-публіцистичних книг, присвячених удосконалюванню суспільства, підручники з біології та історії, близько тридцяти томів соціальних і політичних прогнозів, а також низку книжок для дітей.

Роман «Машина часу» (1895) був для Герберта Веллса «пробою пера», і дуже успішною. Це перший в історії твір, присвячений подорожі людини в неймовірно віддалене майбутнє. Невелика сумна книжка – Веллс зовсім не був оптимістом – ясно показала, до чого може призвести людство класова нерівність, несправедливість і моральна деградація. Те, на що його сучасники воліли заплющувати очі, із пророчою силою відбилося в дебютному романі великого фантаста. І треба визнати: читачі були вражені та здивовані картинами майбутнього, яке в епоху загальної віри в прогрес видавалося райдужним і безхмарним.

А почалось усе в провінційному містечку Бромлі, неподалік Лондона, де в родині власників крамниці, що торгували порцеляновими виробами, 1866 р. народився син Герберт. Крамниця майже не давала прибутку, і родина жила на гроші, які батько заробляв професійною грою в крикет – гра, споріднена з бейсболом і російською гилкою. Коли Веллсу-молодшому виповнилося чотирнадцять, батько зламав ногу й позбувся заробітку. Підліткові, котрий мріяв стати вченим, довелося працювати прибиральником, касиром у мануфактурній крамниці, лаборантом в аптеці, давати приватні уроки, а пізніше викладати в початковій школі. Герберт далі навчався самостійно, і його завзятість було винагороджено – хлопець домігся стипендії в одному з лондонських коледжів, вищому навчальному закладі, що готував викладачів природничих і точних наук, а в 23 роки здобув учений ступінь у галузі біології.

Одночасно молодий учений публікував нариси в газетах і журналах, а 1895 р. виступив як письменник-фантаст із романом «Машина часу», котрий приніс йому широку популярність не тільки в Англії, а й за її межами. За першим романом вийшли «Острів доктора Моро» (1896), «Людина-невидимка» (1897) і «Війна світів» (1898), які усталили письменницьку репутацію Веллса настільки, що він ухвалив рішення цілковито присвятити себе літературі.

«Життя завжди страшенно цікавило мене, захоплювало мене шалено, наповнювало мене образами й ідеями, котрі, я відчував, треба було повертати йому назад. Я любив життя й люблю його дедалі більше. Той час, коли я був прикажчиком або сидів у лакейській, важка боротьба моєї ранньої юності – все це яскраво стоїть у мене в пам’яті й по-своєму проясняє мій подальший шлях», – писав Веллс в автобіографії, опублікованій 1934 р.

Книжки дали йому не тільки популярність і гонорари. Герберт Веллс став одним із найавторитетніших людей свого часу; думки письменника дослуховувалися європейські політики й видатні державні діячі, він брав участь у роботі Ліги націй. Письменник товаришував із Максимом Горьким, зустрічався з Рузвельтом, Леніним і Сталіним, сподіваючись переконати вождів пролетаріату в тому, що обраний ними шлях жорстоких утисків і терору веде не до процвітання, а в глухий кут, але не був почутий. Скориставшись біографіями Сталіна, Муссоліні й Гітлера, у 1939 р. Веллс оприлюднив книгу «Святий терор», у якій докладно описав психологію й риси особистості сучасного диктатора.

Із середини 30-х рр. Веллс жив на півдні Франції, багато подорожував разом із синами Джорджем і Френком, виступав із лекціями та прогнозами. Початок Другої світової війни став для Веллса сумним підтвердженням того, що технічний прогрес – зовсім не гарантія миру й процвітання. Старіючому письменникові довелося побачити не тільки жахи війни, але також і здійснення одного з найпохмуріших своїх пророцтв – створення атомної бомби. Ця зброя була описана ним у романі «Образ прийдешнього» ще 1935 р. За рік до смерті, перебуваючи під враженням від атомних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, Веллс видав свою останню книжку, сповнену сумнівів у майбутньому земної цивілізації, – вона називалася «Розум на межі».

Герберт Джордж Веллс помер 13 серпня 1946 р. Відповідно до заповіту письменника його попіл був розвіяний над протокою Ла-Манш.

Жвавий інтерес до книг Веллса не згасав протягом усього двадцятого століття, а в наші дні він навіть гостріший, аніж будь-коли. Мудрець, якому належать слова: «Той, хто не дивиться вперед, залишається позаду», як і раніше доносить до нас свою тривогу за людство та змушує напружено міркувати.

Машина часу

Вступ

Мандрівник у Часі – мабуть, ця назва буде для нього найбільш відповідною – розповідав нам просто якісь незбагненні речі.

Його сірі очі блищали та мружилися, а зазвичай бліде обличчя почервоніло й пожвавішало. Вогонь яскраво палав у каміні, електричні лампочки в срібних ліліях сяяли м’яким білим світлом, бульбашки у склянках із вином іскрилися й переливалися. Наші крісла – винахід хазяїна – швидше тримали нас в обіймах і пестили, ніж служили сидінням. У кімнаті панувала саме та приємна пообідня атмосфера, яка звільняє думку від рамок визначеності й дає поштовх фантазії.


Машина часу

Він викладав нам свою ідею, відзначав головні пункти, піднімаючи тонкий вказівний палець, а ми сиділи й ліниво захоплювалися його серйозним ставленням до нового парадокса (як подумки ми це називали) і разючою винахідливістю.

– Ви повинні уважно стежити за моєю думкою. Я заперечуватиму ті ідеї, які в цей час вважаються майже загальновизнаними. Ну ось, наприклад, геометрія, якої ви навчалися в школі, – вона ґрунтується на помилковому уявленні…

– Чи не занадто це складний предмет, щоб із нього починати? – запитав рудоволосий Фільбі, запеклий сперечальник.

– Я не вимагаю, щоб ви погоджувалися зі мною, не маючи на те розумних підстав. Але своїми доказами я змушу вас прийняти всі положення, які мені потрібні. Ви знаєте, звичайно, що математична лінія, товщина якої дорівнює нулю, не має реального існування. Навчали вас цього? У дійсності не існує й математичної площини. Це все чисто абстрактні поняття.

– Справедливо, – підтвердив Психолог.

– Так само не може реально існувати й куб, який має тільки довжину, ширину й висоту.

– Я протестую, – заявив Фільбі. – Тверде тіло явно може існувати. Всі реальні речі…

– Так думає більшість людей. Але почекайте хвилину. Може існувати миттєвий куб?

– Не розумію вас, – сказав Фільбі.

– Чи може реально існувати куб так, щоб існування його не тривало в часі?

Фільбі замислився.

– Ясно, – вів далі Мандрівник у Часі, – що всіляке реальне тіло мусить мати довжину за чотирма вимірами, тобто мати довжину, ширину, висоту й тривалість існування. Але внаслідок природної обмеженості фізичної сторони нашої істоти – я зараз поясню вам – ми схильні не помічати цього факту. Насправді існують чотири виміри: три з них ми називаємо вимірами простору, а четвертий – це вимір часу. Щоправда, існує намагання провести неіснуючу в дійсності розбіжність між першими трьома вимірами й останнім, але це можна пояснити тією обставиною, що наша свідомість, від початку й до кінця нашого життя, рухається в тому самому напрямку – у напрямку останнього, четвертого, виміру.

– Це, – сказав Дуже Молодий Парубок, докладаючи відчайдушних зусиль, аби запалити сигару над лампою, – справді цілком очевидно!

– Тож-бо й воно, тоді цікаво, чому цей факт зовсім не береться до уваги, – розповідав Мандрівник уже впевненіше. – У дійсності це і є четвертий вимір, хоча деякі люди, котрі міркують про четвертий вимір, не знають, що вони говорять саме про це. За суттю, це лишень інший спосіб дивитися на час. Між часом і кожним із трьох вимірів простору немає жодної різниці, крім тієї, що наша свідомість рухається уздовж часу, уздовж четвертого виміру. Але багато недалекоглядних людей зовсім неправильно розуміють це. Ви, звичайно, чули, що вони говорять про четвертий вимір?

– Я не чув, – сказав Провінційний Мер.

– Усе дуже просто. Простір, як його розуміють наші математики, має три виміри – ми можемо називати їх довжиною, шириною й висотою, – і він завжди визначається відносно трьох площин, кожна з яких утворює прямий кут із двома іншими. Учені-філософи, однак, не раз ставили собі запитання, чому визнається існування тільки трьох вимірів, чому не може існувати четвертого, під прямим кутом до трьох інших? Вони навіть намагалися створити геометрію чотирьох вимірів. Професор Саймон Ньюком говорив про це в нью-йоркському математичному товаристві місяць тому. Ви знаєте, як на пласкій поверхні, що має тільки два виміри, ми можемо зобразити тіло з трьома вимірами. І точнісінько так само, за допомогою тривимірних моделей, можна передати зображення тіла з чотирма вимірами, якщо тільки опанувати перспективу предмета. Розумієте?

– Здається, так, – пробурмотів Провінційний Мер і, насупивши брови, поринув у стан внутрішнього споглядання, причому губи його й далі ворушилися, немов він повторював містичні слова. – Так, мені здається, тепер я розумію, – сказав він після досить тривалої паузи, і обличчя його раптом прояснішало.

– Добре. Мушу вам повідомити, що я сам протягом деякого часу займався геометрією чотирьох вимірів. Певні результати, отримані мною, є досить цікавими. Наприклад: ось портрет хлопчика, коли йому було вісім років; ось інший портрет того самого підлітка, коли йому виповнилося п’ятнадцять; третій – коли йому було сімнадцять років; на четвертому зображений той самий юнак у двадцятитрирічному віці. Все це, так би мовити, перетини, тобто тривимірні зображення його чотиривимірної істоти, котра і постає річчю цілком конкретною й не змінюється.

– Учені, – сказав Мандрівник у Часі після мовчання, необхідного для правильного засвоєння сказаного, – вчені чудово знають, що час є тільки одним із видів простору. Перед вами найпростіша наукова діаграма: крива погоди. Лінія, котру я проводжу пальцем, показує рух барометра. Учора він стояв ось на якій висоті, а в ніч на сьогодні впав. Уранці він знову піднявся й повільно рухався нагору до цієї висоти. Саме собою зрозуміло, що ртуть не проводила цієї лінії на жодному із загальновідомих просторових вимірів. Але все-таки, безсумнівно, така лінія десь була проведена, і звідси мусимо виснувати, що вона перебуває в четвертому вимірі.

– Одначе, – зауважив Лікар, пильно дивлячись на вугілля в каміні, – якщо час – це дійсно четвертий вимір простору, тоді чому ж він завжди розглядався й розглядається як щось абсолютно відмінне від простору? І чому ми не можемо рухатися в часі так само, як ми рухаємось у всіх інших вимірах простору?

Мандрівник у Часі посміхнувся.

– Ви таки впевнені, що ми можемо вільно пересуватися в просторі? Ну що ж, люди справді досить легко переміщаються, ходять праворуч і ліворуч, назад і вперед – вони завжди це робили. Я припускаю, що ми можемо вільно рухатися за двома напрямками. Але нагору й униз? Отут сила тяжіння обмежує нас.

– Не зовсім, – заперечив Лікар. – Адже ж існують повітряні кулі!

– Утім, до винаходу повітряних куль людина не мала інших способів рухатись у вертикальному напрямку, крім відчайдушних стрибків і спроб видертися на узвишшя.

– І все-таки, хоч і небагато, але люди можуть переміщатися нагору й униз, – наполягав Лікар.

– Легше, набагато легше вниз, аніж нагору!

– А в часі ви зовсім не зможете рухатися! Люди не в змозі піти від теперішнього моменту.

– Мій любий сер, саме в цьому ви й помиляєтеся. Втім, як і геть усі. Ми постійно йдемо від теперішнього моменту. Наше духовне життя – не матеріальне й позбавляє вимірів – проходить у четвертому вимірі, часі, з однаковою швидкістю від колиски до могили. Це достоту так само, як коли б ми, почавши своє існування на відстані п’ятдесяти миль над земною поверхнею, ввесь час рівномірно падали додолу.

– Проте головна складність полягає в іншому, – перервав його Психолог. – Ви здатні рухатись у всіх напрямках простору, але не можете рухатися в часі.

– А ось саме тут і з’являється привід поговорити про моє велике відкриття. І я не згоден із вашим твердженням, що ми не можемо переміщатися в часі. Наприклад, якщо я дуже жваво відтворюю в своїй пам’яті яку-небудь подію, то немовби повертаюся до того моменту, коли вона відбулася. Я, як ви кажете, подумки відсутній, роблю на мить стрибок назад, у минуле. Щоправда, ми не маємо жодного способу після такого стрибка в минуле затриматися там хоч на коротку мить – майже так само, як дикун або якась тварина після стрибка не можуть залишатися в повітрі на відстані навіть шести футів від землі. Але цивілізована людина щодо цього стоїть вище, ніж дикун. Вона навчилася, всупереч силі тяжіння, підійматися на повітряній кулі. Але невже вона не в змозі знайти спосіб зупинити або прискорити свій рух у часі, а може, навіть більше: повернутися й рухатися назад?

– О! – закричав Фільбі. – Це неможливо…

– Чому? – запитав Мандрівник у Часі.

– Тому що це суперечить здоровому глузду, – відповів Фільбі.

– А саме? – поцікавився Мандрівник у Часі.

– На словах ви мені, мабуть, доведете, що чорне – біле, але вам ніколи не вдасться переконати мене в цьому! – заявив Фільбі.

– Може й так, – погодився Мандрівник у Часі. – Але ж тепер, сподіваюся, ви починаєте розуміти, у чому полягав предмет моїх досліджень із геометрії чотирьох вимірів. У мене вже давно була невиразна ідея побудувати машину…

– Для подорожі в часі? – вигукнув Дуже Молодий Парубок.

– Для подорожі в якому завгодно напрямку простору й часу, залежно від бажання…

Фільбі тільки розсміявся у відповідь.

– І я перевірив це на практиці, – додав Мандрівник у Часі.

– Це, до речі, доволі заманливо для історика, – зауважив Психолог. – Мабуть, можна було б проїхатися в минуле й перевірити загальноприйнятий опис якої-небудь події, наприклад, битви під Гастінґсом!



– А вам не здається, що там ви привернули б до себе зайву увагу? – запитав Лікар. – Адже наші пращури не дуже вже й любили анахронізми!

– У нас з’явилася б можливість вивчити справжню грецьку мову з вуст Гомера або Платона! – висловив свою думку Дуже Молодий Парубок.

– І вони напевно дали б вам на горіхи за сумнівні успіхи! Адже німецькі вчені так удосконалили давньогрецьку мову!

– Тоді вже краще вирушити в майбутнє! – вигукнув Дуже Молодий Парубок. – Ви тільки подумайте! Можна було б покласти в банк усі свої гроші, залишити їх там, щоб росли відсотки, а самим гайнути в майбутнє…

– Щоб знайти там суспільство, – вставив я, – організоване на суто комуністичних підвалинах.

– Із-поміж усіх диких, екстравагантних теорій… – почав Психолог.

– Так, саме так мені здавалося. Тому я й не говорив про це, поки…

– Поки ви не перевірили цього на практиці? – вигукнув я. – Ви можете це зробити?

– Подайте-но сюди вашу практику! – закричав Фільбі, якому набридло слухати.

– Принаймні, покажіть нам цей експеримент, – сказав Психолог і додав: – Хоча це все, звісно, нісенітниця…

Мандрівник у Часі з посмішкою дивився на нас. Потім, усе ще посміхаючись, він сховав руки в кишені штанів і повільно вийшов із кімнати. Ми чули, як він, човгаючи, простував коридором, який веде до лабораторії.

Психолог, глянувши на присутніх, запитав:

– Дивно, чому він залишив нас?

– Очевидно, він хоче показати нам якийсь фокус або щось подібне, – спокійно промовив Лікар.

Фільбі взявся розповідати нам про фокусника, якого бачив у Берсломі, але перш аніж він устиг закінчити вступ, наш Мандрівник у Часі повернувся й перервав його на півслові.

Машина часу

Предмет, що його Мандрівник у Часі тримав у руках, являв собою блискучу металеву раму, трішки більшу від маленького годинника і при цьому дуже витонченої роботи. Там була слонова кістка та ще якась прозора кристалічна речовина.

Тепер я мушу бути дуже точним у своєму описі, оскільки, якщо не дотримуватися пояснень Мандрівника в Часі, усе, про що йтиметься далі, здається геть зовсім незбагненним.

Він узяв один із маленьких восьмикутних столиків, що були в кімнаті, і поставив його перед вогнем, так що дві ніжки помістилися на килимкові біля каміна. На столик він поставив свій апарат. Потім Мандрівник у Часі присунув стілець і сів на нього. На столику стояла маленька лампа з абажуром, і від неї на апарат падало яскраве світло.

У кімнаті було ще близько десятка свічок. Дві з них горіли в бронзових свічниках на каміні, а решта – у канделябрах, так що кімната виявилася досить добре освітленою.

Я сидів у низенькому кріслі, яке підсунув трохи вперед, аби бути між Мандрівником у Часі й каміном. Фільбі стояв за Мандрівником у Часі, зазираючи йому через плече. Лікар і Провінційний Мер стежили за ним із правого боку, а Психолог – із лівого. Дуже Молодий Парубок стояв за спиною Психолога. Ми всі, звичайно, були насторожі. Я вважав цілком неймовірним, щоб за таких умов ми могли бути обдурені якимось фокусом, хай би як тонко й мистецьки він був пророблений.

Мандрівник у Часі подивився спершу на нас, потім на свій прилад.

– Ну й що ж? – запитав Психолог.

– Ця маленька штучка, – почав Мандрівник у Часі, поклавши руки на апарат, – не більш аніж модель моєї Машини для подорожі в часі. Напевно, ви вже помітили, що в цього апарата досить загадковий вигляд, а біля осі спостерігається якесь дивне мерехтіння, начебто вона не зовсім реальна.

Він указав пальцем на частину моделі.

– Отут маємо один маленький білий важіль, а тут – інший.

Лікар підвівся зі свого місця й глянув на модель.

– Бездоганно зроблено, – промовив він.

– Я два роки працював над цим, – додав Мандрівник у Часі.

Коли ми всі, узявши приклад із Лікаря, оглянули модель, винахідник продовжив:

– Тепер мені хотілося б, аби ви усвідомили для себе: якщо натиснути на цей важіль, то Машина почне линути в майбутнє; що ж до іншого важеля, то він надає Машині задній хід. Це крісло – місце для Мандрівника в Часі. Зараз я натисну на цей важіль – і Машина вирушить у майбутнє. Вона зникне, ми не бачитимемо її. Тому постарайтеся ретельно роздивитися її. Огляньте також стіл і переконайтеся, що тут немає ніякого фокуса. Я зовсім не хочу втратити цю модель, а тим більше не хочу, щоб мене стали називати шарлатаном.

Минуло близько хвилини. Психолог, як мені здалося, збирався щось сказати, але, мабуть, передумав. Мандрівник у Часі, змірявши нас уважним поглядом, простяг руку до важеля.

– Ні, – сказав він раптом. – Дайте мені вашу руку. – І, обернувшись до Психолога, взяв його за руку та звелів йому вказівним пальцем натиснути на важіль.

Таким чином, Психолог сам відправив модель Машини часу в її нескінченну подорож. Ми всі бачили, як повернувся важіль. Я абсолютно переконаний, що тут не було навіть найменшого обману.

Ми відчули легкий подув вітру; вогонь у лампі гойднувся. Одна зі свічок, які стояли на каміні, згасла. Маленька Машина раптом зробила коливний оберт, і її обриси стали розмитими; секунду ми бачили її як примару, як вихор тьмяної мерехтливої бронзи і слонової кістки, а потім – так: вона зникла! На столі залишилася тільки лампа.

Майже хвилину всі мовчали. Нарешті Фільбі вилаявся.

Психолог, оговтавшись від першого потрясіння, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі розсміявся.

– Ну? – весело запитав він, передражнюючи Психолога.

Потім Мандрівник у Часі встав і, підійшовши до каміна, на якому стояла табакерка, почав спокійно набивати люльку.

Ми переглянулися.

– Слухайте, – сказав Лікар, – ви це серйозно? Невже ви справді вірите в те, що ця Машина вирушила подорожувати в часі?

– Без сумніву, – коротко відповів Мандрівник у Часі й нахилився до каміна, щоб запалити скіпку.

Закуривши люльку, він подивився Психологові у вічі.

Психолог, воліючи приховати свою зніяковілість, дістав сигару й, забувши обрізати кінець, марно намагався закурити її.

– Хотілося б додати, – сказав Мандрівник у Часі, – що в мене майже закінчено велику Машину. – Він кивнув у бік лабораторії. – І коли вона буде зібрана, я маю намір сам здійснити подорож.

– Ви наполягаєте на тому, що ваша модель подалася в майбутнє? – запитав Фільбі.

– У майбутнє чи в минуле – я поки що не знаю.

Після невеликої паузи Психолог раптом заявив:

– Машина мусила вирушити в минуле, якщо тільки вона взагалі куди-небудь вирушила.

– Чому? – запитав Мандрівник у Часі.

– Думаю, що якби Машина не рухалася в просторі й подалася в майбутнє, то ввесь час залишалася б із нами: адже й ми подорожуємо туди ж таки!

– Але, – заперечив я, – якби Машина вирушила в минуле, ми б бачили її – і щойно ввійшовши до кімнати, і минулого вівторка, коли ми теж були тут, і позаминулого вівторка…

– Серйозні заперечення, – зауважив Провінційний Мер і з байдужим виглядом повернувся до Мандрівника в Часі.

– Аніскілечки, – відповів Мандрівник у Часі й обернувся до Психолога: – Ви, я бачу, задумалися. Ну що ж, саме ви і зможете їм пояснити. Адже це, бачте-но, буде враження за межею сприйняття, невизначене враження, правда?

– Ну звісно, – погодився з ним Психолог і відразу ж звернувся до нас: – Із погляду психології, все доволі просто. Я мав би здогадатися раніше. Це досить ясно й дійсно служить для підтримки парадокса. Ми не можемо бачити й не можемо визначити рух цієї Машини так само, як не можемо бачити спиці колеса, яке обертається, або кулю, що летить у повітрі. Якщо Машина рухається в часі у п’ятдесят або в сто разів швидше, ніж ми, якщо вона проходить за секунду відстань, котру ми проходимо за хвилину, то враження, справлене нею, повинне дорівнювати одній п’ятдесятій або одній сотій того враження, яке вона б справила, якби не рухалася в часі. Це вельми просто…

Він провів рукою по тому просторі, де раніше стояла Машина.

– Бачите? – спитав Психолог, осміхаючись.

Ми не зводили очей із порожнього столу протягом декількох хвилин. Нарешті Мандрівник у Часі запитав нас, що ми думаємо про це.

– Зараз, коли надворі ніч, усе виглядає досить правдоподібно, – відповів Лікар, – але почекаймо до завтра. Як-то кажуть, уранці голова свіжіша.

– Може, ви хочете глянути на велику Машину часу? – поцікавився Мандрівник.

Він узяв у руки лампу й повів нас довгим холодним коридором до своєї лабораторії. Я добре пам’ятаю мерехтливе світло лампи, дивний широкий силует винахідника, розтанцьовані тіні на стінах; ми йшли за ним, здивовані, але все ще не довіряючи; пам’ятаю, як ми побачили в лабораторії велику копію маленького механізму, того самого, котрий зник на наших очах.

Одні частини Машини були виготовлені з нікелю, інші – зі слонової кістки, деякі ж деталі були, безсумнівно, вирізані або випиляні з гірського кришталю. Загалом, Машина була майже готова. Я помітив вигнуті, ще до кінця не зроблені кришталеві стрижні, які лежали на лаві поруч із кресленнями, і взяв один із них, прагнучи краще роздивитися. Очевидно, стрижень був виготовлений із кварцу.

– Послухайте, – сказав Лікар, – ви й справді затіяли все це всерйоз? Чи, може, це жарт на кшталт тієї химери, яку нам показували на Різдво?


Машина часу

– На цій Машині, – сказав Мандрівник, піднявши лампу над головою, – я маю намір досліджувати час. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться? Ніколи в житті я не був серйозніший, аніж тепер.

Ніхто з нас не знав, як поставитися до його слів. Фільбі, глипнувши через плече Лікаря, багатозначно підморгнув мені.

Мандрівник повертається

Я думаю, що тоді ніхто з нас не вірив у Машину часу. Справа в тому, що Мандрівник у Часі належав до числа людей, які занадто розумні, щоб їм можна було вірити. Ви ніколи не відчували, що ось він – увесь перед вами? Завжди здавалося, що за його відвертістю щось криється, – словом, якась лукава простодушність. Якби цю модель нам продемонстрував Фільбі й у тих самих словах пояснив її сутність, ми виявили б набагато менше скептицизму. Мотив його дій був би цілком зрозумілий: кожен ковбасник міг би зрозуміти Фільбі! Але Мандрівник у Часі був чималим диваком, і ми не довіряли йому. Те, що уславило б іншу, менш розумну людину, в нього виходило як фокус. І взагалі це помилка – робити що-небудь занадто просто. Люди, які всерйоз ставилися до вченого, ніколи, проте, не були впевнені в ньому. Вони інстинктивно відчували, що з ним будь-якої миті можна втратити свою репутацію людей, здатних логічно мислити; довіритися Мандрівникові в Часі було однаково що обставити дитячу кімнату витонченою порцеляною – так само необережно й необачно.

Я вважаю, що саме тому протягом тижня, від одного вівторка до наступного, ніхто з нас особливо не розводився про дивну подорож у часі, хоча, без сумніву, не тільки мені одному спадали на думку різні гадки про незвичайні можливості, пов’язані з такою мандрівкою. Її видима правдоподібність і практична неймовірність, анахронізми й цілковитий хаос – усе це справило на нас дуже сильне враження.

Що стосується мене особисто, то я був особливо зацікавлений фокусом із моделлю. Пам’ятаю, що я розмовляв про це з Лікарем, якого зустрів у п’ятницю в Ліннеївському товаристві.[1] Він казав, що бачив щось подібне в Тюбінґені, і надавав особливого значення тому, що одну зі свічок погасило коливанням повітря. Але як був зроблений фокус, він усе ж таки пояснити не міг.

Наступного вівторка я знову вирушив у Річмонд – схоже, я був одним із найбільш постійних відвідувачів Мандрівника в Часі, – але приїхав пізно й уже застав там кількох чоловіків, котрі сиділи у вітальні.

Лікар стояв біля каміна, тримаючи в одній руці аркуш паперу, а в другій годинник. Я озирнувся, але господаря ніде не було видно.

– Пів на восьму, – сказав Лікар. – По-моєму, час і повечеряти.

– А де ж хазяїн? – запитав я.

– Ви щойно прийшли? Імовірно, він затримується. Дивно, але в цій записці господар просить мене розпорядитися вечерею, якщо його не буде до сьомої години. Пише, що все пояснить нам, коли повернеться.

– Шкода, якщо він не встигне до вечері, – мовив Видавець однієї популярної газети.

Лікар подзвонив.

Із присутніх на тому пам’ятному обіді, окрім мене й Лікаря, був тільки Психолог. Із нових були: Бленк, згаданий Видавець, Журналіст і ще якийсь тихий, соромливий чоловік із бородою, якого я не знав і який, наскільки я міг судити, не вимовив ані слова протягом усього вечора.

За столом розмірковували про те, куди міг подітися хазяїн, і я напівжартома зауважив, що він, можливо, вирушив у свою подорож у часі. Видавець попросив пояснити йому, що це означає, і Психолог узявся досить ваговито розповідати про «дотепний парадокс і фокус», свідками якого ми стали минулого тижня. Він уже дійшов до середини свого оповідання, коли двері в коридор безгучно відчинилася. Я сидів саме навпроти дверей і першим побачив господаря оселі.

– А! – закричав я. – Ну нарешті!..

Двері відчинилися навстіж, і перед нами постав Мандрівник у Часі.

Я мимоволі скрикнув від подиву. Потім і Лікар, побачивши його, теж зойкнув:

– Господи! Що з вами сталося, друже?!

Усі, хто сидів за столом, разом обернулися до дверей.

І справді, вигляд наш господар мав украй кумедний. Його брудний сюртук був увесь покритий якимись зеленими плямами, а скуйовджене волосся, як мені здалося, стало сивішим, аніж звичайно – чи тому, що було припорошене пилом, а чи тому, що й справді посивіло. Мертвотно-блідий, із підсохлим порізом на підборідді та стражденним виразом на застиглому обличчі, він на хвилину зупинився на порозі, начебто осліплений світлом.

Потім, накульгуючи, він увійшов у кімнату; таке кульгання мені траплялося бачити у волоцюг, які часто натирали собі ноги.

Ми дивилися на нього й чекали, коли він заговорить.

Але Мандрівник у Часі, не сказавши жодного слова, зі значними зусиллями добрався до столу й потягнувся до пляшки. Видавець наповнив келих шампанським і підсунув йому. Хазяїн залпом випив його і, здавалося, став потроху приходити до тями: він оглянув стіл, і тінь колишньої посмішки промайнула на його обличчі.

– Бога ради, що з вами? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі начебто й не чув його запитання.

– Не звертайте на мене уваги, – мовив він, злегка затинаючись. – Мені вже краще…

Він удруге простягнув келих за шампанським і знову випив залпом.

– Ось так добре! – вигукнув він.

Його очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець. Глянувши на нас із якимось невизначеним схваленням, Мандрівник у Часі пройшовся по теплій і затишній кімнаті.

– Я піду вмиюся та переодягнуся… потім повернуся й усе поясню вам, – заговорив він, знову почавши затинатися, начебто йому доводилося добирати слова. – Залишіть мені шматок баранини. Мені смертельно хочеться м’яса…

Побачивши Видавця, котрий був нечастим гостем у його домівці, господар поцікавився станом його здоров’я. А Видавець поставив йому якесь запитання.

– Зараз, зараз… – відповів Мандрівник у Часі. – У мене… ні, просто смішно! Ще хвилина – і я прийду до тями.

Він поставив келих і пішов до дверей, котрі ведуть на сходи. Я знову звернув увагу на його кульгавість і м’яке човгання кроків.

Підвівшись із місця, я глянув на його ноги. На них не було нічого, крім подертих і закривавлених шкарпеток.

Двері зачинилися. Я хотів був піти за господарем, але відразу ж згадав, що він терпіти не може, щоб коло нього клопотали. Якийсь час я, попри зусилля, не міг зібрати докупи думки.

– Примітна поведінка видатного вченого, – почув я голос Видавця, котрий за звичкою висловлювався заголовками газетних статей.

Це примусило мене знову звернути увагу на яскраво освітлений обідній стіл.

– У чому річ? – запитав Журналіст. – А й справді, чи не удавав він, часом, де-небудь отакого бурлаку? Я не розумію!..

Я зустрівся поглядом із Психологом і прочитав на його обличчі відбиття власних думок. Я подумав про подорож у часі й про самого Мандрівника в Часі, який, накульгуючи, із зусиллями підіймався сходами. Однак навряд чи ще хтось помітив його кульгавість.

Першим отямився Лікар. Він подзвонив – хазяїн наш терпіти не міг, аби слуги залишалися в кімнаті під час вечері, – і звелів подавати наступну страву.

Видавець, щось бурмочучи собі під ніс, заходився працювати ножем і виделкою, і Мовчазний гість також узяв із нього приклад.

Вечеря поновилася. Розмова, у проміжках між паузами, обмежувалася лише здивованими вигуками.

Цікавість Видавця була найвищою мірою збуджена.

– Чи часом наш спільний друг не поповнює свої скромні доходи, збираючи милостиню? А може, він потерпає від того, що трапилося з Навуходоносором?[2] – запитав він.



– Я переконаний, що це має стосунок до Машини часу, – сказав я, спробувавши продовжити перервану розповідь Психолога про наші попередні збори тут.

Видавець став заперечувати.

– Щіток для чищення в них немає, абощо?! – вигукнув він. – Невже людина може вкритися пилом тому, що обертається у своєму парадоксі?…

Ця ідея здалася йому настільки дотепною, що він відразу уявив її в карикатурному вигляді.

– Ні, справді, що в них там, у цьому майбутньому, щіток немає для чищення одягу? – повторив він.

Журналіст теж нізащо не хотів вірити і приєднався до Видавця: адже найлегший вихід – усе виставити в смішному світлі. Ці двоє були представниками нового типу журналістів, веселі й непоштиві молоді люди.

– Наш спеціальний кореспондент завтрашнього дня повідомляє… – заговорив або, точніше, закричав Журналіст, аж раптом повернувся наш Мандрівник у Часі.

Він був одягнений у звичайний вечірній костюм, і, крім перебігливого погляду, на його обличчі вже не залишилося ніяких слідів тієї зміни, що так уразила мене кілька хвилин тому.

– Слухайте, – звертаючись до нього, весело промовив Видавець, – ось ці добродії запевняють, що ви побували в середині наступного тижня! Може, ви розповісте нам що-небудь про нашого маленького Розбері?[3] Який гонорар хочете – за все, оптом?

Мандрівник у Часі, не промовивши жодного слова, посів відведене йому місце. На його обличчі промайнула колишня спокійна усмішка.

– Де моя баранина? – запитав він. – Яка насолода знову застромити виделку в шматок м’яса!

– Розповідь! – крикнув Видавець.

– До дідька розповідь! – сказав Мандрівник у Часі. – Мені страшенно кортить їсти. Я не скажу ані слова, поки в мої артерії не потрапить відповідна кількість пентону[4]… Дякую! Будь ласка, і сіль теж.

– Одне слово: ви подорожували в часі? – запитав я.

– Так, – кивнув Мандрівник у Часі: рот у нього був набитий м’ясом.

– Даю шилінг за рядок, – швидко промовив Видавець.

Мандрівник у Часі простягнув свій келих Мовчунові й, не кажучи бодай слова, постукав по ньому пальцем. Мовчун, який не спускав із нього очей, підхопився з місця й налив йому вина.

Далі за обіднім столом стало якось ніяково. Що стосується мене, то я ледве втримувався від запитань, і, зважаючи на все, те саме відбувалося з іншими. Журналіст пробував розповідати анекдоти, щоб розрядити напружену обстановку, а Мандрівник у Часі взявся до їжі, демонструючи гостям апетит справжнього бурлаки. Лікар палив сигаретку й, примружившись, уважно спостерігав за Мандрівником у Часі. Мовчун, очевидно, конфузився ще дужче, ніж звичайно, і з несподіваною для всіх рішучістю пив шампанське, келих за келихом.

Нарешті Мандрівник у Часі відсунув тарілку й, подивившись на нас, сказав:

– Мушу перепросити. Але я просто вмирав із голоду. Зі мною трапилися воістину дивовижні речі.

Він простяг руку й, узявши сигару, обрізав кінчик.

– Утім, ходімо краще до курильної кімнати, – додав він. – Це занадто довга історія, і тому не варто починати її за неприбраним столом.

Він підвівся, на ходу подзвонив прислузі та провів нас до сусідньої кімнати.

– Ви розповіли Бленку, Дашу й Чозу про Машину часу? – запитав він мене, указуючи на трьох нових гостей, і сів у м’яке крісло.

– Але ж це простий парадокс! – вигукнув Видавець.

– Я не маю сил сперечатися сьогодні. Я нічого не маю проти того, щоб розповісти вам цю історію, але з умовою – мене не турбувати. Ви знаєте: мені нетерпеливиться якомога швидше викласти все перед вами – просто нестерпна жага. Більша частина моєї розповіді здасться вам брехнею. Ну то й добре! Хоча це все правда, від першого до останнього слова… О четвертій годині – сьогодні о четвертій годині – я був у своїй лабораторії, і з того моменту… я прожив вісім днів, але яких? Жодна людська істота ніколи не переживала нічого подібного! Я страшенно стомлений, проте не засну, доки не розповім вам усього. І вже тоді – спати. Але тільки щоб не перебивали. Згодні?

– Згодні! – крикнув Видавець, і всі повторили за ним хором:

– Згодні!

Мандрівник у Часі почав своє оповідання, котре я й наводжу далі.

Спочатку він сидів, відкинувшись на спинку крісла, і говорив повільно, як страшенно втомлена людина, але потім дещо пожвавішав.

Записуючи його розповідь, я особливо ясно відчував цілковиту неспроможність свого пера й нездатність відтворити всі достоїнства цієї розповіді; проте я певен, що вона вас зацікавить. Ви не побачите блідого щирого обличчя оповідача, освітленого яскравим світлом лампи, не почуєте інтонацій його голосу. Ви не зможете уявити собі, як у різних місцях розповіді змінювався вираз його обличчя! Більшість із нас, слухачів, сиділа в затінку – у курильній кімнаті не були запалені свічки й лампа освітлювала тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчуна. Спочатку ми іноді перезирались один з одним, але потім перестали робити це й уже просто не зводили очей з оповідача.

Подорож у часі

– Минулого вівторка декому з вас я вже розповідав про принципи будови Машини часу й у майстерні навіть показував вам цю Машину: тоді вона була ще не зовсім закінчена. У майстерні моя Машина стоїть і зараз – щоправда, трохи попсована подорожжю. Один із важелів зі слонової кістки зламався, бронзова поперечина погнулася, але решта ще хоч куди.

Я сподівався закінчити її в п’ятницю, але, коли взявся до складання, помітив, що одна з нікелевих осей виявилася на дюйм коротшою. Довелося переробляти, і все було готове тільки ближче до ранку.

І нарешті, сьогодні о десятій годині ранку перша з усіх Машин часу розпочала свою подорож. Я оглянув її востаннє, перевірив усі гвинти, капнув мастила на кварцовий стрижень і сів у крісло…


Машина часу

Гадаю, самогубець, що приставив пістолет до скроні, має після пострілу відчути щось на кшталт того приголомшення, яке було потім у мене.

Я взявся однією рукою за пусковий важіль, другою – за гальмо. Натиснув перший, майже відразу ж – другий. І в мене виникло враження, начебто я похитнувся й падаю, – знаєте, як уві сні? Роззирнувшись, я знову побачив свою лабораторію, у тому самому вигляді.

Чи відбулося що-небудь? На мить промайнула думка, що мої теоретичні викладення обдурили мене. Глянув на годинник: усього хвилину тому він показував ледь-ледь на десяту, а тепер на ньому було вже майже пів на четверту!..

Я глибоко зітхнув і, зціпивши зуби, знову натиснув обома руками на пусковий важіль – і тієї-таки миті відчув поштовх, лабораторія стала нечіткою, стемніло. Увійшла міс Вотчетт і, очевидно не помічаючи мене, попрямувала до дверей, що ведуть у сад. Я гадаю, їй усе ж таки знадобилося не менше хвилини, щоб пройти цю кімнату, але мені здалося, що вона пролетіла через неї, як ракета. Я ще сильніше натиснув важіль, до граничної межі. І наступної секунди настала ніч, начебто загасили лампу, а ще за мить уже був ранок.

У лабораторії стало вогко й мрячно. Знову прийшла ніч, потім знову день, знову ніч, знову день – і так дедалі швидше. У моїх вухах шуміло, а в голові було дивне, якесь невиразне відчуття неясності.

Боюся, не зумію передати вам своєрідних відчуттів, якими супроводжувалася ця подорож. У будь-якому разі вони не дуже приємні. Начебто ви, зовсім безпомічні, прожогом мчите вперед і при цьому вас наповнює жахливе передчуття: ось зараз – ущент.

Поки я так мчав, дні змінялися ночами, ночі миготіли, ніби змахи чорного крила. Неясне відчуття, буцімто я досі в моїй лабораторії, раптом зникло, і я побачив сонце, яке хутко стрибало по небу й перетинало його щохвилини, від сходу до заходу, і щохвилини розпочинало новий день.

Я припустив, що лабораторія зруйнована і що я під голим небом. Здавалося, тут споруджується якась нова будівля, але я занадто швидко мчав, щоб розгледіти предмети, які рухалися навкруги. Навіть останній равлик – і той проносився повз мене щодуху.

Мої очі дуже страждали від постійної зміни пітьми та світла. У короткі проміжки темряви я бачив місяць: він швидко вертівся на небі, змінюючи свої фази від молодика до повні. Я бачив слабке мерехтіння зірок, які кружляли по небу. Але у міру того як я мчав із дедалі більшою швидкістю, зміна ночі й дня зливалася в одні безперервні сутінки. Небо забарвлювала дивна синява, та сама чудова світла фарба, яка буває раннім присмерком. Сонце, що стрибало по небу, перетворилося на одну вогненну смугу, на яскраво блискучу дугу, а місяць – на бліду сяйливу стрічку. Зірок я вже не міг бачити й тільки іноді помічав яскраві кола, які виблискували у темній лазурі піднебесся.

Ландшафт навколо мене, здавалося, був загорнутий у туманний серпанок. Я все ще перебував на схилі пагорба, на якому дотепер стоїть мій будинок, і наді мною здіймалася вершина, сіра й невиразна. Я бачив, як росли на цьому пагорбі дерева, постійно змінюючись подібно до клубів пари: то жовтіли, то знову зеленіли, росли, розширювалися й, миготячи, зникали. Я бачив, як виростали величезні будинки – туманні, чудові, а потім зникали, немов сновидіння. Уся поверхня землі начебто перетворювалася, танула й спливала на моїх очах.

Маленькі стрілки на циферблаті, котрі відзначали швидкість мого руху, оберталися дедалі прудкіше. Я помітив, що сонячна смуга гойдалася вгору й униз, від одного сонцестояння до іншого, за менш аніж одну хвилину, таким чином виходило, що за хвилину я пролітав понад рік. Щохвилини відбувалася зміна: то в повітрі кружляв білий сніг, то він зникав, змінюючись на таку саму нетривалу яскраву зелень весни.

Неприємні відчуття, від яких я потерпав на самому початку подорожі, трохи притупилися й перейшли в таке собі істеричне збудження. Я спостерігав незграбне розгойдування Машини, але не міг пояснити собі, чому це відбувається.

У моїй голові панував такий хаос, що я не в змозі був зосередитися на якійсь конкретній думці та з якимсь божевіллям спрямовувався в майбутнє. Спочатку я майже не думав про зупинку й про будь-що, крім цих відчуттів.

Та незабаром з’явилося нове почуття, щось подібне до цікавості, змішаної із жахом, і це відчуття, поступово посилюючись, остаточно опанувало мене.

«Який дивний розвиток людства, який дивний прогрес порівняно з нашою зародковою цивілізацією, – думав я, – розкриється переді мною, коли я ближче гляну на світ, що невиразно мерехтить і швидко змінюється перед моїми очима!» Я бачив величезні чудові архітектурні споруди, що здіймалися наді мною, значно масивніші, ніж будь-які будови нашого століття, і водночас начебто виткані з мерехтливого туману! На схилі пагорба я бачив рослинність, яка була багатшою від нинішньої і яка не зникала взимку. Навіть крізь туманну завісу, що огортала мої думки, світ здавався мені надзвичайно прекрасним. Ось тоді-то я й замислився: а як же зупинитися?

Особливий ризик під час зупинки полягав у тому, що який-небудь предмет міг уже зайняти той простір, що його раніше займали я й моя Машина. Поки я мчав у часі з такою жахливою швидкістю, це не мало значення. Я перебував, так би мовити, у розрідженому стані й подібно до пари прослизав у проміжки між зустрічними тілами! У разі ж зупинки моя істота – молекула за молекулою – мусила проникнути в зустрічний предмет. Атоми мого тіла повинні були ввійти в таке щільне зіткнення із цією перешкодою, що могла відбутися сильна хімічна реакція й, цілком імовірно, страшний вибух, який відправив би мене разом із моїм апаратом по той бік усіх можливих вимірів, тобто в царину невідомого! Ця думка не раз спадала мені, коли я будував свою Машину, але я безжурно приймав її як непозбутній ризик – один із тих, котрих людина не в змозі уникнути. Тепер же, коли це стало неминучим, ризик не видавався мені таким дріб’язковим, як раніше.

Річ у тому, що абсолютна химерність навколишнього світу, неприємне погойдування й тремтіння Машини, а головне, відчуття безперервного падіння, зовсім збили мене з пантелику. Я казав собі, що ніколи не зможу зупинитися, і під впливом раптової внутрішньої суперечності одразу ж вирішив це зробити.

Виявивши дурну необачність, я щосили натиснув на важіль – Машина миттєво перевернулася, і я стрімко полетів у простір.

У моїх вухах загуркотів грім. На мить я оглухнув. Дивлюся: я вже сиджу на м’якій дернині перед своєю перекинутою Машиною, а навколо мене свище град. Перед очима – суцільна сіра завіса. Але шум у вухах поступово минув, і я озирнувся.


Машина часу

Я був, як мені здалося, на маленькій галявині в саду; усюди – кущі рододендронів, і з них рясно осипаються під ударами граду лілові й пурпурні квіти. Відстрибуючи від землі й танцюючи в повітрі, градини утворили невеличку хмарку, що зависла над моєю Машиною й, немов дим, стелилася по землі. За одну мить я змок до рубця.

– Оце так гостинність! Людина мчала до вас крізь незліченну кількість років, а ви так зустрічаєте…

Однак я відразу подумав: нерозумно так мокнути.

Я підвівся й роззирнувся. Якась колосальна фігура, висічена, очевидно, з білого каменю, неясно вимальовувалася в тумані за рододендронами. Але все інше годі було розгледіти.

Важко передати мої відчуття. Коли град став ущухати, я нарешті роздивився білу постать. Вона була величезна: срібляста тополя ледве сягала її плеча. Біломармурова, вона являла собою щось на взір крилатого Сфінкса, але крила були не притиснуті до тіла, а розпростерті, і вся фігура неначе ширяла в повітрі. П’єдестал, як мені здалося, був зроблений із бронзи, вкритої густим шаром мідної зелені.

Обличчя Сфінкса було звернене в мій бік. Його невидющі очі начебто стежили за мною, а на губах відбивалася тінь посмішки. Він був сильно попсований негодою, і це справляло неприємне враження, наче Сфінкс був уражений якоюсь хворобою.

Я стояв і дивився на нього, може, півхвилини, а може, півгодини. Він то віддалявся, то наближався – залежно від того, посилювався чи слабшав град. Коли ж я відвів від статуї очі, то побачив, що завіса із граду стала набагато прозорішою, а небо посвітлішало, обіцяючи, що незабаром визирне сонце.

Я знову глипнув на білу постать, котра неначе присіла для стрибка, і раптово відчув усю відчайдушну сміливість моєї подорожі. Що постане переді мною, коли розсіється туманна завіса? Які зміни могли відбутися з людьми? А що, як раптом усіма оволоділа жорстокість? Що, як за цей проміжок часу людська раса втратила свій колишній вигляд і перетворилася на щось нелюдське, відразливе й надзвичайно дуже? Ще візьмуть і приймуть мене за яку-небудь первісну дику тварину, страшну й огидну своєю схожістю з людьми. Я можу здатися їм лихою істотою, яку треба негайно знищити…

Незабаром я розрізнив іще якісь грандіозні силуети: величезні будинки з вибагливим поруччям і високими колонами, покриті лісом схили пагорба, які невблаганно наповзали на мене крізь туманну завісу, що ставала чимраз тоншою.

Я відчув панічний страх і як божевільний кинувся до Машини часу, напружуючи всі сили, щоб упорядкувати її.

Тим часом сонячні промені пробилися крізь грозові хмари. Сіра туманна завіса станула, немов убрання примари. Наді мною в яскравій блакиті літнього неба кружляли та зникали темні жмути розірваних хмар.

Величезні будинки тепер було видно цілком чітко. Після бурі на стінах залишилися дощові краплі та градини, які виблискували в сонячному промінні.

Я відчував свою беззахисність у цьому дивному світі. Ймовірно, так почувається птах, коли над ним кружляє яструб. Мій страх зростав, він майже межував із божевіллям. Але я набрався духу, зціпив зуби і щосили почав працювати над Машиною. Зрештою Машина поступилася моєму відчайдушному натиску й перевернулася, при цьому сильно вдаривши мене по підборіддю. Я стояв, поклавши одну руку на крісло, а другу на важіль, важко дихав і вже збирався знову піднятися на сидіння.

Слід зауважити, що разом із думкою про можливість швидко повернутися додому до мене повернулася також і мужність. Я став озиратися навкруги з більшою цікавістю та з меншим страхом перед світом далекого майбуття.

У круглому отворі, що був високо в стіні найближчого будинку, я розгледів групу людських фігур у розкішних м’яких убраннях. Вони теж бачили мене: їхні обличчя були звернені в мій бік.

Потім я почув звуки голосів, що наближалися. Крізь кущі, які оточували Білого Сфінкса, я побачив голови та плечі людей, котрі бігли в моєму напрямку. Один із них вискочив на стежку, що вела до тієї галявини, де стояв я зі своєю Машиною. Це була маленька істота – фути з чотири на зріст, одягнена в пурпурову туніку, підперезану шкіряним паском. На ногах – сандалії або черевики (я не міг як слід роздивитися). Ноги були оголені до колін, а голова нічим не прикрита. І тільки тоді я звернув увагу на те, яким теплим було повітря.

Цей маленький чоловік справив на мене досить сильне враження: він був дуже гарний і граційний, але надзвичайно тендітної статури. Ніжний рум’янець, що вкривав його обличчя, нагадав мені найбільш витончений вид хворобливої краси – вроду сухотних, про яку всі ми так багато чули. Лише поглянувши на це створіння, я відразу заспокоївся й забрав руки з Машини.

У Золотій Добі

За хвилину ми вже стояли віч-на-віч – я та цей тендітний витвір майбутнього. Він сміливо підійшов до мене й засміявся просто мені в обличчя. Ця абсолютна відсутність страху вразила мене. Потім чоловічок обернувся до ще двох таких самих істот, які йшли слідом за ним, і заговорив із ними якоюсь дивною, але дуже ніжною і співучою мовою.

Тим часом підійшли й інші, й мене оточив маленький гурт із восьми або десяти витончених створінь. Одна з істот звернулася до мене.

Не знаю чому, але мені спало на думку, що мій голос занадто різкий і грубий для них. Тому я тільки похитав головою й указав на свої вуха. Чоловічок зробив крок уперед, зупинився нерішуче й, нарешті, доторкнувся до моєї руки. Тієї самої миті я відчув, як іще кілька маленьких щупалець злегка торкнулося моєї спини та плечей.

Очевидно, ці люди хотіли переконатися, що я дійсно існую. Судячи з їхньої поведінки, поки що боятися було нічого. Більше того, у цих гарненьких маленьких чоловічках відчувалося щось таке, що вселяло довіру, – якась граціозна м’якість, дитяча невимушеність. До того ж усі вони здавалися дуже тендітними, тому я, звичайно, міг би негайно порозкидати їх у різні боки, як маленькі кеглі.

Проте я все ж таки мимоволі пригрозив їм, тільки-но побачив, що їхні маленькі рожеві рученята обмацують мою Машину. На щастя, я вчасно згадав про ймовірну небезпеку, а тому, перегнувшись через стрижні, відгвинтив важелі, що надають Машині рух, і поклав їх до кишені. Відтак я повернувся до чоловічків, аби спробувати знайти з ними спільну мову.

Вдивившись в обличчя незнайомців пильніше, я помітив деякі особливості їхньої ніжної краси – краси дрезденської порцеляни. Їхнє волосся, однаково кучеряве у всіх, різко закінчувалося на рівні шиї та щік. Не було ні найменшого натяку на будь-яку рослинність на обличчі; вуха здавалися надзвичайно мініатюрними; рот був маленький, із яскраво-червоними, швидше тонкими губами, а підборіддя гостре. Очі – великі та лагідні, але – нехай навіть ви вважатимете це зарозумілістю – я зовсім не помітив у них ознак тієї цікавості до себе, на яку мав право розраховувати.

Оскільки вони не робили жодної спроби поспілкуватися зі мною, а тільки стояли навколо мене й, осміхаючись, перемовлялися між собою ніжними воркітливими голосами, я сам заговорив до них.

Спочатку я вказав на Машину часу й на себе. Потім, не знаючи, як краще виразити уявлення про час, я простяг руку до сонця.

Тієї ж таки миті одна витончена гарненька істота, одягнена в пурпурову й білу тканину, повторила мій жест і спробувала зобразити щось схоже на гуркіт грози.

Я на хвилину остовпів, хоча значення жесту було цілком зрозумілим. Раптом мені на думку спало питання: а може, ці створіння просто дурні? Напевно, вам важко збагнути, наскільки ця думка вразила мене. Я завжди гадав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років повинні опинитися далеко попереду нас у науці, мистецтві – у всьому. І раптом один із них поставив мені запитання, котре свідчить про те, що його розумовий рівень анітрішки не вищий, аніж розумовий рівень нашої п’ятирічної дитини! Адже чоловічок запитав мене, чи не звалився я з неба під час грози!..

Утім, це цілком відповідало їхньому зовнішньому вигляду, тендітній статурі й ніжним рисам обличчя. Мене охопив напад розчарування. На мить я подумав, що дарма створив Машину часу!

Кивнувши, я вказав на сонце й так переконливо зобразив грім, що чоловічки здригнулися, відскочили від мене на крок, схилили голови. Потім один із них засміявся й підійшов до мене з гірляндою із дуже гарних, але не відомих мені квітів; цю гірлянду він надяг мені на шию. Тут усі радісно зааплодували, стали бігати, зривати квіти і, сміючись, засипали мене цими квітами з голови до ніг. Ви, котрі ніколи не бачили нічого такого, навіть уявити собі не можете, які ніжні й дивні квіти створила культура далекого-далекого майбуття!

Хтось із чоловічків висловив думку, що мене – їхню іграшку – варто б виставити в найближчому будинку. Недовго думавши, вони повели мене до величезної сірої будови з потрісканого каміння, повз біломармурового Сфінкса, що, здавалося, увесь час позирав на мене й тішився з мого здивування.

Коли я йшов із ними, мені раптом згадалася моя колишня тверда впевненість, що наші нащадки відрізнятимуться глибокою серйозністю та високим розвитком інтелекту, – і я мимоволі розсміявся.

Будинок, куди мене привели, вражав своїми колосальними розмірами й величезним входом. Саме собою зрозуміло, що я з найбільшою цікавістю розглядав дедалі більшу юрбу цих чоловічків і широкий отвір відчинених дверей: він зяяв переді мною, темний і таємничий.

Загальне враження від навколишнього світу, що його я міг спостерігати з-за їхніх голів, було таке: він увесь немов густо заріс кущами й квітами, як давно занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив високі стебла дивних білих квітів із восковими пелюстками, завширшки у фут; вони були порозкидані скрізь і, очевидно, росли в дикому стані серед чагарників. Але мені було не до того, щоб уважно розглядати квіти, адже моя Машина часу залишилася на галявині, серед рододендронів, без жодного нагляду.

Арку головного входу прикрашало пишне різьблення, але я, звичайно, не зміг роздивитися його дуже детально. Проте мені вдалося відзначити надзвичайну схожість із давньофінікійськими прикрасами, і я був уражений тільки тим, що різьблення доволі сильно постраждало від часу.

У дверях мене зустріли інші маленькі чоловічки, вбрані в іще світліший одяг, і ми пішли далі всі разом. У своєму темному костюмі дев’ятнадцятого сторіччя й весь заквітчаний, я, безсумнівно, виглядав досить кумедно серед цих світлих, ніжно забарвлених шат і блискучої білизни тіл. Навколо мене раз у раз лунали вибухи мелодійного сміху й веселі вигуки.

Величезні двері вели до так само величезної зали, оббитої чимось коричневим. Дах був у тіні, а у вікна, частково з кольоровими шибами, почасти зовсім без шиб, линуло м’яке приємне світло. Підлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого білого металу, саме брил – не плит і не шматків. І ці брили були такі стерті, ймовірно, ногами незліченних минулих поколінь, котрі мешкали тут, що місцями там, де частіше ходили, утворилися навіть глибокі колії.

Упоперек зали стояло безліч столів, зроблених з уламків полірованого каменю, заввишки не більше фута; на столах височіли купи плодів. Деякі з цих плодів здавалися чимось схожим на гігантську малину й апельсини, але більшість із них була мені зовсім не відома.

Між столами були порозкидані м’які подушки. Мої провідники сіли на них і зробили мені знак, щоб я брав із них приклад. Із милою безцеремонністю вони взялися їсти плоди просто руками, кидаючи шкірку й залишки в круглі отвори з боків столів. Я, звичайно, не гаючи часу, скористався їхнім запрошенням, оскільки мені дуже хотілося їсти й пити.

Потім я став оглядати залу. Що мене особливо вразило, то це відчуття якогось руйнування й занепаду в усьому. Кольорові шиби у вікнах, які зображували геометричні фігури, у багатьох місцях були розбиті, а фіранки покриті грубим шаром пилу. Я помітив також, що кут мармурового столу біля мене надщерблено. Проте зала вражала багатством оздоблення й мальовничістю.

У цій залі обідали чоловік двісті. Більшість із них постаралася сісти якнайближче до мене. Вони з цікавістю спостерігали за мною й, не припиняючи їсти фрукти, увесь час позирали на мене своїми маленькими блискучими очками. Чоловічки були вбрані в однакові ніжні, але дуже міцні шовкові тканини.

Між іншим, плоди були їхньою єдиною їжею. Люди далекого майбуття були суворими вегетаріанцями, і, поки я жив серед них, мені довелося зробитися таким самим, попри всю мою любов до м’яса.

Трохи згодом я переконався, що коні, рогата худоба, вівці, собаки пішли слідом за іхтіозаврами й усі вже вимерли. Але плоди були чудові. Особливо один ґатунок (сезон якого, очевидно, припав саме на час мого перебування там) – борошнистий, у тригранній шкаралупі; цим я й харчувався увесь час.

Спочатку я був ошелешений цими дивними фруктами й незвичайними квітами, але потім почав розуміти, звідки вони з’являлися.

Такий був мій перший вегетаріанський обід у віддаленому майбутті.

Тільки-но я вгамував голод, мені спало на думку навчитися мови нових для мене людей. Я розумів, що це так само необхідно, як і їжа. Оскільки плоди здавалися мені найбільш придатними для моєї ідеї, я взяв один із них і постарався порозумітися за допомогою питальних звуків і жестів. Зізнатися, мені коштувало чималих зусиль, аби змусити себе зрозуміти.

Спочатку мої спроби викликали лише подив і невгамовний сміх, але згодом одна маленька білява істота, вочевидь, збагнула мій намір і кілька разів повторила якусь назву. Чоловічки почали балакати про щось своє, але моя перша спроба відтворити витончені короткі звуки їхньої мови викликала вибух непідробних, хоча й нечемних, веселощів. Одначе, незважаючи на таку реакцію, я почувався серед них, ніби шкільний учитель, і тому, не соромлячись, ішов до своєї мети. Нарешті в моєму розпорядженні був уже з десяток іменників, а потім я дійшов до вказівних займенників і навіть дієслова «їсти».

Але справа просувалася вкрай повільно; дуже швидко чоловічкам набридло займатися зі мною, і вони почали уникати моїх розпитувань. Робити було нічого, і я вирішив: нехай вони дають мені ці уроки маленькими дозами, коли матимуть слушний настрій. Утім, я хутенько переконався, що можу розраховувати лише на дуже малі дози: ніколи раніше мені не доводилося зустрічати більших ледарів, причому здатних стомлюватися миттєво, ніж ці чоловічки.

Занепад людства

У моїх маленьких господарях найбільше вражала одна дивна риса: цілковита відсутність зацікавлення в будь-чому. Вони нагадували безтурботних дітей: підбіжать до мене, зупиняться, глипнуть, поахають і тікають у пошуках нової іграшки. Обід, а разом із ним і мої перші спроби зав’язати з ними розмову скінчилися. Раптом, уявіть собі, я помітив, що в залі нікого не зосталося з тих, хто оточував мене спочатку. Але, як не дивно, я теж доволі швидко втратив будь-яку цікавість до цих чоловічків.

Угамувавши голод, я через портал вибрався надвір. На кожному кроці мене зустрічали люди майбутнього; якийсь час вони йшли слідом за мною, балакали та сміялися – безсумнівно, на мою адресу, – посилали привітальні жести і знову залишали мене наодинці з моєю власною долею.

Був тихий вечір, коли я вийшов із зали; навколишня місцевість була залита теплими променями призахідного сонця. Але все здавалося дивним і не було схожим на той світ, у якому я жив дотепер, навіть квіти. Великий будинок, із якого я вийшов, розташовувався на схилі широкої річкової долини, але Темза відхилилася, імовірно, на милю від свого нинішнього русла.

Я вирішив зійти на вершину пагорба (милі на півтори від того місця, де я був), щоб глянути з височини на нашу планету у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, бо саме цю дату показували стрілки циферблата моєї Машини часу.

Дорогою я дуже пильно розглядав усе, що мене оточувало, намагаючись знайти розгадку того стану руйнації, у якому перебував цей колись чудовий світ. Зізнатися, у мене вже не залишилося жодних сумнівів стосовно того, що ця пишнота переживала занепад.

Трохи далі, на пагорбі, я побачив величезну купу з уламків граніту, скутих масивними алюмінієвими смугами, а за нею – цілий лабіринт стрімких мурів і купи розколеного каміння. Між камінням густо росла напрочуд гарна рослина (можливо, кропива) із чудернацьки забарвленими брунатними листками, які, однак, не могли завдавати опіків. Це були, мабуть, залишки якоїсь великої споруди, але навіщо вона тут, я поки не второпав. Згодом я зробив одне дуже дивне відкриття. Але про це розповім трохи пізніше.

Спостерігаючи за краєвидом із тераси, на якій я зупинився відпочити, звернув увагу на те, що маленьких будівель ніде не було видно. Цілком імовірно, що й окремі помешкання, й окремі господарства вже зникли. То тут, то там здіймалися величезні будинки, схожі на палаци, але будиночків і котеджів, настільки характерних для нашого англійського ландшафту, більше не існувало.

«Комунізм», – подумав я.

Слідом за цією думкою негайно ж з’явилася інша.

Я глянув на маленьких людей в однакових м’яких убраннях, які йшли за мною, і мені раптом впало в око, що в них були ніжні безбороді обличчя і якась дівоцька округлість форм. Мабуть, навіть дивно, що я раніше не помітив цього. Але навколо мене все здавалося дивним. Хай там як, але тільки тепер я помітив, що між чоловіками й жінками майбутнього немає жодної розбіжності – ні в одязі, ні в статурі, ні в поведінці. Ці маленькі чоловічки були однаковими. І діти були точнісінько як батьки, тільки дещо менші. Я також дійшов висновку, що діти майбутнього відрізнялися дуже раннім розвитком, принаймні фізичним, і згодом мав багато нагод переконатися в справедливості своєї здогадки.

Достаток і безпека, у яких жили ці маленькі люди, навіювали мені думку, що яскраво виражена схожість між статями являє собою природний наслідок саме таких умов життя. Сила чоловіка, ніжність жінки, сім’я, розмежування праці – це все є доконечно потрібним у добу фізичної сили. У густо населеній країні багатодітні родини являють собою радше зло для держави; натомість там, де насильство становить рідкісне явище, де життя потомства забезпечено, немає потреби в існуванні сім’ї – і в результаті неминуче зникають розбіжності між функціями чоловіка й жінки у вихованні дітей, а також пов’язаний із цим поділ на статі. Навіть у наш час ми бачимо деякі ознаки цього процесу, але в далекому майбутті цього досягнуть остаточно. Такими були тоді мої висновки. Пізніше я переконався, що дійсність далеко перевершила їх.

Міркуючи про це все й поглядаючи навкруги, я звернув увагу на гарненьку маленьку будівлю, щось подібне до колодязя під куполом. Мимохідь я подумав: хіба не дивно, що криниці й далі існують навіть у такому віддаленому майбутті, – але довго не переймався цією думкою.

Далі, у напрямку вершини пагорба, уже ніяких споруд не було, й оскільки я крокував занадто швидко для маленьких людей, то незабаром залишився сам-один. Відчуваючи дивне почуття свободи і якийсь особливий ентузіазм, я сміливо йшов уперед.

Діставшись вершини, я побачив лаву, зроблену з якогось невідомого мені жовтого металу. У деяких місцях лава була поїдена червонуватою іржею й покрита м’яким мохом; поруччя лави, що зображували голови грифонів, були обламані.

Я сів на лаву і став милуватися неосяжним світом, що розпростерся перед моїм поглядом у промінні призахідного сонця.

Картина, варто сказати, була разюче прекрасною. Сонце повільно ховалося за обрій, і весь захід був охоплений золотим вогнем. Подекуди виднілися горизонтальні смуги, пурпурні й малинові. Унизу лежала долина Темзи; річка струменіла, наче цівка розтопленої сталі.

Я вже оповідав про велетенські палаци, порозкидані усюди серед пишної зелені. Деякі з цих палаців уже перетворилися в руїни, інші ж, як і раніше, були заселені. То тут, то там немов із землі виростали білі й сріблисті статуї, різкі вертикальні лінії якогось обеліска. Жодних огорож і ознак власності, жодних слідів землеробства я не помітив. Уся земля перетворилася на один великий сад.

Розглядаючи таку надзвичайну картину, яка постала перед моїми очима, я намагався знайти пояснення всьому, що бачив. (За якийсь час я переконався, що моє осмислення побаченого було занадто однобічним і що в ньому крилася лише половина правди.) Після тривалих роздумів я дійшов ось якого висновку.

Швидше за все, я бачив людство в еру його деградації. Червонуваті смуги заходу сонця навели мене на думку про занепад людської цивілізації. Зненацька для себе я став свідком вислідів нашого теперішнього соціального ладу та суспільної діяльності. Я вирішив, що це все були цілком логічні наслідки. Силу породжують тільки нестатки; забезпеченість натомість призводить до слабкості. Постійна робота над поліпшенням умов життя – саме в цьому й полягає справжній поступ цивілізації, котрий робить життя дедалі більш забезпеченим, – мусила досягти свого кульмінаційного пункту. Одна перемога об’єднаного людства над природою спричиняла іншу. Те, про що ми тільки мріяли, перетворилося на реальність, проекти зрештою були завершені.

І ось переді мною – наслідки…

Звичайно, поки ще наші землеробство й санітарна наука перебувають у зародковому стані. Сучасна наука атакувала лише дуже незначну ділянку великого фронту людських хвороб, але вона завзято й наполегливо бореться. Сучасне землеробство й садівництво знищують то тут, то там бур’яни та культивують лише порівняно незначну кількість корисних рослин, а іншим залишається боротися за своє існування. Ми поліпшуємо наші улюблені рослини й улюблені породи тварин шляхом особливого відбору. Але як мало таких покращених видів! Ми розводимо то кращий сорт персика, то виноград без зерен, то особливо гарні й великі квіти, то кориснішу породу худоби. Ми робимо це поступово й діємо навмання, бо не маємо чіткого уявлення про досконалість, а наші знання вкрай обмежені. До того ж природа в наших незграбних руках є обмаль піддатливою й боязкою. Але поступово процес налагодиться та відбуватиметься дедалі краще. Адже припливи й відливи не заважають течії неухильно просуватися вперед. Світ ставатиме щоразу більш розумним, досвідченим, організованим; справи підуть усе швидше на шляху до цілковитого підпорядкування природи людині. Зрештою шляхом ретельної й розважливої роботи ми вповні пристосуємо тваринне і рослинне життя до наших людських потреб.

І ось, як я побачив, такого остаточного пристосування, імовірно, досягнуто. Воно відбулося в той проміжок часу, крізь який промчала моя Машина. Повітря звільнилося від мух і комарів, земля – від бур’янів і цвілі. Усюди – дивовижні плоди й чудові запашні квіти, в повітрі пурхає незліченна кількість прекрасних метеликів. Ідеалу профілактичної медицини теж досягнуто: хвороби знищені; принаймні, за увесь час мого перебування я не помітив і сліду якихось заразних недуг. Пізніше я довідався, що й самі процеси гниття та розкладання під впливом загальних змін набули зовсім іншого характеру.

Що стосується соціального життя, то й там була здобута величезна перемога. Я бачив, що людство майбутнього живе в чудових помешканнях, носить прекрасний одяг і водночас зовсім не працює. У кожному разі, я не помітив жодних ознак соціальної й економічної боротьби. Крамниці, оголошення, рух вантажів вулицями і загалом уся промисловість, яка становить підґрунтя нашого сучасного світу, зникли зі світу майбутнього!

Не дивно, що цього прекрасного вечора, залитого променями золотавого заходу, у мене мимоволі з’явилася думка: навколишній світ і є соціальним раєм.

Я дійшов висновку, що людство нарешті-таки розв’язало проблему зростання народонаселення й перестало збільшувати свою чисельність.

Однак нові умови неминуче вимагають від людини пристосуватися до змін, що відбуваються в її житті. Якщо тільки наша біологія не являє собою один нескінченний ланцюг оман, то в чому ж причина прогресу людського розуму й сили? Праця і свобода, тобто такі умови, коли діяльний, сильний і спритний випереджає, а найслабший відходить убік; коли перемагають згуртований союз здібних людей, самовладання, терпіння, рішучість – ось що змушує інтелект і фізичну природу людини вдосконалюватися.

Інститут сім’ї й усі похідні звідси почуття: люті ревнощі, ніжність до свого потомства, самовідданість батьків, – усе це знаходить виправдання й підстави в тих неминучих небезпеках, які оточують молоде покоління. Ну а тепер про те, де ж ці небезпеки.

Уже в сучасному суспільстві помітний дедалі вагоміший протест проти подружніх ревнощів, проти сліпої материнської любові, проти взагалі будь-яких бурхливих емоцій. Ці почуття видаються нам зайвими, тому що тільки збільшують незручності нашого життя. Вони є пережитками диких первісних часів і зовсім недоречні у витонченому й приємному житті.

Я думав про фізичну слабкість цих маленьких людей, про їхні жалюгідні розумові здібності, про величезні незліченні руїни, які оточували мене, і ще більше затверджувався на думці, що людство здобуло цілковиту перемогу над природою. Адже після битви завжди настає спокій. Людство, бувши енергійним і розумним, використало всю міць своїх життєвих сил на те, щоб змінити умови, у яких воно існувало. І, як наслідок, настала реакція, викликана зміною умов.

У цьому новому житті, за наявності повного достатку й безпеки, неспокійна енергія, що в нашому суспільстві становить силу, мусила перетворитися на слабкість. Адже й у нас деякі бажання та нахили, колись необхідні для того, щоб не загинути, тепер просто заважають жити. Фізична сила, мужність і войовничість не тільки не допомагають, а й навіть становлять перешкоду в житті цивілізованого людства. У державі ж, заснованій на фізичному достатку й забезпеченості, усяка надмірна сила – як розумова, так і фізична, – була б зовсім ні до чого. Отже, я дійшов висновку, що вже дуже давно на землі не існувало жодної небезпеки ні від війн, ані від окремих випадків насильства, ні від диких звірів, ані від спустошливих епідемій, після яких у людства мала б виникати потреба у відновленні сил і зміцненні організму; не було також і жодної доконечної потреби в праці.

У таких умовах життя ті, кого ми називаємо слабкими, почувалися не гірше, ніж сильні. Та й, по суті, їх уже не слід було вважати слабкими. Вони, до речі, були значно краще пристосовані до такого життя, ніж сильні, оскільки сильних підточувала енергія, котра не діставала виходу.

Я не сумнівався, що дивовижна краса будинків, які оточували мене, була останнім проявом енергії людства, котра згодом ставала недоцільною й непотрібною після того, коли нарешті-таки було досягнуто повної гармонії в житті; цей останній спалах енергії увінчав перемогу – і потім настала епоха мирного життя.

Такою є неминуча доля енергії за відсутності життєвої боротьби: якийсь час ця енергія ще проявляється в мистецтві, у коханні, а потім настають безпорадність і занепад…

Але навіть ці художні імпульси незабаром повинні зникнути – і вже, напевно, зникли в той час, який був перед моїми очима. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати – оце й усе, що залишилося від сильних колись імпульсів. Зрештою й це мусило поступово виродитися в цілковиту бездіяльність.

Праця й доконечна потреба служать для нас точилом, на якому вигострюються наші сили та здібності, і мені здається, що тут це ненависне точило було зламане.

Стоячи на пагорбі й удивляючись у темряву, яка згущалася, я думав, що в доволі простому поясненні мені вдалося знайти розв’язання проблеми світу, що я розгадав таємницю цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ними засоби проти приросту населення виявилися занадто дієвими, і тому чисельність люду швидше зменшувалася, ніж залишалася постійною. Цим і можна було пояснити запустіння, котре панувало скрізь.

Моє тлумачення було дуже простим і навіть досить правдоподібним, як і більшість помилкових теорій!

Раптовий удар

Поки я міркував про занадто повсюдне торжество людини, на північному сході, пронизаному сріблястим сяйвом, виплила жовта повня. Світлі маленькі фігурки внизу перестали рухатися. Здригнувшись від нічного холоду, я вирішив спуститися вниз і знайти собі нічліг.

Я став шукати знайому мені будівлю, пробіг очима по Білому Сфінксі на бронзовому п’єдесталі: що яскравішим ставало місячне сяйво, то дедалі чіткіше вирізнялася в ночі його фігура. Я дуже добре бачив і сріблясту тополю біля статуї, і густі зарості рододендронів, і маленьку галявину.

Коли я знову окинув поглядом галявину, мене раптом охопив дивний сумнів, котрий збурив мій спокій.

– Ні, – рішуче сказав я самому собі, – це не та галявина!

Але це була саме та галявина!

Біле, немов перерите проказою обличчя Сфінкса вп’ялося в галявину. Ви можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно переконався… Ні, не можете!..

Машина часу зникла!


Машина часу

Тієї ж таки миті з’явилося відчуття, начебто мене хльоснули по обличчі батогом: адже я можу назавжди втратити своє колишнє століття й зостатися безпомічним серед цього страшного нового світу. Сама лише думка завдавала мені суто фізичних страждань. Я відчував, як стискалося моє горло, уривався подих…

Наступної секунди я вже весь був під владою панічного жаху й кинувся бігти величезними стрибками вниз по схилі пагорба. Спіткнувшись, я впав і порізав собі лице. Я не став гаяти часу на те, щоб зупинити кровотечу, і, схопившись на ноги, знову побіг, відчуваючи, як тепла цівка крові стікає по моїй щоці й підборіддю.

На бігу я не переставав повторювати собі: «Вони тільки трішечки відтрутили її, сховали в кущі, щоб вона не стояла на дорозі…»

І все-таки я не зупинявся ні на мить. Звичайно, я намагався заспокоїтися, але водночас інтуїція підказувала мені, що втішати себе смішно і що моя Машина насправді зникла. Я захекався. Мені здалося, що я подолав відстань від вершини пагорба до маленької галявини – милі зо дві – за якихось десять хвилин. А я ж бо не молодий.

Я біг і вголос проклинав себе за таку дурість: треба ж було залишити Машину! Потім знову проклинав і задихався ще дужче. Я голосно кричав – відповіді не було. Жодної живої істоти на цій залитій місячним сяйвом землі я не побачив.

Коли я добіг до галявини, мої найгірші побоювання підтвердилися: від Машини часу не залишилося жодного сліду. Я навіть похолов, забачивши порожнє місце посеред темної хащі чагарників. Швидко зробив коло, не гублячи надії, що Машину, можливо, сховали десь неподалік. А потім зупинився як укопаний, запустивши руки у волосся…

Наді мною на своєму бронзовому п’єдесталі здіймався, немов переритий проказою, Білий Сфінкс, виблискуючи в місячному сяйві. Здавалося, він глузує з мого розпачу!..

Я міг би втішатися думкою, що ці чоловічки просто запхали Машину під яке-небудь накриття. Та, на жаль, я був занадто впевнений у їх фізичній і розумовій неспроможності. Але тепер мене лякало вже інше – очевидне. Мене жахало втручання якоїсь несподіваної, невідомої мені сили, котра викрала мій винахід. Я не сумнівався тільки в одному: якщо якесь інше століття не винайшло подібного апарата, то без мене Машина не могла вирушити подорожувати в часі. Спосіб прикріплення важелів – потім я покажу вам, у чому він полягає, – не допускає можливості скористатися нею, коли важелі знято. Отже, Машина могла рухатися тільки в просторі, а виходить, її хтось кудись відніс і заховав. Але де ж вона може бути?

І тоді, здається, я зовсім з’їхав із глузду. Пам’ятаю, я несамовито бігав по чагарнику, освітленому місяцем, навколо Сфінкса й налякав якусь білу тварину, прийнявши її в напівтемряві за маленьку лань. Пізніше, коли настала ніч, я продовжував пошуки, розсовуючи зарості, поки не роздряпав руки до крові. Нарешті, ридаючи з люті й розпачу, я побрів до великого кам’яного будинку. Величезна зала, яка поринула в пітьму, була безгомінною та безлюдною. Я послизнувся на нерівній підлозі, упав на один із малахітових столів і ледве не зламав собі ногу. Тоді я запалив сірник і пішов далі, повз запилюжені фіранки, про які я вже розповідав вам.

Там я знайшов другу залу, вистелену подушками: на подушках спали близько десятка чоловічків. Напевно, моя повторна поява здалася їм дуже дивною: з якимсь нечленороздільним лементом і запаленим сірником у руках, я надто зненацька для них вискочив із темряви. Але ж про сірники в них давно вже й згадки не лишилося.

– Де моя Машина часу? – заволав я, немов ображена дитина, в якої відібрали улюблену іграшку, та почав стягувати їх із подушок і трясти.

Імовірно, моя поведінка викликала в чоловічків здивування. Деякі сміялися, але більшість мала наляканий вигляд. Коли вони зібралися навколо мене, мені раптом спало на думку: ось я залякую їх, але ж безглуздіший учинок годі й вигадати. Судячи з того, як вони поводилися вдень, почуття страху, швидше за все, було ними зовсім забуте.

Я негайно викинув сірник, когось дорогою збив із ніг і кинувся геть. Пробравшись навпомацки через велику обідню залу, я вийшов надвір, де все було залито місячним сяйвом. Позаду я чув крики жаху й тупіт маленьких ніжок, які спотикалися в темряві. Але всього, що я тоді накоїв, уже й не пригадаю.

Думаю, що саме ця несподівана втрата довела мене до такого сказу. Я почувався безнадійно відрізаним від свого світу – якоюсь дивною твариною, що потрапила в інший, зовсім невідомий, світ!

У нестямі кидаючись туди-сюди, я кричав, проклинаючи Бога й долю. Пам’ятаю відчуття страшної утоми, яке охопило мене під час цієї довгої ночі відчаю. Пам’ятаю, як я заглядав у різні невідповідні місця, як пробирався через освітлені місяцем руїни, як у темних завулках натикався на якихось дивних істот; як зрештою ліг на землі біля Сфінкса й заплакав від безнадійної розпуки. У цей час я вже зовсім знесилів, а злість на себе за те, що я так нерозумно покинув Машину, зникла: я відчував тільки своє горе, нічого більше!

Непомітно для себе я заснув, а коли прокинувся, то був уже день і навколо мене по траві стрибали горобці, так близько, що я міг дістати їх рукою.

Ранок освіжив мене. Я сів і почав згадувати, як потрапив сюди та чому в мене таке почуття самотності й розпачу. Потроху я відновив усю картину минулих подій.

У денному світлі, такому ясному і спокійному, я знайшов у собі сили зазирнути своєму нещастю просто в обличчя. Тепер я розумів, наскільки безглуздою була моя лють уночі, і спробував оцінити ситуацію, у якій опинився. «Припустімо найгірше, – говорив я собі. – Припустімо навіть, що моя Машина загинула, що її зруйновано. Із цього випливає тільки одне: я повинен бути ще спокійнішим і терплячішим. Мені треба краще вивчити цих людей і спробувати з’ясувати, яким чином зникла Машина. Мені конче слід дізнатися, чи існує можливість роздобути матеріал та інструменти, які можуть знадобитися. Зрештою, невже я не годен зробити нову Машину?» Тепер це було моєю єдиною надією, щоправда, дуже слабкою, але погодьтеся, надія завжди краща від розпачу. До того ж я перебував у такому прекрасному й цікавому світі!

Цілком імовірно, що мою Машину просто забрали. Виходить, мені знадобиться якомога більше витримки й терпіння. Я дійшов висновку, що мені треба постаратися відшукати місце, де її заховано, і знову заволодіти нею силоміць або хитрістю.

Із цими думками я підхопився і став обстежувати все навкруги: чи не можна де-небудь викупатися. Я почував утому, якусь задерев’янілість у тілі, й увесь був укритий пилом. Ранкова свіжість викликала в мене сильне бажання й самому освіжитися. Збентеження щезло; мені тепер здавалося дивним, чому я так шаленів уночі.

Я ретельно оглянув поверхню землі навколо невеличкої галявини й довго та безуспішно розпитував маленьких людей, які проходили повз, намагаючись усіляко дати їм зрозуміти, чого мені треба. Але вони не розуміли моїх жестів: одні просто здавалися зовсім тупими, інші ж думали, що я жартую, і сміялися.

Я доклав неймовірних зусиль, аби стриматися й не вдарити їх по чарівних сміхотливих личках. Це був, звичайно, божевільний порив, але диявол страху та сліпого гніву, ще не приборканий мною остаточно, готовий був знову взяти гору над моєю розважливістю.

Огляд дерну, що покривав землю, допоміг мені значно більше: я знайшов свіжу колію на півдорозі між п’єдесталом Сфінкса і власними слідами, залишеними там, де я клопотав біля своєї перекинутої Машини. Тут були також інші ознаки якоїсь метушні: дивні, досить вузькі сліди підошов, схожі на сліди лінивців.[5] Це змусило мене звернути увагу на п’єдестал. Як я вже сказав, він був зроблений із бронзи, але являв собою не цільний шматок, а плиту, по обидва боки оздоблену панелями, що чудово прикрашали його. Я підійшов і постукав. П’єдестал виявився порожнім. Ретельно дослідивши панелі, я переконався, що їх вставлено в рами нещільно. Щоправда, я не помітив ані дверних ручок, ані замкових щілин, але якщо це були гадані двері, то вони могли відчинятися також і зсередини.

В одному я тепер не сумнівався: Машина часу – усередині п’єдесталу. Але як вона туди потрапила – ось у чому загадка!

Раптом я побачив у заростях голови двох чоловіків, одягнених у жовтогарячі строї. Пробираючись крізь кущі, які росли під деревами, схожими на квітучі яблуні, вони явно прямували до мене. Я обернувся й, усміхаючись, поманив їх до себе.

Вони підійшли. Я вказав їм на п’єдестал і постарався дати зрозуміти, що бажаю відкрити його. Але тільки-но я зробив цей жест, із ними відбулася дивна зміна. Я не знаю, як передати вам вирази їхніх облич. Уявіть, ніби ви дозволили собі зовсім непристойний жест у присутності делікатно вихованої дами. Напевно, вона точнісінько так само подивилася б на вас, як ці маленькі люди зиркнули на мене. Вони пішли геть із таким виглядом, начебто я страшенно образив їх.

Я спробував звернутися до іншого чоловічка, чарівної маленької істоти в білому одязі, – і результат вийшов той самий. Зізнатися, мені стало ніяково.

Але, як ви знаєте, мені будь-що потрібна була Машина часу, а тому я повторив спробу, заговоривши із чоловічком у білому одязі. Коли ж він, як і всі інші, відвернувся від мене, я остаточно втратив витримку. За три стрибки наздогнавши чоловічка, я обкрутив йому шию полою його-таки одежі й поволік до Сфінкса. Однак, побачивши скривлене від жаху й відрази обличчя, я негайно ж відпустив його.

Проте я не збирався здаватися й почав гатити кулаками в бронзові панелі. Мені вчулося, що там усередині щось заворушилося, вірніше, я почув звук – щось схоже на хихотіння, але, мабуть, я помилився. Тоді я притяг із берега річки величезний кругляк і став бити ним по п’єдесталу доти, доки не розплющив шматок прикрас і доки мідна зелень порохом не посипалася на землю.

Чоловічки, напевно, чули мої удари, що лунали на добрячу милю навкруги. Але це все не справляло на них великого враження… Я бачив, як вони з’юрмилися на схилі пагорба й нишком зиркали на мене. Нарешті, втомлений і спітнілий, я кинув камінь і сів на землю, намагаючись при цьому не зводити очей із Білого Сфінкса.

Одначе ж я був дуже збуджений, і взагалі я занадто європеєць, щоб просто так сидіти й чекати згорнувши руки. Я звик роками працювати над якою-небудь проблемою, але нічого не робити протягом двадцяти чотирьох годин – цього я не міг!

Через деякий час я підвівся і став безцільно блукати між чагарниками.

«Терпіння, – говорив я собі. – Якщо ти хочеш повернути свою Машину, дай Сфінксові спокій. Швидше за все, вони мають намір заволодіти Машиною, тому руйнування бронзових панелей не дасть тобі жодної користі. Якщо ж у них немає такого наміру, то ти одержиш її назад, тільки-но зможеш попросити про це. А сидіти посеред незнайомих предметів, намагаючись розгадати таємницю зникнення Машини, й зовсім марно. Це правдивий шлях до божевілля. Придивись як слід до світу майбутнього, вивчи його й постарайся не робити надто поспішних висновків. Зрештою ти знайдеш ключ до всіх його загадок!»

Несподівано переді мною відкрився й гумористичний бік моєї пригоди. Я стільки років змарнував на те, щоб знайти спосіб потрапити в майбутнє, а тепер тільки й думав, як би скоріше вибратися звідси. Я власними руками створив найскладнішу та найбезнадійнішу пастку, яка тільки могла бути придумана людиною. І хоча мені доводилося сміятися тільки з самого себе, я все ж таки не зміг стриматися й голосно розреготався.

Коли я прийшов у великий палац, мені здалося, що маленькі люди намагаються мене уникати. Можливо, це було лише плодом моєї уяви, а може, причина полягала в моїй спробі розбити бронзові двері. Проте я з усією ясністю відчував, що вони мене цураються. Я вирішив удати, начебто мені це байдуже, і взагалі дав їм спокій.

За день або два все знову ввійшло у звичайну колію. Враховуючи свої можливості, я й далі вивчав їхню мову і, зрозуміло, не покинув спостерігати за невідомим мені світом. Не знаю, чи була їхня мова дійсно такою простою, чи, може, я випустив з уваги якісь нюанси, але мені здавалося, що вона складається лише з самих іменників і дієслів. Абстрактних термінів було мало, якщо, звичайно, вони взагалі існували в тій мові. Не було також і образних висловів; фрази зазвичай складалися із двох слів, тому я міг розмовляти з цими людьми за допомогою найпростіших речень.

Думки про Машину часу та бронзові двері Сфінкса я вирішив відкласти доти, доки в мене не набереться якнайбільше відомостей про навколишній світ і доки ці відомості самі собою знову не наштовхнуть мене на думку про Машину. Тоді я природним шляхом повернуся до них. Але ви розумієте, звичайно, почуття, котре увесь час заважало мені відійти далі ніж на кілька миль від місця зупинки моєї Машини.

Пояснення

Наскільки я міг судити, тут скрізь був такий самий достаток, який упав мені у вічі в долині Темзи. З вершини кожного пагорба, на який я видирався, було видно численні пишні будинки, нескінченно різноманітні за матеріалом і стилем, а також густі хащі вічнозелених рослин, укриті квітами дерева й деревоподібні папороті. Тут і там вигравала сріблом звивиста стрічка ріки, а вдалині, зливаючись із прозорою лазур’ю неба, блакитнуватою смугою зростала хвиляста гряда пагорбів.

Уже на самому початку я звернув увагу на одну дивну особливість цього ландшафту: наявність круглих колодязів, що сягали, як мені здавалося, у багатьох місцях досить великої глибини. Один із цих колодязів був саме на стежці, якою я йшов, коли підіймався на вершину пагорба під час своєї першої прогулянки. Як і всі інші колодязі, він був по краях оздоблений бронзою та захищений від дощу маленьким куполом. Сидячи біля цих криниць і зазираючи в глибоку пітьму внизу, я жодного разу не помітив навіть найменшого відблиску води або віддзеркалення в ній мого запаленого сірника. Але з усіх колодязів лунав якийсь дивний звук: туд-туд-туд-туд, щось на кшталт стукоту під час роботи великих машин. За коливанням полум’я сірника я визначив, що всередині колодязя є постійний приплив повітря. Щоб переконатися в цьому, я кинув туди шматочок паперу, і, замість того щоб плавно летіти вниз, папір хутко закрутився, а потім, захоплений повітряним потоком, зник із-перед очей.

Із часом я дійшов висновку, що між колодязями й величезними вежами, порозкиданими по схилах пагорбів, існує якийсь зв’язок, оскільки над вежами часто можна було помітити таке коливання повітря, яке буває у спекотні дні над осяяним сонцем морським берегом.

Зіставивши все це, я вирішив, що вежі й колодязі становлять систему підземної вентиляції, справжнє призначення якої мені наразі було важко збагнути. Спочатку я схилявся до того, що це якимось чином пов’язане із санітарним облаштуванням побуту маленького народу. Такий висновок здавався цілком природним, але він, як з’ясувалося трохи пізніше, був геть зовсім хибним.

Утім, мушу зізнатися, що під час свого перебування в далекому майбутті мені не вдалося зібрати відомості щодо дренажів, колодязів, шляхів сполучення й інших пристроїв. В утопіях та оповіданнях про прийдешні часи, які мені доводилося читати, завжди подавалося безліч подробиць, що стосуються будинків і соціального облаштування. Такі деталі досить легко уявити, коли ввесь світ перебуває тільки в уяві, але справжньому мандрівникові, який потрапив в умови, в котрих опинився я, аж ніяк неможливо докладно ознайомитися з навколишнім світом. Уявіть собі негра, що просто із Центральної Африки потрапив у Лондон. Що він може розповісти потім своєму племені? Що він знатиме про залізничні компанії, про соціальні рухи, про телефони й телеграфи, транспортні та поштові контори та ін.? Аж нічого, якщо ми самі не пояснимо йому. Але навіть якщо йому й удасться що-небудь дізнатися, хіба він зуміє передати це своїм друзям, які ніколи не подорожували? Хіба він зможе змусити їх повірити? Одначе прірва між мною та людьми Золотої Доби була куди більшою, аніж між негром і білою людиною. Я спостеріг тут багато чого, недоступного моєму розумінню. Крім загального враження якоїсь автоматичної організованості, я можу повідомити вам лише невеличку дещицю, котра дала б уявлення про відмінність між сучасним світом і Золотою Добою.

Наприклад, те, що стосується поховання померлих: я не виявив там ніяких ознак крематорію або цвинтаря. Але можливо, що цвинтарі (або крематорії) були десь поза колом моїх досліджень. Це знову ж таки одне з тих питань, які від самого початку зацікавили мене й через які я відразу ж зайшов у глухий кут. Оскільки ця загадка дуже сильно мене цікавила, я зважився на подальші пошуки – і був здивований іще більше. Серед цього маленького народу не було ні старих, ані хворих! Однак мушу зізнатися, що мене недовго задовольняли мої перші теорії щодо автоматичного поступу та деградації людства. Але я не міг придумати нічого іншого. А тим часом суперечності були чималі.

Усі великі палаци, які мені довелося побачити, служили виключно житловими приміщеннями – величезними спальнями та їдальнями. Але я не бачив жодних машин, жодних фабрик. Тим часом усі люди були одягнені в прекрасні тканини, які потребували поновлення, а їхні сандалії – хоча й були без прикрас – являли собою зразки прекрасних і складних виробів. Так чи інакше, але ці речі треба було виготовляти! Проте я не помітив у цього народу ані найменших нахилів до будь-якої творчої діяльності. У них не було ні крамниць, ані майстерень і разом із тим – ніяких ознак ввезення товарів. Вони проводили увесь час у милих іграх, купалися в річці, бавилися в кохання, їли та спали – і більше нічого. Я зовсім не міг уторопати, що підтримувало такий лад.

Тепер повернімося до Машини часу. Щось, поки не відоме мені, заховало її усередині п’єдесталу Білого Сфінкса. Для чого? Хоч убийте, я не міг відповісти на це запитання! Для чого існували безводні колодязі, ці шахти з повітряними потоками? Я відчував, що не можу знайти ключ до цих загадок. Я відчував… Як би це пояснити вам? Уявіть собі, що ви знайшли лист, окремі фрази якого написано прекрасною англійською мовою, але перемішано зі словами й буквами, зовсім для вас не знайомими. Саме в такому вигляді я побачив світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, на третій день мого перебування в ньому!

Того-таки дня я знайшов собі певною мірою друга. Це трапилося таким чином. Я спостерігав за невеликою компанією маленьких чоловічків, які купалися на мілководді. Одного з них скрутила судома, і його понесло вниз по річці. Течія тут була досить стрімка, але все-таки не настільки, щоб із нею не міг упоратися плавець, навіть і не дуже вправний. Однак ніхто не зробив ані найменшої спроби, щоб урятувати істоту, яка спроквола кричала й потопала в них на очах. До речі, це допоможе вам зрозуміти дивну психічну ваду, що її мали маленькі люди.

Збагнувши, що відбувається, я хутко скинув із себе одяг, стрибнув у воду нижче за течією ріки, перехопив маленьке безпорадне створіння й без особливих зусиль витяг його на берег.


Машина часу

Це була, як мені здавалося, жінка. Легке розтирання дуже швидко привело її до тями, і я із задоволенням переконався, що вона зовсім оговталася, коли я пішов від неї.

Мавши невисоку думку про цих чоловічків, я, чесно кажучи, не очікував подяки. Однак цього разу я помилився.

Трапилося це вранці. По обіді я знову зустрів її, коли повертався після своїх звичайних досліджень. Жіночка радісно скрикнула, підбігла до мене й піднесла величезну гірлянду квітів, очевидно сплетену спеціально для мене.

Маленьке створіннячко дуже зацікавило мене. Можливо, це пояснювалося тим, що я почувався самотнім. У кожному разі я постарався дати їй зрозуміти, наскільки ціную її подарунок. Незабаром ми вже сиділи разом у невеликій кам’яній альтанці й вели розмову, котра складалася переважно з посмішок.

Явна симпатія до мене цієї маленької істоти справляла таке саме враження, яке викликає прихильність до вас дитини. Ми передавали одне одному квіти, вона цілувала мої руки. Я чинив так само. Потім я спробував заговорити з нею й дізнався, що її звати Уїною. Попри те що я не розумів, що означало це ім’я, у мене з’явилося відчуття, ніби воно дуже пасує їй.

Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень і скінчилася… Потім я розповім вам, як вона скінчилася!

Уїна була зовсім як мале дитя. Вона прагнула завжди бути поруч і всюди за мною бігала. Зрештою я вирішив під час однієї з наступних прогулянок довести її до знемоги й, коли вона знесилиться, покинути: нехай собі кричить мені навздогін.

Проблема світу має бути розв’язана, казав я собі. Адже не для того я потрапив у майбутнє, щоб займатися легким фліртом. Коли я здійснив задуманий мною план й одного разу покинув Уїну, вона, залишившись сама, була в страшенному горі й відчайдушно зойкала. Загалом, її відданість приносила мені стільки ж незручностей, скільки й розради. Але я таки мушу зізнатися, що в деякому сенсі вона стала для мене великою підтримкою.

Я гадав, що з її боку це була лише проста дитяча прихильність. І вже потім, коли було занадто пізно, я зрозумів, що означала для Уїни розлука зі мною й чим вона стала тут для мене. Коли після своїх мандрів я повертався назад, до Білого Сфінкса, у мене складалося враження, начебто я потрапив додому. Так добре, по-дитячому ця маленька, майже лялькова істота виявляла свою турботу та прихильність до мене. І тільки-но я доходив до вершини пагорба, мої очі мимоволі починали шукати її маленьку струнку фігурку в білому, облямованому золотом строї.

Між іншим, саме від Уїни я дізнався, що почуття страху ще не зникло в цьому світі. Вона була досить безстрашною вдень, тому що, як я здогадався, розраховувала на мою підтримку. Одного разу в мене з’явилося дурне бажання налякати її, і я став робити різні страшні гримаси. Але Уїна просто глузувала з цього. Однак усе темне лякало її; вона боялася тіней, боялася темних предметів. Темрява вселяла в неї жах. Страх перед пітьмою був її єдиним сильним почуттям. Це змусило мене замислитися та зробити низку спостережень. Я помітив, що ці маленькі люди збиралися у великих будинках, щойно починало сутеніти, і спали разом. Увійти до них уночі без світла – означало справити серед них найсильніший переполох і налякати. Після настання темряви я нікого вже не бачив надворі; і ніхто з них не спав сам. Але я був настільки тупоголовим, що зовсім не звертав на це уваги й, попри розпач Уїни, все одно спав окремо від юрби.

Уїні, звичайно, було дуже страшно, але зрештою її прихильність до мене перемогла, і протягом п’яти наступних ночей нашого знайомства, включно й з останньою, вона спала, поклавши голову на моє плече.

Але я занадто відхиляюся вбік, оповідаючи про неї. Те, про що я хочу розказати, мабуть, трапилося в ніч, що передувала її порятунку.

Я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно: мені снився дуже неприємний сон, начебто я втопився і морські зірки водять по моєму обличчі своїми ніжними щупальцями. Я здригнувся, прокинувся, і в мене залишилося дивне відчуття, начебто з кімнати тільки-но вискочила якась сірувата тварина.

Я знову спробував заснути, але не міг, оскільки незручність і незрозуміла тривога не залишали мене. Це була та рання година, коли предмети тільки починають проступати з темряви, але, незважаючи на явну виразність своїх обрисів, усе ще здаються блідими й нереальними.

Я встав, перетнув велику залу і вийшов надвір, на плити біля фронтону палацу. Щоб не змарнувати це раннє пробудження, я вирішив подивитися на схід сонця.

Місяць, здавалося, танув. Місячне сяйво, яке дедалі тьмянішало, і перші бліді проблиски світанку, змішуючись, огортали все навкруги таємничим напівмороком, кущі були чорнильно– чорними, земля темно-сірою, а небо безбарвним і безрадісним.

Я глянув на вершину пагорба, і мені привиділись якісь примари. Підіймаючись його схилом, я тричі бачив білі фігури. Двічі мені здавалося, що по пагорбу швидко сходить самотня біла мавпоподібна істота. Але втретє, уже коло руїн, я розгледів цілу низку таких істот, що тягли якийсь темний предмет. Вони прудко рухалися, і я не зміг простежити, куди вони поділися. Я вирішив, що вони зникли в заростях чагарнику. Проте зрозумійте – ще тільки розвиднялося. Мене охопило тремтіння, яке буває на світанку – отаке невизначене відчуття холоду, – та ви й самі, напевно, знаєте. До того ж я не дуже довіряв власним очам.

На сході небо стало світлішим, нарешті з’явилося сонце, його промені прогнали морок, повернувши живі барви усьому навколишньому світові, – і я вирушив пильно досліджувати околиці. Але ніде не побачив слідів цих білих фігур. Імовірно, вони були просто породженням півмороку, який панував тоді.

– Швидше за все, це примари, – сказав я собі. – Хотів би я знати тільки, до якого часу вони належать?

Мені пригадалися при цьому дотепні слова Ґранта Аллена, котрий одного разу заявив, що якби кожне покоління, умираючи, залишало після себе духів, то увесь світ був би переповнений ними! Звичайно, за цією теорією їх уже мусило нагромадитися незліченне число, і нічого дивного, що я відразу побачив чотирьох.

Однак усі ці жартівливі міркування не задовольнили мене, і я ввесь ранок думав про побачені мною фігури, допоки пригода з Уїною не змусила мене забути про них. Якимось дивним чином я пов’язував появу тих істот із білою твариною, котру ненавмисне злякав під час своїх скажених пошуків Машини. Хай як Уїна намагалася відвернути мене від роздумів, настирливі думки знов оволоділи мною, причому з іще вагомішою силою.

Напевно, я вже говорив вам, що погода в Золоту Добу була значно теплішою, ніж у наш час. Я не беруся пояснити причини цього явища. Можливо, Сонце стало гарячішим, а може, Земля більше наблизилася до нього. Прийнято думати, що Сонце поступово холоне. Але при цьому люди, не знайомі з деякими науковими теоріями, наприклад із теорією Дарвіна-молодшого, просто забувають, що планети одна за одною невблаганно наближаються до свого центрального світила і зрештою падають на нього. Після кожної такої катастрофи Сонце повинне світити яскравіше, з відновленою енергією. Цілком імовірно, що яку-небудь із найближчих до Сонця планет уже спіткала ця доля. Проте хоч би якою була причина, факт залишається фактом: Сонце гріло дужче, ніж у наш час.

І ось одного дуже спекотного ранку – гадаю, це було на четвертий день – я знайшов притулок від спеки та сліпучого сонячного блиску в гігантських руїнах, які були неподалік того будинку, де я ночував і харчувався. Саме тут зі мною й трапилася дивна подія.

Пробираючись між купами цегли, я наткнувся на вузьку галерею, кінець і бічні вікна якої були завалені упалими шматками каменю. Унаслідок контрасту зі сліпучим денним світлом ця галерея здалася мені спочатку зовсім темною. Перед очима попливли кольорові плями, і я ввійшов у галерею навпомацки. Раптом я закляк на місці: два ока, що блищали від відбитого світла, стежили за мною з темряви.

Древній інстинктивний страх перед дикими звірами відразу охопив мене. Я стис кулаки й уп’явся в блискучі очі. Було страшно поворухнутися. Спершу я спробував заспокоїтися, сказавши собі, що люди тут живуть у цілковитій безпеці, але негайно згадав їхній дивний жах перед темрявою.

Здолавши страх, я зробив кілька кроків уперед і заговорив…

Мушу зізнатися, мій голос звучав нерівно й, можливо, тремтів. Я простяг руку й доторкнувся до чогось м’якого. Тієї-таки миті, скосивши очі, я помітив, як щось біле промайнуло повз мене. Я відчув, що душа пішла в п’яти, але все ж обернувся й побачив дивну істоту. Це було маленьке мавпувате створіння з дивно опущеною головою; воно пробігло по освітленому просторі позад мене, налетіло на гранітну брилу, відсахнулося й за секунду зникло в густій тіні під іншою купою кам’яних уламків.


Машина часу

У мене, звичайно, залишилося дуже неясне враження. Я пам’ятаю тільки, що ця істота була тьмяно-білого кольору; великі очі – дивні, сірувато-червоні; на голові й уздовж спини біле, як льон, волосся. Але я вже сказав вам, що ця незвичайна істота пробігла занадто швидко, тому я не встиг як слід роздивитися її. Я навіть не можу сказати, чи-то вона пересувалася навкарачки, а чи просто дуже низько опустила руки.

Після хвилинного вагання я пішов слідом за твариною до купи уламків. Мені не вдалося відшукати її, але через якийсь час, перебуваючи в глибокій темряві, я наткнувся на один із круглих, схожих на колодязь отворів, про які я вам уже розповідав. Отвір цей був наполовину прихований стовпом, який упав на нього. Раптом у мене промайнула думка: чи не могло це дивне створіння зникнути в колодязі?

Я запалив сірник і, глянувши вниз, дійсно побачив маленьку білу істоту з величезними блискучими очима, яка впритул дивилася на мене, прудко спускаючись додолу.

Я мимоволі здригнувся. Ця істота була дуже схожа на людиноподібного павука! Дивлячись, як вона спритно спускається вниз по стіні колодязя, я вперше помітив безліч металевих поперечин для рук і ніг, щось на зразок східців, які вели вглиб шахти. Але сірник, догорівши, обпік пальці, випав із рук, а поки я запалював інший, маленька почвара вже зникла.

Не пам’ятаю, скільки часу я просидів, удивляючись у глибину криниці. Дуже довго я не міг переконати себе, що побачена мною істота була людиною. Та помалу переді мною зажевріла істина: людство вже не існувало як один вид, воно розділилося на два типи тварин. Витончені діти Верхнього Світу не були єдиними нащадками нашого покоління: побіліла, огидна на вигляд нічна істота, що промайнула повз мене, теж була спадкоємцем попередніх століть.

Я згадав про вежі, про тремтливий потік повітря над ними, про свою теорію підземної вентиляції й почав здогадуватися про справжнє призначення незвичайних колодязів. Але яке ж місце я мав відвести цьому підземному лемурові в моїй схемі остаточно врівноваженої організації? Який стосунок мав він до безтурботного спокою прекрасних мешканців Верхнього Світу? Що ж ховалося там, на дні цієї шахти?

Я присів на край колодязя, запевняючи себе, що мені, у всякому разі, точно нічого боятися і що я повинен спуститися туди, щоб розв’язати всі свої сумніви. А тим часом я відчував справжнісінький страх і не зважувався лізти в криницю.

Поки я роздумував, пара прекрасних наземних жителів, займаючись любовним спортом, пробігла повз мене з освітленого простору в тінь. Чоловік переслідував жінку, яка нібито втікала, і кидав у неї квітами. Очевидно, вони дуже зніяковіли, побачивши, що я впираюся руками в упалий стовп і дивлюся вглиб колодязя. Напевно, вважалося дурним тоном помічати ці отвори. Принаймні, коли я вказав їм на колодязь і спробував запитати їх про нього, вони, як мені здалося, зніяковіли ще дужче й поспішно відвернулися. Однак їх зацікавили мої сірники, і я спалив кілька штук, щоб їх розважити. Потім я знову заговорив про колодязь – і знову нічого не вийшло. Тоді я дав їм спокій і вирішив навідатися до Уїни, сподіваючись, що вдасться з’ясувати щось у неї.

У думках моїх відбувався переворот, і мої здогади та враження діставали нове пояснення. Я тепер мав ключ, щоб довідатися про призначення цих вентиляційних веж, розгадати таємницю колодязів і примар, не кажучи вже про бронзові двері й долю моєї Машини. Водночас переді мною вимальовувалася, поки ще досить у невиразних рисах, розгадка тієї економічної проблеми, котра так мене цікавила.

І ось яким був мій новий погляд на речі. Ця друга порода людей була, мабуть, підземною. Оскільки підземне існування стало для них уже звичним і нормальним, вони дуже рідко показувалися на поверхні. Такого висновку я дійшов, спираючись на три обставини. По-перше, блякле забарвлення, характерне для всіх тварин, які живуть у темряві (наприклад, білі риби в печерах Кентуккі). По-друге, величезні очі, котрі мають здатність відбивати світло, що становить особливість усіх нічних тварин, приміром сов і кішок. І нарешті, явне замішання при денному світлі, незграбна втеча до темних місць й особливе опускання голови долілиць, що підкріплювало мою теорію стосовно надмірної чутливості сітківки їхніх очей.

Отже, у мене під ногами земля порита тунелями, і ці тунелі служать помешканнями для людей нової раси. Існування вентиляційних колодязів і веж по схилах пагорбів – скрізь, за винятком долини річки, – було доказом того, наскільки широко розгалуженими є ці тунелі. Хіба не природно було припустити, що в цьому штучному Підземному Світі тривала робота, необхідна для добробуту наземної раси?

Думка ця здалася мені такою ймовірною, що я негайно прийняв її й уже пішов далі, намагаючись відшукати причину роздвоєння людського роду. Ви, мабуть, із сумнівом поставитеся до моєї теорії, але що стосується мене, то я дуже швидко відчув, що вона недалека від істини.

Насамперед звернімося до нашого, теперішнього, часу. Адже й у нас між капіталістами та робітниками є різниця, – щоправда, відмінність тільки в соціальному стані, а не органічна. Одначе ця різниця дедалі зростає. І хіба не ясно як божий день, що саме тут і крився ключ до загадки, яка стояла переді мною? Не сумніваюся, що вам це здасться зовсім неймовірним, але ж існують докази, згідно з котрими розвиток людства йде саме таким шляхом. Відомо, що існує тенденція утилізувати підземні простори для таких потреб цивілізації, які не потребують краси: у Лондоні, наприклад, уже є підземна залізниця й будуються нові підземні лінії, тунелі, підземні майстерні, ресторани – і це все з роками дедалі поширюватиметься. Очевидно, думав я, тенденція сховатися під землю постійно зростала і зрештою промисловість зовсім утратила право розташовуватися на землі. Вона занурювалася чимраз глибше під землю; підземні фабрики розросталися, і робітники проводили дедалі більше часу під землею, аж поки…

Але хіба робітник лондонського Іст-Енду[6] не живе вже зараз у таких штучних умовах, що він практично відрізаний від природної поверхні рідної землі? А крім того, схильність багатих людей до відокремленості, яка безперечно зумовлена вишуканістю їхнього виховання та розширенням прірви між ними і брутальністю злидарів, призвела до того, що привілейовані стани намагаються зберегти виключно тільки для свого користування щоразу більші простори землі. Адже, як відомо, і тепер найкращі й найбільш мальовничі місця на околицях Лондона недоступні для чужинців.

Прірва між багатими та бідними неминуче поглиблюватиметься, оскільки вона бере початок від тривалості й дорожнечі вищої освіти й від того, що в багатіїв із кожним разом більше та дедалі легше розвиватимуться витончені звички. Спілкування між класами – й особливо у формі шлюбів, яке поки ще затримує остаточне соціальне розшарування, – ставатиме дедалі слабшим. Таким чином, зрештою на землі мусили залишитися тільки майновиті, які ставили собі за мету задоволення, комфорт і красу, а під землею – незаможні, робітники, які мали постійно пристосовуватися до умов своєї праці. Оскільки вони там опинилися, то, без сумніву, їм треба було платити ренту за вентиляцію своїх печер, причому чималу. Якби вони відмовилися від сплати, то могли б умерти з голоду або задихнутися. Ті з них, хто мав непокірливу вдачу або не міг пристосуватися до таких умов життя, імовірно, загинули. Помалу такий стан речей затвердився й ті, що вижили, звикнувши до свого підземного життя, стали так само щасливими на свій штиб, як щасливі, по-своєму, наземні мешканці. Так, на мій погляд, досить правдоподібно можна пояснити і витончену вроду одних, і безбарвну зовнішність інших.

Великий тріумф людства, про який я мріяв, зненацька набув у моїх очах зовсім іншого вигляду.

Це не було торжество морального розвитку й загальної спільної праці, як я це собі уявляв. Замість цього я бачив перед собою справжню аристократію, озброєну вдосконаленими знаннями, яка домоглася того, що сучасний капіталістичний розвиток світу добіг свого логічного кінця. Перемога цієї аристократії була не тільки перемогою над природою, а й перемогою над іншою частиною людського роду.

Я маю попередити вас, що такою була теорія, котру я вигадав у той час. У мене не було годящого провідника в дусі утопічних творів, який керував би мною. Можливо, моя теорія була абсолютно хибною, але все ж таки я гадаю, що вона цілком правдоподібна.

Одначе цивілізація, що її я бачив, зважаючи на все, давно вже пройшла свій зеніт і тепер перебувала на шляху занепаду. Занадто велика забезпеченість життя наземних мешканців поступово призвела їх до дегенерації, до зменшення росту, сили й розумових здібностей. Тепер це було занадто явним. Але що трапилося з підземними жителями, цього я не знав. Утім, те, що мені довелося бачити, свідчило, що морлоки – так називалися, між іншим, ці створіння – зазнали ще більшої зміни людського типу, ніж елої, прекрасна наземна раса, з якою я мав нагоду достатньою мірою познайомитися.

Тоді в мене знову з’явилося тривожне питання: для чого знадобилася морлокам моя Машина? Чесно кажучи, я був переконаний, що саме вони захопили її. І ще питання: чому елої, якщо вони були тут панами, не могли повернути мені Машину? І чому вони так панічно боялися темряви?

Я спробував розпитати Уїну про Підземний Світ, але на мене знову чекало розчарування. Спочатку вона начебто не розуміла моїх запитань, а потім просто відмовилася відповідати. Вона так тремтіла, немов ця розмова була зовсім нестерпною для неї. Коли ж я став наполягати, можливо, занадто різко, вона залилася гіркими слізьми. Це були єдині сльози, бачені мною в Золотій Добі, – окрім тих, які я сам пролив. Звісно, я негайно ж припинив мучити Уїну розпитуваннями про морлоків і постарався якнайшвидше стерти з обличчя молодички сліди її людського походження.

Через мить, коли я врочисто спалював перед нею сірник, вона вже посміхалася й задоволено плескала в долоні.

Морлоки

Можливо, вам здасться дивним те, що минуло аж два дні, перш аніж я зважився скористатися своїми відкриттями й продовжити пошуки в тому напрямку, котрий, на мою думку, був правильним. Але я здригався від самої думки про цих блідих істот. Вони мали саме такий бляклий колір, який ми бачимо у хробаків та експонатів, що зберігаються у спирті в зоологічних музеях. До того ж вони були огидно холодними на дотик.

Утім, імовірно, здригання від жаху, котре викликали в мені морлоки, залежало почасти й від впливу елоїв, відраза яких до підземних мешканців ставала дедалі більш зрозумілою.

Усю наступну ніч я спав дуже зле, тому що моє здоров’я тут дещо погіршилося. Мене мордували різні побоювання й сумніви, кілька разів я був охоплений найсильнішим страхом, причину якого не міг пояснити. Пам’ятаю, як я тихенько пробрався до великої зали, де спали освітлені місяцем маленькі чоловічки, – у цю ніч Уїна також спала з ними – і лише тут, у їхньому товаристві, заспокоївся.

Тоді ж таки мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темнішими, а в темні ночі, швидше за все, почастішає поява блідих лемурів, цих нових плазунів, які прийшли на зміну колишнім.

Мене не полишало неспокійне передчуття, що його зазвичай відчуває людина, котра постійно відкладає виконання якогось неминучого обов’язку. Я був переконаний, що зможу повернути свою Машину тільки після того, як насмілюся проникнути в таємниці Підземного Світу.

Та я ніяк не міг наважитися зустрітися віч-на-віч із цією таємницею. Якби в мене був товариш, тоді інша річ. Але я був страшенно самотній, і навіть думка про те, щоб спуститися вниз, у темну глибину колодязя, викликала в мене тремтіння. Не знаю, чи зрозумієте ви мій стан, але тоді мені здавалося, начебто щось, що стоїть десь позаду, постійно стереже мене.

Імовірно, саме неспокій, а також стійке відчуття якоїсь невідомої небезпеки спонукали мене заходити все далі у своїх дослідженнях.

Я вирушив на південний захід, у напрямку місцевості на узвишші, що в наш час називається Комб-Вуд. Удалині, там, де розташовується місто Бастед дев’ятнадцятого століття, я помітив величезну зелену будівлю, яка відрізнялася за стилем від тих, що їх я бачив дотепер. Вона здавалася набагато вищою від палаців і руїн, уже оглянутих мною; фасад був зроблений у східному стилі. Глянсова фарба блідо-зеленого та блакитнувато-зеленого кольорів нагадувала про щось схоже на китайську порцеляну. Різниця у зовнішньому вигляді, яка одразу впадала у вічі, навіяла мені думку, що й призначення цього будинку має бути іншим, тому я вирішив ретельно дослідити його.

Але сталося це вже надвечір, до того ж я побачив цю споруду після тривалих і виснажливих мандрів; так що я вважав за розсудливіше відкласти огляд до наступного дня й повернувся до маленької Уїни, котра завжди зустрічала мене радісними вигуками й пестощами.

Однак наступного дня я раптом збагнув, що цікавість, яку викликав у мені зелений порцеляновий палац, була таким собі самообманом: це послужило тільки приводом для того, щоб бодай на день відкласти дослідження Підземного Світу, яке мене страшенно лякало.

Зрештою я вирішив пересилити себе і без зволікань, рано-вранці, спуститися в колодязь, який був поблизу руїн із граніту й алюмінію.

Маленька Уїна побігла за мною. Пританцьовуючи, вона провела мене до самого колодязя, але коли побачила, що я перехилився через його край і зазираю вниз, її охопило страшне хвилювання.

– Прощавай, маленька Уїно! – сказав я й, піднявши її на руки, поцілував.

Потім я опустив жінку на землю і, знову заглянувши в колодязь, став обмацувати поперечини, які служили для спуску та підйому. Зізнаюся, я робив це дуже квапливо, оскільки боявся, що мужність покине мене.

Уїна спочатку зачудовано дивилася на мене, відтак раптом жалісно скрикнула і з не звичайною для неї стрімкістю кинулася до мене, намагаючись відтягти мене своїми рученятами. Я гадаю, саме її опір і подіяв на мене, збудивши мою рішучість. Я відштовхнув її, можливо, трохи загрубо – і через хвилину був уже в колодязі.


Машина часу

Підвівши голову, я побачив Уїну, яка перехилилася через край колодязя, і її скривлене від жаху личко. Щоб заспокоїти жіночку, я посміхнувся. А далі вже треба було уважно дивитися вниз, на хиткі поперечини, за які я чіплявся, спускаючись.

Мені треба було спуститися в колодязь на глибину ярдів із двісті й при цьому скористатися металевими поперечинами, що стирчали з боків криниці. Та оскільки вони були пристосовані для менших і легших істот, аніж я, то, зрозуміло, невдовзі я відчув страшенну втому. Однак не тільки втому: один із прутів не витримав моєї ваги, зігнувся – і я ледь не полетів у зяючий морок.

На хвилину я завис на одній руці і, звичайно, більше вже не пробував зупинятися для відпочинку. Попри пекучий біль у спині й руках, я неухильно спускався.

Глянувши вгору, я побачив отвір колодязя: маленький блакитний диск і на ньому – одна зірочка. Голова Уїни, яка була схожа на крихітну чорну цятку, виднілася скраю диска.

Шум машин унизу ставав дедалі голоснішим і більш разючим. Усе навкруги, за винятком блакитного диска вгорі, було оповите непроникною пітьмою.

Коли я знову глянув на отвір колодязя, Уїни вже не було. Стало моторошно, і на мить я подумав: а чи не піднятися нагору, давши спокій Підземному Світу? І все ж таки я спускався; нарешті, на превелике своє полегшення, я розрізнив у темряві, точніше, відчув на дотик маленький отвір у стіні праворуч.

Я проліз туди й переконався, що то був вхід у вузький горизонтальний тунель, де можна було прилягти й відпочити. Тіло давно вимагало перепочинку. У мене нили руки, спину ломило від болю, а сам я тремтів зі страху: під час спуску я щохвилини чекав, що от-от полечу вниз. Окрім того, очі потерпали від непроглядної темряви, яка оточувала мене. Все навколо було сповнене шумом машин, які накачували сюди повітря.

Не знаю, скільки часу я так пролежав. Мене привів до тями дотик чиєїсь м’якої руки. Я підхопився, намацав сірники й, швидко чиркнувши одним із них, побачив три білі скорчені фігури, схожі на ту, котру я зустрів у руїнах. Вони хутко відступили, тільки-но спалахнув вогонь. Ці істоти жили серед непроникної пітьми, тому очі в них були ненормально великі й надзвичайно чутливі до світла: вони відбивали світло так само, як зіниці глибоководних риб.

Я анітрошки не сумнівався в тому, що вони бачать мене навіть у цій непроглядній пітьмі й що я не вселяю в них страху. Ці істоти боялися тільки світла від запалених сірників, і, щойно я запалював їх, вони негайно розбігалися, зникаючи в темних заглибинах і тунелях. Їхні полум’яні очі дивно поблискували, коли вони дивилися на мене звідтіля.

Я пробував звертатися до них, але, мабуть, мова їх відрізнялася від мови наземних мешканців, так що я рад-не-рад змушений був покладатися на свої власні сили. Думка про втечу знову промайнула в моїй голові. Проте я сказав собі: «Ти мусиш!» – і навпомацки поповз тунелем.

Шум машин ставав дедалі гучнішим. Нарешті стіни начебто розступилися переді мною і я вийшов на відкрите місце. Знову чиркнувши сірником, я побачив, що стою під склепінням великої печери, обриси якої ховалися в глибокій пітьмі, за межами світла від мого сірника. Я спробував уважно оглянути печеру – наскільки це можна було зробити за такого освітлення.

Спогади мої, цілком природно, досить невиразні. Переді мною виступали з темряви обриси величезних машин, які відкидали дивні чорні тіні. У цих затінках поспішали сховатися від світла мого сірника бліді, химерні морлоки. Що далі я просувався, то тісніше й задушливіше ставало в печері. У повітрі відчувався слабкий запах свіжої крові. Трохи осторонь стояв маленький стіл із білого металу, і на ньому, як мені здалося, лежало м’ясо. Виходить, морлоки були м’ясоїдами! Пам’ятаю, я здивовано подумав тієї миті про те, які великі тварини, мабуть, іще залишилися на землі, якщо можна діставати такі величезні кавалки свіжого м’яса!

Усе навкруги було дуже тьмяним. Важкий запах, невиразні контури якихось величезних предметів та огидні створіння, що причаїлися в тіні й чекають на темряву, аби знову наблизитися до мене! Але сірник догорів і, обпікши мені пальці, упав, блиснувши червоною цяточкою в мороці.

Відтоді я багато разів міркував про те, як кепсько підготувався до своєї подорожі. Коли я вирушав на своїй Машині часу, мене ні на секунду не полишала дурнувата впевненість, що люди майбутнього неодмінно мусять бути далеко попереду нас у всьому. Тому і з’явився до них без усілякої зброї, без ліків, без тютюну… А іноді так хотілося палити! Я навіть не мав при собі достатнього запасу сірників! І якби я заздалегідь подумав про «кодак»! Адже я міг захопити фотоапарат із собою, моментально зняти наземний світ і на дозвіллі розглядати його. Але при мені була тільки та зброя й ті сили, якими нагородила мене природа, тобто руки, ноги й зуби, та ще чотири рятівні сірники. Ось і все, що залишалося в мене!

Я побоявся йти далі, у темряву, пробираючись серед безлічі машин, а коли дістав черговий сірник, раптом побачив, що мій запас кінчається. На жаль, мені навіть у голову не заходило, що сірники треба берегти, і я змарнував майже півкоробки на те, щоб розважити мешканців Верхнього Світу: адже їм це було вдивовижу.

Отже, у мене зосталися тільки чотири сірники. Я стояв у темряві, поки не відчув, як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, чиїсь тонкі пальці стали обмацувати моє лице, а разом із цим з’явився якийсь дивний сморід, який вразив мене.

Мені здалося, наче я відчуваю біля себе подих цілої юрби цих жахливих маленьких істот. Я відчув, як чиїсь руки обережно намагаються витягти в мене коробку сірників, як мене хапають із-заду за одяг. Усвідомлення того, що ці невидимі істоти обмацують мене, викликало нестерпно гидке відчуття. Я вперше ясно зрозумів, що думки й учинки істот, які живуть у темнющій темряві, зовсім не зрозумілі мені.

Я загорлав на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили, але за мить знову були поруч зі мною. Вони вже сміливіше хапали мене, перешіптуючись між собою. Я весь затрусився й гаркнув іще голосніше. Одначе цього разу морлоки не дуже вже й злякалися і знову повернулися до мене, видаючи дивні звуки, котрі чимось нагадували сміх.

Чесно кажучи, я був добряче наляканий. Я вирішив запалити ще один сірник і бігти під захистом вогню. Вчинивши так, я підсилив світло клаптиком паперу, що знайшовся в моїй кишені, і завдяки цьому забезпечив собі відступ у вузький тунель. Але не встиг я туди ввійти, як мій сірник загасило потоком повітря, і я почув у темряві, що за мною біжать морлоки, шарудячи й шелестячи, мов вітер листям, наче краплі дощу…

За мить мене схопили кілька рук: вони явно збиралися відтягти мене назад. Я запалив іще один сірник і став розмахувати ним перед їхніми очима. Ви не можете навіть уявити, що за огидні нелюдські обличчя були переді мною: бліді, без підборідь, із величезними червонясто-сірими очима, позбавленими повік! Як дико дивилися вони, осліплені й остовпілі! Але можу вас запевнити, я недовго розглядав їх: тільки-но догорів мій другий сірник, як я відскочив, аби запалити третій. Він теж майже догорів, коли я нарешті досяг отвору колодязя. Я приліг біля його краю, відчуваючи легке запаморочення від невпинного шуму величезного насоса внизу. Намацавши випнуті збоку поперечини, я вже був узявся за них, але мене одразу ж схопили за ноги й живосилом потягли вниз. Я запалив останній сірник… На жаль, він майже миттєво згас. Однак я вже вчепився за поперечини й, запекло брикаючись, вивільнився із чіпких рук морлоків.

Я швидко дерся нагору, а вони залишилися внизу й дивилися на мене, блискаючи очима; втім, одне маленьке чудовисько не побажало відступитися від мене й ледь не залишило собі мій черевик як трофей.

Колодязь здався мені нескінченним. Мені зосталося подолати не більше як двадцять-тридцять футів, коли я відчув жахливу нудоту. Я з неймовірними зусиллями стримувався, щоб не зірватися. Останні кілька ярдів я змушений був запекло боротися із запамороченням; мені здавалося, що я от-от упаду. Нарешті, сам не знаю як, я вибрався з колодязя й хиткою ходою вийшов із руїн на осяяний сонцем простір.

Я кинувся долілиць на землю. Якою чистою і запашною здалася мені земля!.. Пам’ятаю, Уїна обсипала поцілунками мої руки й вуха, я почув голоси інших елоїв. Потім якийсь час я лежав зомлілий…

Коли настала ніч

Тепер моє становище було ще гіршим, аніж будь-коли. Після першого нападу розпачу, коли вночі пропала моя Машина, я ще жив надією, що мені таки вдасться вибратися звідси. Але завдяки останнім відкриттям, зробленим мною, ця надія почала танути. Дотепер я думав, що головна перешкода для мене – це маленькі чоловічки Верхнього Світу, по-дитячому наївні та не пристосовані до боротьби, а також якісь не відомі мені сили. Розрахунок на те, що, дізнавшись, які це сили, я зможу здолати їх, був помилкою, тому що тепер з’явився зовсім новий елемент в подобі огидних морлоків, які таїли в собі щось нелюдське та злісне. Я відрухово ненавидів їх.

Раніше я почував себе як людина, що впала в яму. Я думав тільки про яму й про те, як вибратися з неї. Зараз я був схожий на звіра, який опинився в пастці й відчуває, що ворог уже близько.

Ви, напевно, здивуєтеся, дізнавшись, якого ворога я відтепер боявся найдужче: темряви під час народження молодика. Спочатку цей страх вселила в мене Уїна, коли робила незрозумілі для мене зауваження щодо безмісячних ночей. Але тепер уже неважко було здогадатися, що таїли в собі темні ночі. Місяць убував, і з кожною ніччю пітьма трималася дедалі довше.

Я став розуміти, хоча ще не цілком, чому темрява викликає невимовний жах і страх у цього маленького наземного народу. Я інтуїтивно відчував, які мерзоти могли витворяти морлоки в такі безмісячні ночі. Після жахливого дослідження колодязя я переконався, що й друга моя гіпотеза була цілком хибною. Можливо, наземні жителі колись являли собою привілейовану аристократію, а морлоки – їхніх підневільних слуг, але цей час давно минув. Обидва різновиди, що виникли в результаті еволюції людини, поступово переходили або вже остаточно перейшли до нових відносин між собою. Елої, подібно до нащадків короля Карла Великого, помалу перетворилися в прекрасних нікчем. Їм дозволяли володіти поверхнею землі тільки тому, що морлоки, котрі жили протягом незліченних поколінь під землею, зрештою зовсім перестали терпіти денне світло.

Але морлоки однаково все ще виготовляли для них одяг й обслуговували їхні потреби. Думаю, це вони робили за старою, давно вкоріненою звичкою служити. Вони робили це так само рефлекторно, як кінь, що б’є копитом об землю, або мисливець, який вбиває тварин заради спорту, – робили тому, що старі й з найдавніших давен зниклі суспільні відносини залишили незгладний слід у їхньому організмі. Ясно, що колишній лад існував тепер певною мірою навспак.

Над зманіженими створіннями була вже занесена рука Немезиди. Багато століть – тисячі поколінь тому – людина вигнала свого ближнього із царини сонячного світла й достатку. А тепер оцей ближній повернувся назад, але вже змінившись! Елоям довелося розпочати абетку життя з азів: вони знову познайомилися з почуттям страху!.. І раптом мені навернулася на пам’ять ті самі шматки м’яса, які я бачив у Підземному Світі. Не знаю, чому я згадав про них; це не було пов’язано із плином моїх думок і з’явилося, так би мовити, як питання ззовні. Проте я намагався пригадати форму тих кавалків. Вони щось невиразно нагадували мені, але я наразі не міг сказати, що саме.

Маленький народ був цілком беззахисний перед своїм таємничим страхом. Та я ж був зовсім іншим. Я прибув із дев’ятнадцятого століття, коли людська раса зазнала розквіту своїх сил і коли страх уже не чинив паралізуючої дії, а таємниче перестало лякати. У будь-якому разі я міг захищатися.

Оцінивши ситуацію, я вирішив без подальших зволікань виготовити для себе зброю й відшукати безпечне місце, де можна буде поспати. Маючи такий притулок, я діставав змогу спостерігати за цим дивним світом із певною часткою свого колишнього самовладання, якого я позбувся після знайомства з морлоками. Я почував, що просто не зможу заснути, якщо не буду впевнений, що моя постіль захищена від їхньої навали. Я здригнувся від жаху, згадавши, як вони обмацували мене й намагалися затягти до себе.

По обіді я пішов блукати долиною Темзи, але не знайшов ніякого притулку, котрий видався б мені не доступним для морлоків. Різноманітні будинки, які траплялися на моєму шляху, й дерева, котрі я бачив, не могли стати перешкодою для таких спритних плазунів, якими були підземні істоти. І раптом я згадав про високі башти та блиск полірованих стін зеленого порцелянового палацу.

Посадивши Уїну, немов маленьку дитину, на плечі, я надвечір вирушив пагорбами на південний захід, до зеленого порцелянового палацу. Я визначив відстань у сім або вісім миль, але вкотре помилився: насправді до палацу було не менше ніж вісімнадцять. Я вперше побачив це місце в туманний день, коли відстані здаються коротшими. На довершення всього в мене відпав підбор від одного черевика, і цвяхи вп’ялися мені в п’яту. Це були старі зручні черевики, які я зазвичай взував тільки вдома. Таким чином, я став іще й кульгавим. Сонце вже давно зайшло, коли я побачив темний силует палацу на блідо-жовтому тлі неба.

Уїна була в захваті тому, що я ніс її на раменах, але через деякий час вона захотіла, щоб я спустив її, та, крокуючи поруч зі мною, перебігала то на один, то на другий бік, зривала квіти й запихала їх мені до кишень. Ця деталь мого одягу взагалі дуже дивувала Уїну, і вона, недовго думавши, вирішила, що кишені – то не більш як оригінальні вази для квітів. У всякому разі, вона використовувала їх саме в такий спосіб. Так, до речі, переодягаючись, я знайшов…

(Мандрівник у Часі замовк, сунув руку до кишені куртки й так само мовчки витяг звідтіля й поклав перед нами дві дуже великі зів’ялі квітки, що почасти нагадували квіти білої мальви. Потім він продовжив свою розповідь.)

Коли настав вечір, ми все ще йшли по вершині пагорба, у напрямку до Уїмблдону. Уїна почала стомлюватися й виявила бажання повернутися в будинок із сірого каменю. Але я показав рукою в бік башточок зеленого порцелянового палацу, які вже виднілися вдалині, та спробував пояснити їй, що саме там ми знайдемо притулок від її жахів.

Вам знайома глибока тиша, що спускається на увесь світ перед сутінками? Коли навіть вітерець перестає грати листками дерев? Мені завжди здається, що в цьому вечірньому затишку ховається очікування чогось незвичайного.

Одначе цього вечора пересічне відчуття очікування набуло в мене іншого характеру, а точніше, перетворилося на страх. Далеке небо було чистим і ясним, і тільки на заході виднілося кілька горизонтальних хмарних смуг. Серед цього сутінкового затишку мої почуття неначебто надприродно загострилися. Мені здавалося, що я відчуваю порожнечу під ногами, ввижалося, ніби я бачу крізь землю морлоків, які розгулюють по своєму мурашнику й чекають, коли настане темрява. Роз’ятрена уява малювала мені, що вони прийняли моє вторгнення в їхнє лігвище як оголошення війни. І навіщо вони взяли мою Машину часу?

Ми йшли, усе було спокійно, сутінки поступово переходили в ніч. Яскрава синява обрію стемніла, і на небі одна по одній засвічувалися зірки. Земля під ногами ставала невиразною, дерева дедалі більше тьмянішали. Страх і втома остаточно здолали Уїну. Я взяв її на руки й постарався заспокоїти пестощами. Коли ж навколо остаточно запанувала темрява, вона міцніше оповила руками мою шию й, заплющивши очі, пригорнулася лицем до мого плеча.

Через якийсь час ми спустилися по довгому схилі в долину, і там, у напівтемряві, я ледь не втрапив у маленьку річку. Я перетнув її бродом, піднявся на протилежний берег, пройшов повз декілька спальних будинків і статую, що зображувала Фавна або когось подібного, але тільки без голови. Тут, як і скрізь, росли акації.

Дотепер я не помітив жодних ознак морлоків. Але було ще рано, тож найтемніші нічні години, перед сходом місяця, чекали на нас попереду.

З вершини найближчого пагорба я побачив густий ліс, який розстелявся переді мною широкою темною смугою. Я нерішуче зупинився: ні праворуч, ані ліворуч цьому лісу, здавалося, не було кінця. Відчуваючи сильну втому й біль у нозі, я обережно зняв Уїну з плеча й присів на траву. Розгледіти зелений порцеляновий палац теж було неможливо, і я не знав, куди йти. Я дивився на лісову хащу й міркував: що там, у її глибині? Напевно, крізь густо переплетене гілля не видно навіть сяйних на небі зірок. Попри те що в лісі, можливо, немає жодної небезпеки – небезпеки, про яку страшно було й думати, – там, імовірно, із землі стирчить достатньо коріння, щоб спіткнутися й розбити собі чоло. До того ж я був занадто виснажений після пережитих хвилювань і тому вирішив не йти туди, а провести ніч на відкритому місці.

Уїна міцно заснула, чому я був дуже радий. Я дбайливо загорнув її у свою куртку й сів біля неї, чекаючи сходу місяця. На схилі безлюдного пагорба панував спокій, але з лісових хащів часом долинав шерех якихось істот.


Машина часу

Наді мною сяяли зорі, ніч була дуже ясна. У мерехтінні зірок було щось дружнє, що діяло на мене заспокійливо. Усі колишні сузір’я, однак, уже зникли. Повільний рух зірок, що відбувається непомітно впродовж багатьох століть, давно змінив вигляд неба й утворив нові, не знайомі мені сузір’я. Тільки Чумацький Шлях здавався все тим-таки розсіяним потоком зоряного пилу. На півдні (так я думав) виднілася якась дуже яскрава, червона, не знана мені зірка; вона була навіть яскравішою від нашого зеленуватого Сиріуса. І серед цих усіх блискучих цяток м’яко й підбадьорливо сяяла, неначе обличчя давнього друга, одна велика планета.

Дивно, але коли я дивився на зорі, мої власні прикрощі й усі земні турботи здавалися зовсім мізерними. Я міркував про невимірні відстані, котрі відокремлюють зорі від нас, про їх повільний, але неухильний рух із невідомого минулого в невідоме майбутнє. Я думав про величезне коло, яке описує земна вісь. Лише сорок разів відбувся цей безмовний круговорот протягом тих років, крізь які я промчав на своїй Машині. І за ці кілька обертів уся діяльність, усі традиції, вся складна організація, мови, народи, література, натхнення, навіть сама пам’ять про людину, якою я її знав, зникли з життя! Замість цього на землі залишилися маленькі тендітні створіння, котрі забули своїх величних предків, і білі підземні істоти, що жахали мене!..

Раптом я згадав про непереборний страх, що розділив людство на два ворожі види, і вперше з жаскою ясністю зрозумів, яке саме м’ясо мені довелося побачити в Підземному Світі!..

Ні, це було занадто жахливо! Я глянув на маленьку Уїну, що спала біля мене, на її біленьке личко, яке мерехтіло під сяйвом зірок, і квапливо відігнав від себе цю думку.

Тієї довгої ночі я намагався, наскільки міг, не думати про морлоків і, щоб згайнувати час, пробував знайти ознаки старих сузір’їв у нових скупченнях зірок. Небо як і раніше залишалося дуже ясним, і тільки зрідка показувалися легкі хмарини. Час від часу я западав у дрімоту. Нарешті, коли я вже достатньою мірою втомився від свого пильнування, на сході зайнялося слабке світло, неначе відблиск якогось безбарвного вогню, і виплив щербатий місяць, білий, із гострими ріжками. А відразу ж слідом, наздоганяючи й затоплюючи місячне сяйво, з’явилася зоря – спочатку бліда, а потім усе яскравіша й тепліша. І не було ніяких морлоків – у кожному разі, цієї ночі на пагорбі жодного з них я не побачив.

Денне світло розсіяло мої страхи, і тепер вони здавалися майже безпідставними. Я підвівся. Нога в черевику з відірваним підбором розпухла біля щиколотки, п’ята боліла. Тоді я знову сів, зняв черевики й кинув їх убік.

Я розбудив Уїну, і ми рушили до лісу, тепер зеленого і привітного, а не темного й лиховісного, як уночі. Ми знайшли кілька плодів і поснідали. Незабаром ми зустріли інших прекрасних наземних жителів, які сміялися й танцювали в сонячних променях, начебто в природі не існувало ночей!

Мої думки знову повернулися до м’яса, яке я бачив у морлоків. Тепер я знав, звідки воно в них, і від усього серця жалів останній жалюгідний струмочок, що зберігся на землі від великого потоку людства. Ясна річ, що дуже давно, багато століть тому, протягом тривалого періоду занепаду людства, морлоки стали відчувати брак їжі. Можливо, вони харчувалися тоді пацюками та іншою гидотою. Адже вже тепер людина стала менш розбірливою та вимогливою у виборі їжі, ніж за старих часів, – набагато менш розбірливою, ніж, наприклад, мавпа. Її упередження не їсти людського м’яса – глибоко вкорінений інстинкт.

Отже, нелюдські нащадки людей!.. Я намагався подивитися на це з наукового погляду. Адже вони були ще менш людиноподібними й ще більше віддалилися від нас, аніж наші предки канібали, що жили три-чотири тисячі років тому. А той інтелект, який зробив би для нас такий стан речей справжнім катуванням, давно зник у них!

Ну гаразд, мені, зрештою, що до цього? Ці елої – не що інше, як відгодована худоба, що її мурахоподібні морлоки розводять і пожирають.

А Уїна танцювала біля мене!

Нехай такий стан речей є суворою карою за людський егоїзм. Але ж, далебі, це жахливо. Люди були задоволені, що завдяки важкій праці своїх побратимів – людей, своїх ближніх – могли жити в розкошах і насолоджуватися. У своє виправдання вони посилалися на необхідність, і тепер настав час, коли та ж таки необхідність обернулася до них іншим боком.

Я намагався, наче Карлейль, збудити в собі презирство до цієї жалюгідної, занепадної аристократії. Але я не міг викликати в себе такого почуття. Хай би яким значним було розумове падіння елоїв, усе ж вони зберегли людську подобу, в них залишилося ще багато людського, і я мимоволі відчував до них симпатію й поділяв їхні приниження та страх.

Поки що я не знав, із чого мені розпочати. Насамперед я хотів знайти який-небудь безпечний притулок і виготовити металеву або кам’яну зброю – яку зумію. Це було найбільш невідкладною потребою. Потім я сподівався добути вогонь, щоб мати напохваті смолоскип, оскільки вже знав, що це було найдійовішою зброєю проти морлоків. Опріч того, я збирався створити прилад, за допомогою якого можна б виламати бронзові двері Білого Сфінкса – щось на зразок тарана. Я був переконаний, що якби зумів увійти в ці двері з вогнем у руках, то знайшов би там свою Машину й вирвався б звідси. Я сумнівався, що морлокам вистачило сил затягти Машину кудись далеко.

Уїну я вирішив перенести із собою в наш час.

Перебираючи в голові деталі свого плану, я попрямував до будинку, що його намітив собі як наше з Уїною житло.

Палац із зеленої порцеляни

Близько полудня ми підійшли до зеленого порцелянового палацу, і тут я побачив, що він перебуває в напівзруйнованому стані. У вікнах стирчали скалки шибок, величезні шмати зеленого обличкування повідпадали, тому що металеві рами, на яких воно кріпилося, проржавіли. Палац стояв на зеленій луці, на дуже високому місці.

Перш аніж увійти всередину палацу, я глянув на північний схід і був чимало здивований: там, де, як мені здавалося, мусили бути Вондсворс і Баттерсі, тепер виднівся великий морський рукав чи, точніше, затока. Я тоді вирішив, що в морській глибині, ймовірно, відбулись або відбуваються якісь зміни з істотами. Утім, я недовго думав над цим.

Матеріал, із якого збудовано палац, як я й припускав, справді виявився порцеляною. На фасаді ще виднівся напис якоюсь незнайомою мовою. Я сподівався (і це було, звичайно, необґрунтовано), що Уїна допоможе мені розібрати, що там написано, але відразу переконався, що навіть сама ідея писання ніколи не спадала їй на думку. Вона завжди здавалася мені більше людиною, ніж була насправді, – можливо, тому що в її прихильності до мене було дуже багато людського.

За величезними стулками дверей, які були розчахнуті й поламані, замість звичайної великої зали ми побачили довгий коридор, освітлений цілою низкою бічних вікон. Із першого ж погляду приміщення нагадало мені музей. Паркетна підлога була вкрита грубезним шаром порохняви, і під таким самим сірим покривом рядами лежали найрізноманітніші предмети.

У центрі зали я побачив щось дивне, висохле, що ззовні нагадувало нижню частину величезного кістяка. За його кривими ногами я визначив, що це, швидше за все, була якась вимерла тварина на кшталт мегатерії. Череп і верхні кінцівки валялися поруч серед пилу; в одному місці, там, де крізь дах просотувалася дощова вода, частина кісток зовсім зотліла. Далі, у цій таки галереї, стояв величезний кістяк бронтозавра. Це все підтверджувало мою гіпотезу щодо музею.

Відійшовши убік, я побачив, як мені здалося спочатку, перекошені полиці, але коли змахнув густий пил, що покривав їх, я виявив звичайні вітрини. Цілком імовірно, що вони були замкнені герметично, оскільки багато предметів у них чудово збереглися.

Тепер мені стало ясно, що ми опинилися посеред руїн якогось музею, схожого на той, котрий зараз є в нас у Саут-Кенсінґтоні.[7] Швидше за все, раніше тут було палеонтологічне відділення музею із чудовою колекцією копалин.

Однак неминучий процес руйнування, затриманий на час і на дев’яносто дев’ять відсотків знесилений унаслідок знищення бактерій та грибків, усе ж таки, хоча й дуже повільно, продовжував свою руйнівну справу.

Подекуди я помітив сліди відвідування цього музею чоловічками. Сліди ці виражалися в тому, що багато рідкісних копалин були розламані на шматки або нанизані гірляндами на очерет. У деяких місцях ящики були зрушені, і я вирішив, що це зробили морлоки.

Навкруги панувала тиша. Грубий шар порохняви заглушав наші кроки. Поки я здивовано роззирався навсібіч, Уїна бавилася, катаючи морського їжака по похилому склу вітрини. Аж раптом вона підійшла до мене, тихенько взяла мою руку й заклякла на місці.

Я ж був настільки вражений виглядом цього стародавнього пам’ятника інтелектуальної епохи, що в першу хвилину навіть не подумав про те, яку користь можу мати зі свого відкриття. Сама думка про Машину, котра не давала мені спокою, немов зникла з моєї голови.

Судячи з розмірів, палац із зеленої порцеляни мав би містити в собі не тільки палеонтологічний музей. Імовірно, тут була й історична галерея і, можливо, бібліотека! З огляду на обставини, які склалися, я розумів, що для мене це було набагато цікавіше, ніж видовище занепаду нашої старої культури.

Я вирішив продовжувати пошуки і знайшов іншу, дещо коротшу галерею, яка перетиналася з першою. Очевидно, тут був мінералогічний відділ, і вигляд шматка сірки негайно ж навів мене на думку про порох. Але я ніяк не міг знайти селітру або які-небудь інші азотнокислі солі. Напевно, вони розтанули багато століть тому. Але думка про сірку не полишала мене.

Що ж до інших предметів у цій галереї, то вони не пробудили в мені особливого зацікавлення, хоча в цілому збереглися дуже добре. Я не фахівець у галузі мінералогії, а тому пішов далі по дуже зруйнованому крилу будинку, розташованому паралельно першій галереї, через яку ми ввійшли. Очевидно, цей відділ був присвячений природничій історії, але тут уже давно все змінилося до невпізнанності. Кілька зморщених і почорнілих рештків того, що колись було опудалами звірів; висохлі мумії в банках, свого часу наповнених спиртом; коричневий пил від засохлих рослин – ось і все, що тут залишилося! Зізнатися, я відчув страшенне розчарування, адже якби музей зберігся, у мене з’явилася б нагода простежити процес поступового, терплячого пристосовування, завдяки якому людство зуміло здобути перемогу над живою природою.

Звідси ми ввійшли в галерею, воістину колосальну за розмірами, але дуже погано освітлену. Підлога цієї галереї ледь помітно знижувалася, починаючи від того місця, де був вхід. Зі стелі звисали – на однаковій відстані одна від одної – білі кулі, більша частина яких була розбита на друзки. Це навело мене на думку, що тут колись було штучне освітлення.

Отут я вже більше почувався у своїй сфері. По обидва боки височіли кістяки величезних машин. Деякі з них сильно заіржавіли, деякі зруйнувалися вщент, але були й такі, які ще досить добре збереглися.

Ви ж знаєте, що механізми – то моя особлива слабкість, а тому мені кортіло якомога довше залишатися серед цих машин, тим паче що більшість із них була для мене загадкою і я міг тільки робити припущення стосовно їх призначення. Мені здавалося, що коли я зумію розібратися в цих машинах, то в моїх руках буде могутня зброя проти морлоків.

Раптом Уїна пригорнулася до мене. Це було так зненацька, що я навіть здригнувся. Якби не вона, то я б, імовірно, навіть не помітив, що підлога тут була похилою, й опускався вниз.[8] Той кінець галереї, у який ми ввійшли, ще був над землею й освітлювався кількома вузькими вікнами. Але в міру нашого просування земля немов підіймалася знизу й затуляла вікна, так що зрештою біля кожного вікна залишався тільки колодязь (ніби подвір’я біля наших лондонських будинків) із вузькою щілиною вгорі для світла.

Я повільно рухався вперед, розглядаючи машини, і так цим захопився, що не помітив поступового згасання світла, поки дедалі більша тривога Уїни не змусила мене звернути на неї увагу. Тільки тоді я побачив, що галерея стала тонути в густій пітьмі.

Я нерішуче зупинився й, озирнувшись, відзначив для себе, що шар пилу тут був уже не такий товстий і місцями лежав нерівно. Далі, у напрямку до темного кінця галереї, на цьому пилу можна було чітко бачити численні сліди вузьких ступень.

Відчуття близькості морлоків знову охопило мене. Я зрозумів, що тільки марную час на це наукове дослідження машин. Адже день уже вечорів, а в мене не було ні зброї, ні притулку, ні засобів для видобування вогню! А звідтіля, із віддаленого темного кінця галереї, лунали ті самі дивні звуки й удари, які вразили мене того разу, коли я спускався в колодязь…

Я взяв був Уїну за руку, але негайно ж відпустив її. Раптова думка осяяла мене, і я попрямував до машини, з якої стирчав важіль, схожий на ті, що використовуються для повороту сигнальних ліхтарів. Піднявшись на підставку й схопившись руками за важіль, я наліг на нього всією вагою.

Раптом я почув плач Уїни: вона залишилася сама в центральному крилі будинку. Але я правильно розрахував міцність важеля: після хвилинного зусилля він зламався, і я повернувся до Уїни з палицею в руці, яка цілком годилася для того, щоб при нагоді розкраяти череп будь-якому морлокові.

Я жадав зустрічі з морлоками або як їх там… Мабуть, вам може здатися нелюдським таке прагнення до вбивства нащадків людини. Але, правду кажучи, до цих істот не можна було ставитися по-людськи. Тільки небажання залишати Уїну саму й острах, що може постраждати Машина часу, стримали мене, і я не пішов негайно ж у темний кінець коридору, щоб почати лупцювати огидних потвор, які там ховалися.

Отже, з палицею в одній руці й Уїною в другій, я переходив з однієї галереї в іншу й, нарешті, потрапив до великої зали, яка на перший погляд здалася мені схожою на військовий собор, обвішаний роздертими в клоччя прапорами. Але незабаром я впізнав у цих коричневих і обвуглілих лахміттях, що висіли всюди, рештки зруйнованих книг. Вони вже давно-предавно розпалися на клапті, і на них годі було знайти бодай якісь сліди друку. Але місцями ще збереглися зморщені корінці та зламані металеві застібки, досить красномовні.

Якби я був письменником, то почав би, мабуть, міркувати про марність усілякого честолюбства. Але мене, чесно кажучи, найбільше вразила колосальна втрата праці, про яку свідчили ці сумні купи зотлілого паперу. Я мушу зізнатися, що мимохіть подумав при цьому про «Праці Фізичного товариства» і свої власні сімнадцять статей з оптики…

Ми піднялися широкими сходами й увійшли в приміщення, що, імовірно, було колись галереєю технічної хімії. У мене залишалася невелика надія на те, що я зможу зробити тут які-небудь корисні відкриття. Галерея ця добре збереглася, за винятком одного краю, де обвалився дах.

Я ретельно оглядав кожен уцілілий ящик і нарешті в одному з них, по-справжньому герметично закупореному, знайшов коробку сірників. Квапливо чиркнув одним: сірники були в чудовому стані й навіть анітрошки не відволожилися. Я обернувся до Уїни й крикнув її мовою:

– Танцюй!

Тепер ми мали зброю проти жахливих підземних істот, яких ми боялися!

І ось тут, у занедбаному, напівзруйнованому музеї, на товстому м’якому килимі пилу, на величезну радість Уїни, я почав урочисто виконувати якийсь складний танок. При цьому я насвистував веселу пісеньку «Країна чесних людей». Мій танець являв собою почасти скромний канкан, частково полонез, частково серпантин (наскільки дозволяли фалди мого сюртука), почасти – танок мого власного винаходу. Адже ви знаєте: я від природи досить винахідливий!

Коробка сірників, яка уникла руйнівного впливу часу, звичайно, була найдивовижнішою й водночас найщасливішою знахідкою для мене. Ще більш несподіваним стало те, що мені вдалося знайти одну добре відому нам речовину, а саме камфору. Я знайшов її в запечатаній банці, яка, теж випадково, виявилася герметично закупореною. Спочатку я подумав, що це парафін, і розбив банку. Але запах камфори був безсумнівним. Ця летка речовина, вцілівши серед загальної руйнації, пережила, можливо, багато тисяч століть.

І я згадав один малюнок – колись я його бачив: він був зроблений сепією, а сепія виготовлена з викопного белемніту,[9] що загинув і перетворився на скам’янілість, імовірно, мільйони років тому. Спочатку я хотів викинути свою знахідку, але потім згадав, що камфора запалюється й горить прекрасним яскравим вогнем. Вона могла правити мені за чудову свічку, і я запхав її в кишеню.

Однак я не виявив жодних вибухових речовин і взагалі нічого такого, що могло б зруйнувати бронзові двері. Найкориснішою річчю, яку мені вдалося знайти, був залізний уламок важеля, проте я з дуже гордим виглядом вийшов із галереї.

Не можу розповісти вам усього, що бачив я упродовж цього тривалого дня. Треба було б дуже сильно напружити пам’ять, аби послідовно розповісти вам про всі свої пригоди.

Пам’ятаю довгу галерею із заржавілою зброєю та свої вагання: чи не взяти мені замість ломаки сокиру або меч? Узяти із собою і те й те я не міг, а мій залізний прут міг виявитися кориснішим під час злому бронзових дверей. У цій галереї були рушниці, пістолети, гвинтівки. Більшість із них, звичайно, перетворилася на купу іржі, й лише кілька предметів, зроблених із якогось нового металу, прекрасно збереглися. Але від набоїв і пороху давно зостався тільки пил. До речі, один кут галереї обгорів і зруйнувався – можливо, внаслідок вибуху набоїв, які зберігалися тут.

В іншому місці на очі мені натрапила велика колекція ідолів – полінезійських, мексиканських, грецьких і фінікійських. Я гадаю, що там були зібрані ідоли з усіх куточків світу. І тоді, поступаючись нездоланному бажанню, я накреслив своє ім’я на носі якогось кам’яного чудовиська з Південної Америки, яке особливо вразило мою уяву.

З наближенням вечора моя цікавість стала слабшати. Я проходив одну за одною галереї, курні, безмовні, часто повністю зруйновані. У багатьох залах виставлені експонати являли собою тільки купу іржі та бурого вугілля.

В одному місці я побачив модель свинцевого рудника й раптом зовсім випадково знайшов у герметично закупореному ящику два динамітні набої!

– Еврика! – вигукнув я і радісно розбив ящик.

Але вже наступної миті мене охопили сумніви. Я зупинився в задумі, потім, вибравши маленьку бічну галерею, провів експеримент.

Ніколи в житті не зазнавав я такого розчарування! Я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин – вибуху не було! Набої виявилися тільки моделями; про це я міг би, мабуть, здогадатися відразу за їхнім місцезнаходженням. Якби динаміт був справжнім, я б негайно кинувся до Білого Сфінкса й підірвав би його разом із бронзовими дверима та власними шансами (як це й підтвердилося згодом) знайти коли-небудь Машину часу.

Наскільки можу пригадати, потім ми вийшли на маленьке відкрите подвір’я, розташоване всередині палацу. Подвір’я заросло травою, посеред нього росли три фруктові дерева. Там ми відпочили й підкріпилися.

Сонце вже сідало, і треба було обміркувати своє становище. Ніч насувалася, а я ще не знайшов безпечного притулку. Але це майже не турбувало мене тепер. У моїх руках була річ, яка правила найкращим захистом проти морлоків, – сірники! Крім того, у моїй кишені лежала камфора – на той випадок, якщо знадобиться яскравіше світло.

Я подумав, що найліпше було б провести ніч на відкритому місці й під захистом багаття. А вранці, не гаючи часу, зайнятися пошуками моєї Машини. З цією метою я запасся залізним ломом, але тепер, після моїх досліджень, у мене було трохи інше ставлення до бронзових дверей. Дотепер я не зважувався ламати їх, і насамперед тому, що мене лякало невідоме там, за дверима. Міцними вони ніколи мені не здавалися, і я сподівався, що ломаки цілком вистачить.

У темряві

Ми вийшли із зеленого порцелянового палацу, коли сонце вже частково зникло за обрієм. Я хотів повернутися до Білого Сфінкса зранку наступного дня, тому вирішив до настання темряви пробратися через ліс, який затримав мене минулого разу. Мій план був такий: пройти якнайдалі, а потім розпалити багаття та вкластися спати.

Дорогою я збирав хмиз і суху траву, що потрапляли мені на очі, і незабаром у руках у мене був цілий оберемок. Звичайно, з таким вантажем я просувався повільніше, ніж хотілося б; до того ж Уїна дуже стомилася. Та і я, чесно кажучи, був досить змучений, і мені сильно кортіло спати.

Коли ми дійшли до лісу, уже споночіло. Уїна зупинилася на узліссі, що поросло чагарником, і, боячись непроглядної пітьми, не хотіла йти далі. Що стосується мого настрою, то дивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нас, радше штовхало мене вперед, аніж зупиняло.

Я не спав ніч і два дні й перебував у стані сильного збудження. Я знав, що до мене підкрадається сон, а разом із ним і морлоки.

Поки ми стояли в нерішучості, я побачив позаду нас, на чорному тлі кущів, три темні скоцюрблені фігури. Навкруги були чагарники й висока трава, і тому я не почувався застрахованим від їхнього зрадницького наближення.

Ліс, за моїми розрахунками, був не менше як миля завширшки. Якби можна було пройти крізь зарості до відкритого схилу пагорба, тоді ми знайшли б цілком безпечне місце для відпочинку, а дорогу через ліс я розраховував освітлювати за допомогою сірників і камфори. Але щоб запалювати сірники, мені треба було звільнити руки, і тому я хоч-не-хоч змушений був залишити хмиз, назбираний для багаття.

Раптом мене осяйнула думка: а мабуть, непогано би вразити наших приятелів, улаштувавши ілюмінацію позаду себе. Згодом я переконався, наскільки легковажним був мій учинок, але тоді він здавався мені дуже дотепною вигадкою для прикриття нашого відступу.

Чи спадало вам коли-небудь на думку, яким рідкісним явищем насправді є вогонь у природі, якщо клімат місцевості спекотний? Сонячне тепло рідко досягає такої сили, щоб запалити що-небудь, навіть якщо промені сонця зосереджуються у краплі роси, наче у фокусі запального скла, як це іноді трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє й обвуглює, але нечасто стає причиною великої пожежі. Зогнилі рослини починають іноді жевріти під впливом теплоти, яка супроводжує хімічний процес гниття, але й у цьому випадку зрідка виникає полум’я.

У період цілковитого занепаду мистецтво видобування вогню геть-чисто було забуте. Тому червоні язики полум’я, які миттєво здійнялися вгору, заходившись лизати зібрану мною купу хмизу, стали для Уїни зовсім новим і дивним явищем.

Вона хотіла підбігти до вогню й погратися з ним. Я гадаю навіть, що вона кинулася б у багаття, якби я не стримав її. Але я взяв Уїну на руки й, попри її опір, сміливо заглибився в ліс. Протягом деякого часу розпалене мною багаття освітлювало нам шлях.

Озирнувшись, я побачив крізь густі зарості, що полум’я перейшло на найближчі чагарники та звивистою вогненною лінією поповзло по пагорбу, вкритому травою. Я подумав про морлоків, засміявся та знову повернувся до темної хащі, яка стояла перед нами.

Навкруги все було огорнене в морок. Уїна, тремтячи від страху, притискалася до мене, але мої очі вже звикли до темряви, і я бачив настільки, щоб не спотикатися. Крізь густу пітьму тільки місцями просвічувалися клаптики блакитного неба. Я не запалював сірників, тому що на одній руці тримав Уїну, а в другій ніс залізний лом.

Протягом деякого часу я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, слабкого шелесту вітерцю над головою, власного подиху й калатання серця; аж раптом позаду почувся тупіт ніг. Однак я вперто йшов уперед.

Тупіт ставав дедалі чіткішим, і незабаром я вже розрізняв ті самі звуки й голоси, які чув у Підземному Світі. Очевидно, за нами гналися морлоки. Не встиг я про це подумати, як зненацька відчув: хтось ухопив мене за одяг, потім за руку. Уїна, тремтячи всім тілом, мовчала.

Треба було запалити сірник. Щоб зробити це, я мусив спустити Уїну на землю. Так я і вчинив. Але поки я рився в кишені, біля моїх ніг, у темряві, між мовчазною Уїною і дивно буркітливими морлоками зав’язалася боротьба. М’які щупальця ковзали по моєму одязі, торкалися спини й шиї.

Нарешті я чиркнув сірником; він засичав і зайнявся, і в його світлі я побачив між деревами білі спини морлоків, які втікали. Поспіхом витягши з кишені шматок камфори, я приготувався запалити його, тільки-но сірник почне гаснути.


Машина часу

Тоді я глянув на Уїну. Обхопивши мої ноги, вона лежала нерухома, долілиць. Мені стало лячно. Я схилився над нею. Здавалося, вона не дихала. Я запалив шматочок камфори й кинув його на землю: він розколовся й зайнявся яскравим полум’ям, відігнавши від нас морлоків і нічні тіні.

Я став навколішки біля Уїни, підняв її. Увесь ліс позаду мене, здавалося, був сповнений шереху та звуків величезної юрби!

Уїна, очевидно, знепритомніла. Обережно поклавши її на плече, щоб іти далі, я раптом із жахом усвідомив: через метушню із сірниками й Уїною я втратив напрямок і тепер не мав ані найменшого уявлення про те, у який бік треба йти. З огляду на все, зелений порцеляновий палац залишився десь позаду.

На чолі в мене виступив холодний піт. Я розумів, що треба діяти якнайшвидше. І вирішив залишитися на цьому місці й розкласти багаття. Опустивши нерухому Уїну на траву, я почав квапливо збирати гілляки й листя. Я розумів, що треба встигнути розпалити вогонь, поки не догоріла камфора. Навколо мене в різних місцях, немов карбункули, світилися очі морлоків.

Камфора спалахнула та згасла. Я запалив сірник і побачив: дві білі фігури, які підкрадалися до Уїни, кинулися геть. Один із морлоків був настільки осліплений світлом, що наткнувся на мене, і я відчув, як під ударом мого кулака хруснули його кістки. Він жахливо заволав, захитався й упав на землю.

Я запалив інший шматок камфори і знову став збирати хмиз для багаття. Раптом я помітив, що наді мною, на деревах, було багато сухого листя (із часу мого прибуття сюди, тобто протягом тижня, жодного разу не падав дощ).

Тоді я перестав вишукувати між деревами хмиз, а просто став підскакувати й ламати гілля. Незабаром моє багаття зі свіжих і сухих гілок задушливо задиміло, і я міг приберегти камфору.

Повернувшись до Уїни, яка лежала поруч із моїм залізним ломом, я спробував привести її до тями. Але вона лежала як мертва. Я навіть не міг розібрати, дихає вона чи ні.

Від ядучого диму мені якось відразу обважніла голова. Крім того, у повітрі відчувався нудотний запах камфори. Моє багаття могло горіти ще годину чи більше. Я раптом відчув себе страшенно втомленим і сів на землю. Весь ліс теж, здавалося, був сповнений сонливого шепоту, причини якого я не міг зрозуміти.

На секунду я забувся, але вже наступної миті, як мені здавалося, знову розплющив очі. Навкруги була пітьма, і я відчував на собі руки морлоків. Вирвавшись із їхніх чіпких пальців, я квапливо поліз до кишені за сірниками… Але вони зникли!

Морлоки знову оточили мене. Тоді я збагнув, що трапилося: я заснув, моє вогнище згасло… Мене охопив смертельний жах. Увесь ліс нібито наповнився запахом горілого… Мене тримали за шию, смикали за волосся й намагалися повалити. Було неймовірно страшно серед непроникної пітьми відчувати дотики цих м’якотілих створінь. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене обплутує якесь жахливе павутиння.


Машина часу

І ось, нарешті, вони здолали мене – і я впав. Одразу ж мені в шию вп’ялися маленькі гострі зуби. Намагаючись струсити морлоків, я перевернувся й намацав рукою залізний лом.

Це негайно додало мені сили.

Я підхопився, скинув із себе всю цю купу людських пацюків і, розмахнувшись, щосили почав бити залізним ломом скрізь, де, як мені здавалося, мали бути морлоки. Я чув, як від ударів ломаки хрумтіли їхні кості. За хвилину я вже звільнився від них…


Машина часу

Мене опанувало те дивне збудження, яке, кажуть, буває під час битви. Я знав, що ми обоє, я й Уїна, загинемо, але вирішив змусити морлоків дорого заплатити за наше м’ясо. Я стояв, притулившись спиною до дерева, і розмахував ломом. Увесь ліс був наповнений галасом і лементом морлоків.

Минула хвилина. Вигуки їх начебто стали ще голоснішими, а рухи швидшими. Але жоден із морлоків не наближався до мене. Я стояв, удивляючись у темряву. І тоді в мою душу закралася надія. Може, морлоки злякалися?

Та раптом я помітив щось дивне. Морок, який оточував мене, поступово розсіювався. Я став невиразно розрізняти постаті морлоків: троє вбитих лежали біля моїх ніг, а інші, як я на свій превеликий подив побачив, безперервним потоком бігли повз мене, заглиблюючись усе далі в ліс. Спини їх уже не здавалися білими, а відсвічували червонуватим.

Я стояв і зачудовано дивився їм услід, поки раптом не помітив червону іскорку, котра промайнула між гіллям і відразу зникла. І тоді я все зрозумів: і запах запаленої деревини, і неясний одноманітний шерех, який переходив тепер у грізне ревіння, і червона заграва, і втеча морлоків… пояснювалися лісовою пожежею.

Відійшовши від дерева й озирнувшись, я побачив між стовбурами дерев бурхливе полум’я. Це було розкладене мною багаття: тепер воно наздоганяло мене. Я озирнувся, шукаючи очима Уїну, але вона зникла!

Свист, тріск лісу, що горів, оглушливі удари, схожі на вибухи, коли нове дерево за мить перетворювалося на смолоскип… Чесно кажучи, мені було не до того, щоб роздумувати. Стиснувши в руці залізний лом, я побіг слідом за морлоками. Але полум’я гналося за мною слід у слід. В одному місці, із правого боку, воно випередило мене, відрізавши шлях, і тоді довелося повернути ліворуч.

Нарешті я вибіг на невелику галявину й побачив одного морлока. Осліплений, він наткнувся на мене, потім промчав мимо, просто у вогонь!

Тут мені довелося стати свідком найбільш приголомшливого видовища з усіх, які я тільки спостерігав під час свого перебування в майбутньому. Весь простір був освітлений грандіозною загравою, і ніч немов перетворилася на день. У середині був чи то горбок, чи то курган, а на ньому – обпалений сонцем кущ глоду. Позаду – інша частина лісу, що горів: жовті язики полум’я вже виривались і звідтіля. Уся видима територія, здавалося, була оточена вогненною огорожею.

На схилі пагорба з’юрмилися засліплені світлом морлоки; їх було близько тридцяти чи сорока. Знемагаючи від жару, вони кидалися врізнобіч, із переляку набігали один на одного. Спочатку я не зметикував, що вони сліпі, й, охоплений божевільною люттю, починав бити їх залізною ломакою, тільки-но вони наближалися. Я вбив одного та скалічив багатьох.

Аж раптом у світлі заграви я помітив, як один із морлоків навпомацки пробирався між кущами, а потім, прислухавшись до їхніх жалісних стогонів, переконався, що вони зовсім розгубилися від світла. Тому більше я вже не чіпав їх.

Час від часу який-небудь морлок налітав на мене, і тоді вся його істота виражала такий безмежний жах, що я сам мимоволі давав йому дорогу. Раптом полум’я почало дещо слабшати й мене знов охопив страх, що ці огидні істоти незабаром побачать мене. Я навіть хотів знову почати розправлятися хоча б із частиною морлоків, перш аніж згасне пожежа. Але вогонь знову яскраво запалав, і я стримався.

Я блукав пагорбом серед морлоків, відшукуючи бодай які-небудь сліди Уїни. Проте її ніде не було. Нарешті я присів на вершині пагорба та став спостерігати за цим незвичайним збіговиськом сліпих істот, котрі бродили навколо й за допомогою якихось дивних звуків перегукувались один з одним, коли на них падало світло від пожежі. Величезні клуби диму повзли по небу й лише місцями крізь дірки в цій червонуватій завісі сяяли маленькі зірки, такі далекі, начебто вони були в іншому Всесвіті. Два або три морлоки зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від жаху, прогнав їх ударами кулаків.

Більша частина цієї ночі видавалася мені якимось страшним сном. Я кусав себе за кісточки пальців і кричав у жагучому бажанні прокинутися. Я бив кулаками в землю, вставав і знову сідав, блукав уперед-назад і знову всідався. Я протирав очі, молив Бога, щоб він дав мені прокинутися… Тричі я бачив, як морлоки, опустивши голови, в агонії кидались у вогонь.

Нарешті вгорі, над дедалі блідішою загравою пожежі, що вже вщухала, й повзкими пасмами чорного диму, над почорнілими стовбурами дерев і невеликою купкою цих огидних створінь з’явилися перші світанкові промені. Починався новий день.

Я знову став шукати Уїну, але не знайшов її слідів. Ясно, що морлоки залишили її бідне маленьке тіло в лісі. Не можу навіть передати, яку полегкість я відчув, подумавши, що вона уникла тієї страшної долі, для якої була призначена. Від самої тільки думки про це я ладен був знову взятися за побиття мерзенних безпорадних створінь, які метушилися навколо мене, але втримався від цього.

Горбок, про який я казав, являв собою щось подібне до острівця посеред лісу. Тепер, розташувавшись на його вершині, я міг крізь дим розрізнити палац із зеленої порцеляни, від якого, звичайно, можна було знайти дорогу й до Білого Сфінкса.

Світало. Уцілілі морлоки усе ще тинялися тут і там, і що світліше ставало, то голосніше вони стогнали. Нарешті-таки я міг покинути цих проклятих тварин. Обмотавши ноги травою, я шкандибав по паруючому попелі, оминаючи стовбури, усередині яких іще тріпотіло полум’я. Я йшов просто до того місця, де була захована моя Машина часу.

Просувався я дуже повільно, тому що вкрай знесилів і до того ж кульгав. Жахлива смерть маленької Уїни не виходила мені з голови.

На той момент її загибель стала для мене нестерпним горем. Тепер, перебуваючи в знайомій обстановці, я радше сприймаю це як важкий сон, а не як справжню втрату, але тоді… тоді я був абсолютно пригнічений.

Того ранку я знову відчув себе страшенно самотнім. Я згадав про свою домівку, про цей затишний куточок, про декого з вас, і разом із цими спогадами в моїй душі почала зростати жагуча, болісна туга.

Того ясного сонячного ранку, під час своїх мандрів по жаристому попелі, я зробив відкриття. У кишені штанів я знайшов сірники. Мабуть, вони випали з коробки, перш аніж її в мене витягли.

Пастка Білого Сфінкса

Близько восьмої чи дев’ятої ранку я дійшов до тієї самої лави з жовтого металу, на якій сидів у вечір свого прибуття й роздивлявся світ, який відкрився переді мною. Я згадав про свої занадто поспішні висновки і не міг стриматися від гіркого сміху над власною самовпевненістю.

Переді мною постав той-таки дивовижно красивий пейзаж, та сама розкішна рослинність, ті ж таки чудові палаци й надзвичайні руїни, та сама срібляста стрічка ріки, що вилася серед родючих берегів. Подекуди між деревами миготіли світлі вбрання чарівних маленьких чоловічків. Деякі з них купалися саме в тому місці, де я врятував Уїну, і спогад про це змусив боляче стиснутися моє серце. Я раптом звернув увагу на куполи, що затуляли виходи з Підземного Світу і здавалися темними плямами на цьому чарівному ландшафті.

Тільки тепер я повною мірою усвідомив, що приховувала краса мешканців Верхнього Світу. Наскільки безтурботним був їхній день! Немов тварини, котрі безжурно граються на пасовищі, вони нічого не знали про своїх ворогів і ні за що не дбали. Але кінець їх був неминучий!

Я тужливо міркував про те, наскільки короткочасне існування людського інтелекту. Він сам згубив себе.

Людський розум завзято прагнув досягти добробуту, суспільного устрою, який би міцно тримався на засадах забезпеченості. Й нарешті людство здобуло це… щоб прийти до такого кінця! Колись життя та майно мали бути в цілковитій безпеці. Заможний знав, що його добробут і комфорт забезпечено, а бідний був упевнений, що йому забезпечені праця й життя. Без сумніву, у світі, що досяг досконалості, не залишилося ні проблем із безробіттям, ані будь-яких інших невирішених соціальних питань. А потім настав великий спокій.

Ми не беремо до уваги закон природи, котрий передбачає, що гнучкість розуму є своєрідним відшкодуванням за ті постійні зміни, небезпеки й тривоги, серед яких живе людство. Тварина, котра перебуває в повній гармонії з довколишніми умовами, перетворюється на довершений механізм. Природа вдається до розуму тільки в тому випадку, коли звичка й інстинкт виявляються марними. Де немає змін і немає потреби в них – там немає й розуму. Тільки в тих тварин є розум, яким доводиться постійно стикатися з різноманітними життєвими змінами й небезпеками.

Я виснував, що саме таким шляхом людина Верхнього Світу дійшла до своєї безпомічної краси, а людина Підземного Світу – до своєї чисто механічної промисловості. Але навіть для ідеального стану рівноваги, за всієї його механічної досконалості, бракувало однієї речі – абсолютної сталості.

Очевидно, із часом мешканцям Підземного Світу забракло їжі. І ось матір усього, Необхідність, яка не заявляла про себе впродовж багатьох тисячоліть, знову стала діяти, почавши свою роботу знизу. Жителям Підземного Світу доводилося мати справу з машинами. Це вимагало, крім звички, ще й певної роботи думки, і в них хоч-не-хоч мусили розвитись якщо не інші риси людського характеру, то бодай якась ініціатива. Коли ж з’явився брак м’яса, вони повернулися до того, чого дотепер не допускали старі звички: до канібальства.

Саме таким видався мені світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Можливо, це хибне пояснення, адже людському розуму властиво помилятися. Але таким було моє бачення цього світу, і я передаю його вам.

Після виснажливої ночі, усіх хвилювань і жахів, пережитих мною напередодні, я, попри своє горе, насолоджувався сонячним теплом і виглядом мирної картини, що лежала перед моїми очима.

Я страшенно стомився, мені хотілося спати, і незабаром мої теоретичні міркування перейшли в дрімоту. Піймавши себе на цьому, я скорився покликові природи й, розтягшись на м’якій траві, поринув у тривалий та відсвіжливий сон.

Прокинувся я незадовго до заходу сонця. Тепер я почувався в безпеці й не боявся, що морлоки можуть схопити мене уві сні. Зіп’явшись на ноги, я відразу ж попрямував до Білого Сфінкса. В одній руці я тримав залізний лом, а другою перебирав сірники в кишені.

І саме тоді відбулася несподівана річ. Підійшовши до Білого Сфінкса, я раптом побачив, що обидві стулки бронзових дверей відчинені й опущені в особливі пази.

Я зупинився, не наважуючись увійти. Усередині була невелика кімната, і там у кутку, на підставці, стояла моя Машина часу. Маленькі важелі лежали в мене в кишені…

Отже, після всіх моїх ретельних приготувань до облоги Білого Сфінкса на мене, схоже, очікувала мирна здача!

Я викинув залізний лом, майже незадоволений тим, що мені не довелося скористатися ним.

Я вже стояв на порозі, аж раптом мене осяяло і я вперше усвідомив задуми морлоків.

Ледве стримуючись від сміху, я переступив через бронзовий поріг і пішов до Машини. Я був дуже здивований, що Машина не тільки вичищена, а й навіть змащена мастилом. Утім, згодом я переконався, що морлоки частково розібрали Машину, аби своїм слабким розумом збагнути її призначення.

І ось, поки я стояв і розглядав її, відчуваючи задоволення від самого тільки дотику до її механізмів, трапилося те, до чого я внутрішньо був готовий. Бронзові двері раптово піднялися вгору й із тріском стукнулися в раму. Занурений у повну темряву, я опинився в пастці! Так, принаймні, думали морлоки. Я ж засміявся собі під ніс.

До моїх вух доносився їхній своєрідний буркітливий сміх, і я знав, що вони щодуху біжать до мене. Зберігаючи спокій, я спробував запалити сірник. Мені залишалося тільки прикріпити важелі й зникнути, немов примара.

Однак я випустив з уваги одну незначну обставину: сірники були того огидного ґатунку, який запалюється тільки об коробку!

Ви можете уявити собі, як швидко я позбувся спокою й упевненості. Ці маленькі кровожерливі тварини встигли наблизитися до мене. Один із морлоків торкнувся моєї спини.

У руці в мене були важелі від Машини, і я щосили вдарив ними навмання, а потім став дертися в крісло. Але вже наступної миті мене схопила одна рука, потім друга… Мені довелося відштовхувати мерзенних істот, відриваючи їхні чіпкі пальці від важелів, і водночас у темряві намацувати осі, на які ці важелі надівалися. Зрештою один важіль вони ледве не поцупили; він вислизнув у мене з рук, і я, розшукуючи його, змушений був відбиватися від морлоків головою. Я чув, як від моїх ударів хрускали їхні черепи. Мені здається, що ця остання сутичка була навіть небезпечнішою, ніж та, що її я пережив у лісі минулої ночі.


Машина часу

Нарешті важелі були прикріплені – і я поспіхом натиснув на них. Хапкі пальці морлоків зісковзнули. Темрява зникла, і я знов опинився посеред сіруватого світла й шуму, які вже описував…

Продовження мандрівки

Я розповідав вам про ті неприємні відчуття й запаморочення, які відчуває Мандрівник у Часі. Проте цього разу я, крім усього іншого, незручно сидів у кріслі й постійно падав набік. Машина розгойдувалася й тремтіла, я щосили чіплявся за неї, нічого не помічаючи навкруги. Скільки часу минуло, я не знаю. Але коли я опам’ятався й глянув на циферблат, то був уражений, побачивши, де я опинився.

Одна стрілка відзначала дні, друга – тисячі днів, третя – мільйони, а четверта – тисячі мільйонів. Виявилося, що, замість того щоб надати Машині зворотнього руху, я натиснув важелі так, що Машина помчала вперед. Глянувши на індикатор, я побачив, що стрілка, яка відзначає тисячі днів, вертілася зі швидкістю секундної стрілки годинника, показуючи шлях у майбутнє.

Поки я рухався в такий спосіб уперед, навколо мене відбувались якісь дивні зміни. Мерехтливі сіруваті сутінки стали темнішими, потім – хоча я летів із разючою швидкістю – знову стала помітною мерехтлива зміна дня й ночі, що свідчило, звичайно, про вповільнений перебіг, і те мерехтіння робилося дедалі виразнішим.

Спочатку це спостереження вразило мене. День і ніч усе повільніше змінювали одне одного, дедалі повільніше повзло по небі сонце. Здавалося, зміна дня й ночі відбувається протягом цілих сторіч. Нарешті все навколо огорнули нескінченні сутінки, які переривалися лише часом, коли темне небо зненацька пронизувала яскрава комета.

Смуга світла, котра позначала сонце, давно зникла. Саме ж сонце більше не заходило. Воно тільки підіймалося на заході, роблячись дедалі величезнішим і червонішим. Будь-який слід місяця зник, круговий рух зірок теж сповільнився: зірки перетворилися на світлові цятки, що ледь повзли по небосхилу.

Перед тим як я зупинився, багряне гігантське сонце нерухомо зависло над обрієм. Воно мало вигляд величезної бані, що горіла тьмяним світлом і час від часу начебто згасала. У якийсь момент сонце ще раз яскраво спалахнуло, але незабаром знову стало похмуро-червоним.

Припинення заходу і сходу сонця змусило мене дійти висновку, що припливи і відпливи, які сповільнювали обертання Землі, нарешті подіяли. Тепер земля завжди була обернена до сонця одним боком – так само як місяць у наш час.

Пам’ятаючи, що минулого разу під час зупинки Машини я полетів сторч головою, я дуже обережно почав сповільнювати рух.

Стрілки циферблата крутились усе повільніше, і незабаром та, котра показувала тисячі, зовсім зупинилася, а стрілка днів перестала здаватися туманною плямою, як раніше.

Рух явно сповільнювався, і я незабаром розрізнив невиразні обриси якогось безлюдного берега.

Зупинившись із великою обережністю, я й далі сидів у Машині й озирався довкола.

Небо втратило свою блакить. На північному сході воно здавалося чорнильним, і на тлі цієї пітьми зірки, від яких линуло рівне біле світло, сяяли особливо яскраво. Наді мною небо мало насичений червоний колір, і на ньому не було видно зірок; ближче до південного сходу воно ставало світлішим і набувало яскраво-пурпурового відтінку. Там, перетнуте лінією обрію, величезною горою лежало сонце, червоне й нерухоме.

Скелі навколо мене були різкого брунатного кольору, і єдиною ознакою життя, що впала мені у вічі, була яскраво-зелена рослинність, яка покривала виступи з південно-східного боку. Ця соковита зелень нагадувала лісові мохи й лишаї в печерах – такі рослини зазвичай ростуть у вічних сутінках.

Моя Машина зупинилася на розлогому березі. Море, що розливалося на південному заході, відокремлювалося різкою лінією овиду від тьмяного неба. На морі не було ні прибою, ані хвиль, і в повітрі не відчувалось ані найлегшого шереху вітерцю. Але поверхня його все ж таки повільно та плавно здіймалася й опускалася, немов слабкий подих, – це свідчило про те, що вічний океан усе ще жив і рухався. А вздовж берега, коли хвиля трохи відкочувалася, виднілася широка тьмяно-рожева – це відсвічувало небо – кірка солі.

Я почував страшенну важкість у голові й дуже часто дихав. Це відчуття нагадало мені мою єдину спробу сходження в гори, і звідси я виснував, що атмосфера була більш розрідженою, ніж раніше.

Здалеку до мене долинув пронизливий крик, і я побачив на відлюдному березі щось схоже на величезного білого метелика. Нерівно пурхаючи, він описував кола й невдовзі зник за невисокими пагорбами. При цьому він пронизливо кричав. Я мимоволі здригнувся і почав вовтузитись у кріслі Машини.

Озирнувшись іще раз, я побачив, що червонувата маса, котру я прийняв за уламок скелі, стала повільно рухатися в моєму напрямку. Це була якась жахлива істота, схожа на краба.


Машина часу

Уявіть собі краба завбільшки із цей стіл; безліч ніг, які повільно й нерішуче рухаються; величезні клішні, які волочаться по землі; довгі, як батоги, щупальці, які звиваються навсібіч; очі на двох стеблинах, які виблискують обабіч металевого чола, спрямовані на вас! На горбистій спині цього чудовиська, суцільно вкритій складками, подекуди виднівся зеленуватий наліт цвілі. Я бачив, як тремтіли й ворушилися незліченні щупальці його скривленого рота.

Я дивився на цю лиховісну істоту, котра повільно підповзала до мене, і раптом відчув, як щось лоскоче мою щоку, немовби на неї сіла муха. Я махнув рукою, намагаючись зігнати муху, але знову відчув те саме лоскотання вже біля вуха. Відмахнувшись удруге, я пальцями впіймав щось схоже на нитку. Але цю нитку хтось тієї-таки миті висмикнув із моєї руки.

Тремтячи від жаху, я обернувся й побачив, що схопив щупальце іншого жахливого краба, який стояв саме за моїми плечима. Його злі очі оберталися на своїх стеблинках, огидний рот кривився, передчуваючи ласощі, а величезні незграбні клішні, покриті слизом водоростей, уже опускалися на мене…

Умить я натиснув на важіль – і між мною й цими почварами вже була відстань у цілий місяць часу. Але я, як і раніше, перебував на тому самому березі й, тільки-но зупинився, як знову, незважаючи на похмуре освітлення, дуже чітко побачив цих монстрів. Вони цілими дюжинами плазували назад і вперед серед рясної темної зелені.

Я навіть не можу передати вам, яке жахливе запустіння панувало у світі. На сході – червоне небо; на півночі – морок, солоне мертве море й кам’янистий берег, де серед різноманітної отруйної зелені лишайників плазують бридкі чудовиська. До того ж тут виразно відчувався брак повітря, тому що для звичайної людини воно було занадто розрідженим… Усе разом справляло гнітюче враження!

Я перенісся ще на сто років уперед і побачив те саме багряне сонце, тільки тепер воно здавалося ще більшим і тьмянішим; були знову те саме мертве море, те-таки холодне повітря й така сама сила-силенна різноманітних крабів, які плазували поміж червоними скелями й зеленими лишайниками. Але в західній частині неба я помітив бліду вигнуту лінію, схожу на серп величезного молодика.

Так подорожував я, зупиняючись і знову пролітаючи відстані в тисячу й більше років, охоплений бажанням проникнути в таємницю земної долі. Немов зачарований, дивився я на сонце, котре й далі росло на заході, стаючи більш тьмяним і невиразним.

Я спостерігав, як життя поступово зникало на нашій древній планеті. Більш аніж через тридцять мільйонів років величезний яскраво-червоний диск сонця затулив собою майже десяту частину темних небес. Тоді я знову зупинився. Численні краби-плазуни вже зникли, і червонуватий берег, за винятком багряно-зелених мохів і лишайників, здавався цілком позбавленим життя.

Місцями на березі виднілися білі плями. Крижаний холод пронизував мене. Рідкі білі сніжинки, пурхаючи, падали на землю. У північно-східній частині на похмурому небі виблискували зорі, і сніг блищав, відбиваючи їхнє сяйво. Удалині вилася хвиляста лінія червонясто-білих пагорбів.

Берег моря був облямований льодом, по хвилях неслися крижані брили. Але більша частина солоного океану, що відливала криваво-червоним світлом у променях вічного заходу, була все ще вільною від криги.

Я вишукував хоч якісь сліди тваринного життя. Якесь дивне, неясне побоювання втримувало мене в кріслі Машини. Але ніщо не ворушилося ні на землі, ні в морі, ні в небі. Тільки зелена твань, яка вкривала скелі, свідчила про те, що життя тут іще не цілком припинилося.

Незабаром показалася піщана мілина, вода відринула від берега. Мені здалося, ніби на мілизні є якийсь чорний предмет, котрий шкутильгає. Але коли я пильніше придивився до нього, він став нерухомим. Я подумав, що це просто обман зору, а чорний предмет – лише камінь.

Зірки на небі сяяли якось особливо яскраво, і мені здалося, що звичного мерехтіння в них уже майже не було.

Раптом я побачив, що на заході круглий контур сонця став змінюватися. У вигині з’явилася якась западина, поглиблення, котре дедалі збільшувалося.

Із хвилину я дивився, уражений, як темрява наповзала на сонце, але потім зрозумів: починається сонячне затемнення. Мабуть, місяць або планета Меркурій проходили повз сонячний диск. Звичайно, спочатку я подумав про місяць, але на підставі різних міркувань дійшов висновку, що це, імовірно, якась внутрішня планета, котра проходить перед сонцем на близькій відстані від землі.

Темрява швидко насувалася. Зі сходу, налітаючи поривами, подув холодний вітер, і в повітрі закружляла безліч сніжних пластівців. Із берега моря долинав шум хвиль, які набігали.

За винятком цих безжиттєвих звуків увесь світ мовчав. Мовчав! Не можна навіть уявити собі, якою була ця мертва тиша. Усі живі звуки: людські голоси, бекання овець, крики птахів, дзижчання комах, рух і шум, які становлять тло людського життя, – це все зникло.

Темрява згущалася, сніг валив чимраз дужче, пластівці безупинно кружляли перед очима. Мороз лютішав. Білі вершини далеких пагорбів одна по одній швидко поринали в пітьму. Вітер перетворювався на ревучий ураган.

Чорна, центральна, тінь затемнення хутко насувалася на мене. За мить на небі залишилися тільки бліді зірки. Навкруги – непроглядний морок. Небо зовсім чорне.

Мене охопив страх перед цією великою пітьмою. Крім того, холод, який пробирав до кісток, і біль під час дихання стали нестерпними. Я тремтів усім тілом, відчуваючи жахливу нудоту. Та ось на небі з’явилася до червоного розпечена дуга і знову показалося сонце.

Я зліз із машини, щоб трохи отямитися. В голові паморочилося, і я не в змозі був навіть подумати про подорож назад.

Хворий та ослаблий, я стояв біля Машини, коли раптом знову побачив на мілині, посеред червоної води океану, той самий предмет, який рухався. Тепер уже не могло бути жодного сумніву: він дійсно рухався. Це було щось кругле, завбільшки з м’яч, а може, трохи більше, і з нього хвостами звисали довгі щупальці. На криваво-червоній хитлявій поверхні моря предмет здавався зовсім чорним і рухався якимись дивними неспокійними стрибками.

Я відчував, що непритомнію. Але жах, який охопив мене від самої думки про те, що я залишуся лежати зовсім безпомічний у цьому страшному бездушному півмороку, змусив зібратися на силі й знову видертися в крісло…

Повернення Мандрівника

Так я повернувся назад. Цілком імовірно, що протягом тривалого часу я нісся на своїй Машині в несвідомому стані. Поступово відновилася колишня мерехтлива зміна днів і ночей, сонце заблищало золотом, а небо стало синім.

Дихати стало легше. Мінливі контури землі то піднімалися, то опускалися на моїх очах. Стрілки циферблатів оберталися назад. Нарешті я побачив невиразні обриси будинків у період занепаду людства. Але вони теж змінювалися та зникали, а на їхньому місці з’являлися інші.

Коли стрілка, що вказує мільйони днів, зупинилася на нулі, я зменшив швидкість.

Тепер я вже упізнавав нашу звичну, любу серцю архітектуру. Стрілка, що відзначає тисячі днів, теж поверталася до моменту відправлення; зміна днів і ночей стала відбуватися чимраз повільніше. І нарешті, старі стіни лабораторії знову зімкнулися навколо мене. З великою обережністю я зупиняв Машину.

У цей момент відбулося щось дивне. Я вже казав вам, що, коли вирушав у дорогу, але ще не встиг розкрутити велику швидкість, через кімнату пройшла місіс Вотчетт – точніше, як мені здалося, промчала зі швидкістю ракети. Дорогою назад я, звичайно, вдруге пройшов крізь той момент, коли місіс Вотчетт перебувала в моїй лабораторії. Але тепер її рухи відбувалися саме у зворотньому порядку. Двері у віддаленому кінці кімнати відчинилися, у прогоні з’явилася місіс Вотчетт, тихо пройшла через лабораторію та зникла за дверима, крізь які вона увійшла першого разу. Перед цим мені здалося, що я на секунду побачив Гіллієра, але він промайнув, неначе блискавка.

Тоді я зупинив Машину і знову побачив стару милу лабораторію, свої інструменти й усі пристрої в тому самому вигляді, в якому я їх залишив.

Украй знесилений, я виліз із Машини й присів на лаву. Протягом кількох хвилин я тремтів усім тілом, але потім став потроху заспокоюватися. Я знову був у своїй колишній майстерні й бачив її такою, якою вона була завжди. Цієї миті в мене промайнула думка, що я просто заснув і всі нещодавні пригоди мені наснилися.

Але ні! Не все було як раніше. Машина часу вирушила в дорогу з південно-східного кута лабораторії, а повернулася в північно-західний кут, навпроти тієї стіни, біля якої ви її бачили. Точнісінько така сама відстань була від маленької галявини до п’єдесталу Білого Сфінкса, куди морлоки заховали мою Машину.

Якийсь час голова в мене зовсім не працювала. Потім я встав і пройшов сюди через коридор. Я кульгав – п’ята моя все ще боліла, я був увесь брудний…

На столику біля дверей я помітив номер «Пелл-Мелл ґазетт». Газета була позначена сьогоднішнім числом. Глянувши на годинник, я відзначив, що вже майже восьма. Я чув ваші голоси й дзенькіт тарілок. Я вагався, не наважуючись увійти відразу, оскільки був дуже кволий і стомлений. Аж раптом я відчув звабливі пахощі смаженого м’яса, відчинив двері й увійшов до вас.

Решту ви знаєте. Я вмився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

Після розповіді

– Я знаю, – сказав Мандрівник у Часі після невеликої паузи, – що це все здається вам геть зовсім неймовірним. А для мене неймовірне тільки одне: те, що я сиджу тут, із вами, сьогодні ввечері, у знайомій обстановці, у власній кімнаті, дивлюся на ваші приязні обличчя й розповідаю вам про свої пригоди.

Він глянув на Лікаря й продовжив:

– Ні. Я навіть не розраховую на те, що ви мені повірите. Уважайте це неправдою… або пророцтвом. Нехай я бачив це все уві сні, у своїй лабораторії. Можливо, я так довго міркував про долю людства, що зрештою вигадав цю казку. І хай я запевняю, що це правда, щоб дужче зацікавити вас розповіддю. Гаразд, уважайте, що я все вигадав. Але прошу вас, скажіть, що ви думаєте про це?

Він вийняв із рота люльку й за старою звичкою почав нервово постукувати нею об ґрати.

Запала хвилинна тиша. Потім почулося рипіння стільців і човгання ніг по килиму.

Я перестав дивитися на Мандрівника в Часі й глипнув на його слухачів. Вони сиділи в тіні, тому розгледіти їхні обличчя було важко. Лікар, очевидно, дуже уважно дивився на Мандрівника в Часі, а Видавець був занурений у розглядання кінчика своєї сигари – шостої за ліком, викуреної ним під час розповіді. Журналіст вертів у руках годинник, а інші, наскільки я пам’ятаю, сиділи нерухомо.

Нарешті Видавець підвівся, глибоко зітхнув і співчутливо вимовив, поклавши руку на плече Мандрівника в Часі:

– Страшенно шкода, що ви не пишете оповідань!

– Ви не вірите?

– Але…

– Я так і думав!

Мандрівник у Часі обернувся до нас.

– Де сірники? – запитав він.

Він запалив сірник, узяв у рот люльку й, попихкуючи димком, сказав:

– Правду кажучи, я й сам ледве вірю собі… І все ж таки…

На його обличчі читалося німе запитання, коли він подивився на зів’ялі білі квіти, що лежали на маленькому столику. Потім він зиркнув на підсохлі подряпини на пальцях.

Лікар підвівся зі свого місця, підійшов до столу й, узявши квіти, став розглядати їх під світлом лампи.

– Дивна маточка, – пробурмотав він.

Психолог нахилився вперед і простяг руку, щоб узяти квітку.

– Чорт забирай! Мабуть, уже чверть на першу? – вигукнув Журналіст. – Як же нам добиратися додому?

– Біля станції безліч візників, – зауважив Психолог.

– Незвичайна річ, – задумливо мовив Лікар, – і я ніяк не можу визначити, до якої родини належать оці квіти. Чи дозволите ви мені взяти їх із собою?

Мандрівник у Часі з хвилину вагався, а потім раптом заявив:

– О, звичайно ні!

– Ні, справді, де ви їх дістали? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі схопився за голову, начебто якась думка вислизнула від нього й він спробував її затримати.

– Їх поклала мені в кишеню Уїна, коли я подорожував у часі… – Він обвів очима кімнату й додав: – У мене таке відчуття, буцім усе, що оточує нас зараз, кудись зникає. Ця кімната, і ви, і повсякденна життєва атмосфера… Усе це не вкладається у моїй голові. Чи зробив я насправді Машину часу або хоча б її модель? А може, то був тільки сон? Кажуть, що життя – це сон, жалюгідний, але дорогоцінний сон, який тимчасово приходить до нас! Але, мабуть, іще одного такого сну я не витримаю, ні. Це божевілля! І звідки б міг з’явитися такий сон?… Я мушу зараз же піти й глянути на Машину! А раптом виявиться, що ніякої Машини немає?

Він швидко схопив лампу й вийшов у коридор. Полум’я лампи часом спалахувало червоним вогнем… Ми рушили за ним.

У майстерні, освітлена тремтливим полум’ям, стояла Машина, приосадкувата, незграбна, дивна, поблискуючи бронзою, ебонітом, слоновою кісткою, кварцом. І треба сказати, що це видовище було досить переконливим. Я простяг руку й доторкнувся до неї: так, це було реальне тверде тіло. На слоновій кістці виднілися коричневі плями та смуги, а в нижніх частинах заплуталися жмути трави й мохів. Одна зі смуг була зігнута.

Мандрівник у Часі поставив лампу на лаву й провів рукою по зігнутій смузі.

– Тепер ясно, – сказав він. – Історія, котру я вам розповів, – щира правда. Вибачте, що я привів вас сюди в такий холод…

Він знову взяв лампу, і ми мовчки повернулися разом із ним до курильної кімнати. Потім Мандрівник у Часі провів нас у передпокій і допоміг Видавцеві надягти пальто. Лікар глянув в обличчя господареві й нерішуче зауважив, що той має перевтомлений вигляд. На це Мандрівник у Часі голосно розсміявся.

Я пам’ятаю й досі, як він стояв на порозі біля відчинених дверей і кілька разів крикнув нам услід: «На добраніч!» Я поїхав у екіпажі разом із Видавцем. Той уважав розповідь Мандрівника в Часі «ефектним вимислом». Але я не міг скласти собі ніякої остаточної думки щодо цього. Історія була найвищою мірою фантастична й неймовірна, але розказано її було дуже правдиво та щиро. Я не спав усю ніч, міркуючи про неї.

Наступного дня я вирішив зайти провідати Мандрівника в Часі. Мені сказали, що він у лабораторії. Я добре знав розташування кімнат у будинку вченого, оскільки часто бував у нього в гостях, і тому пішов просто до лабораторії.

Одначе там нікого не було. Кілька хвилин я дивився на Машину часу, потім ледь-ледь доторкнувся до її важеля. Тієї ж таки хвилини її щільна маса, що здавалася такою міцною, захиталася, наче гілка від пориву вітру. Її нестійкість дуже здивувала мене, і чомусь у голові промайнув смішний спогад про те, як у дитинстві мені забороняли торкатися різних речей.

Я повернувся назад через коридор. Мандрівник у Часі зустрів мене в курильній кімнаті. Він виходив із дому. В одній руці в нього була фотографічна камера, а в другій – дорожня сумка.

Побачивши мене, вчений засміявся й, оскільки обидві руки в нього були зайняті, простяг мені лікоть.

– Я страшенно зайнятий, – сказав він, – усе та сама штука…

– Отже це не містифікація? – запитав я. – Ви й справді подорожуєте в часі?

– Звичайно, – відповів він.

Мандрівник відверто глянув мені у вічі й зупинився нерішуче. Потім обвів очима кімнату і сказав:

– Мені треба всього півгодини. Я знаю, навіщо ви прийшли, і це дуже мило з вашого боку. Он там лежать журнали. Якщо ви залишитеся снідати в мене, я доведу вам із повною очевидністю можливість подорожі в часі. Я привезу вам зразки та все інше… Ви вибачите мене, якщо я вас залишу?

Я погодився, навряд чи достеменно розуміючи значення його слів. Він кивнув мені та пройшов у коридор.

Грюкнули двері його лабораторії, і, сівши в крісло, я взявся читати газету.

«Що ж він збирається робити перед сніданком?» – подумав я.

Потім я раптом звернув увагу на одне газетне оголошення та згадав, що в мене о другій годині призначено зустріч із видавцем Ричардсоном. Поглянувши на годинник, я побачив, що часу залишається дуже мало, і ще раз пішов коридором у лабораторію: попередити Мандрівника в Часі, що мені треба піти.

Коли я взявся за ручку дверей, то почув вигук, що якось дивно обірвався, а слідом за ним якийсь тріск та удар. Я відчинив двері. В лице мені вдарив вітер, і я почув дзенькіт розбитого скла.

Мандрівника в Часі в лабораторії не було. На мить переді мною промайнуло неясне видіння, якась фігура у вихорі із чорного дерева й бронзи. Ця фігура була настільки прозора, що крізь неї було чітко видно лаву, котра стояла позаду, й креслення, які на ній лежали. Не встиг я як слід протерти очі, аж видіння зникло.

Машина часу теж зникла. У дальньому кутку лабораторії нічого не було: лише повільно осідала хмара пилу. Одне скло під стелею, найімовірніше, було щойно розбите.

Я потрапив у глухий кут. Я відчував: трапилося щось дивне, але ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Поки я стояв і здивовано роззирався, двері в сад відчинилися й на порозі з’явився слуга.

Ми глянули один на одного.

– Що, містер… вийшов звідси? – отямившись від заціпеніння, запитав я слугу.

– Ні, сер. Ніхто не виходив. Я саме думав, що знайду його в лабораторії.

Тоді я все зрозумів. Ризикуючи засмутити Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника в Часі та його другу, можливо, ще більш дивну розповідь, а також на обіцяні ним зразки і фотографії.

Але я починаю боятися тепер, що мені доведеться очікувати на нього все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому, й усім відомо, що він досі ще не повернувся!

Епілог

Нам не залишається нічого іншого, як тільки дивуватися й робити припущення. Чи повернеться він коли-небудь?

Може, він помчав у минуле й опинився серед кровожерливих волохатих дикунів раннього періоду кам’яного віку, коли люди ще не вміли вигострювати зброю з каменю. А може, він потрапив у безодні крейдяного моря або до страхітливих ящерів і величезних земноводних юрського періоду…

Можливо, він і тепер – якщо, звичайно, у цьому випадку можна вживати слово «тепер», – блукає по оолітовому рифі, що кишить плезіозаврами, або розгулює безлюдними берегами солоних морів тріасового періоду…

А може, він знову вирушив у майбутнє, але не настільки віддалене, як першого разу, і в цьому майбутті люди ще залишаються людьми, хоча вже вирішено всі важкі завдання нашого часу й усі заплутані проблеми. Словом, він потрапив у період розквіту людської раси…

Я, принаймні, ніяк не можу допустити, щоб наше століття слабких експериментів, уривчастих теорій і непорозумінь було апогеєм розвитку людства. Так мені здається. Але Мандрівник у Часі мав дуже песимістичний погляд на прогрес людства.

Я це знаю, тому що давно, задовго до цієї всієї історії з Машиною часу, ми з ним розмовляли про поступ. У цивілізації, що розвивається, він добачав лише безглуздо нагромаджену купу, яка мусила зрештою звалитися й задушити тих, хто її споруджував…

Якщо все так і буде, нам не залишається нічого іншого, крім як жити, вдаючи, начебто цього не трапиться. Мені особисто майбутнє видається темним і невідомим. Воно сповнене таємниць, і тільки спогади про розповідь Мандрівника в Часі висвітлюють деякі пункти.

А задля своєї розради я зберігаю дві дивні білі квітки. Засохлі, потемнілі, з тендітними пелюстками, вони свідчать про те, що навіть після безслідного зникнення людини з її силою й розумом подяка та взаємна прихильність і далі житимуть.

Оповідання

У безодні

Лейтенант стояв перед сталевою кулею й жував соснову тріску.

– Що ви думаєте про це, Стівенсе? – запитав він.

– Це, мабуть, ідея, – непевно пробурмотів Стівенс.

– По-моєму, куля повинна сплющитися, – сказав лейтенант.

– Він, здається, розрахував усе доволі точно, – мовив Стівенс байдуже.

– Але подумайте про атмосферний тиск, – вів далі лейтенант. – На поверхні води він не надто великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. На глибині тридцять футів – удвічі більший; на глибині шістдесят – утричі; на глибині дев’яносто – учетверо; на глибині дев’ятсот – у сорок разів; на глибині п’ять тисяч триста, тобто миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів. Отже, зараз підрахуємо: тридцять англійських центнерів, або півтори тонни, Стівенсе. Півтори тонни на квадратний дюйм! А глибина океану тут, де він хоче спускатися, становить п’ять миль. Це означає – сім із половиною тонн.

– Звучить страшно, – зауважив Стівенс, – але це на диво грубезна сталь.

Лейтенант не відповів і знову взявся до своєї тріски. Предметом бесіди була величезна сталева куля, близько дев’яти футів у діаметрі, схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Її було встановлено у величезному гнізді, зробленому в корпусі корабля, а гігантські поперечини, по яких її мусили спустити за борт, викликали цікавість усіх справдешніх моряків, яким довелось побачити її між Лондонським портом і тропіком Козерога. У двох місцях у сталевій стінці кулі, один під одним, були прорізані круглі люки з шибами з надзвичайно грубого скла, й одна з них, уставлена в міцну сталеву раму, була загвинчена не до кінця.

Того ранку обидва моряки вперше заглянули в кулю. Усередині вона вся була встелена наповненими повітрям подушками, між якими розташовувалися кнопки для керування нескладним механізмом. М’якою оббивкою було покрито все, навіть апарат Маєрса, що мав поглинати вуглекислоту й забезпечувати киснем людину, яка перебуватиме в кулі. Внутрішня поверхня кулі була оббита настільки ретельно, що нею можна було б вистрілити з гармати без найменшого ризику для людини всередині неї. Ці перестороги були цілком обґрунтованими, тому що незабаром у кулю мусила влізти людина, після чого люки міцно загвинтять, кулю спустять за борт і вона поступово почне занурюватися на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Думка про занурення не давала йому спокою, тому за столом він тільки про це й балакав, устигнувши всім неабияк набриднути. Користуючись тим, що Стівенс був новою людиною на кораблі, він знову й знову повертався до цієї теми.

– Мені здається, – заявив лейтенант, – що скло таки прогнеться усередину, випнеться й лопне під таким тиском. Дабре прагнув досягти того, щоб під великим тиском гірські породи ставали плинними, як вода. І запам’ятайте мої слова…

– Якщо скло лопне, – запитав Стівенс, – що тоді?

– Вода увірветься в кулю, наче струмінь розтопленого заліза. Чи доводилося вам коли-небудь відчувати на собі дію водного струменя, який піддали великому тиску? Він б’є подібно до кулі. Вода розчавить його. Вона затече йому в горло й легені, ударить у вуха…

– Яка у вас багата уява! – перебив його Стівенс, яскраво уявивши собі цю картину.

– Я просто описую те, що має статися, – сказав лейтенант.

– Ну а куля?

– Куля випустить кілька пухирців і спокійно вляжеться навіки на мулистому дні, а в ній буде бідолашний Ельстед, розмазаний по своїх луснутих подушках, як масло по хлібі. – Лейтенант повторив цю фразу так, ніби вона дуже сподобалася йому: – Як масло по хлібі.

– Милуєтеся іграшкою? – пролунав чийсь голос. Позаду них стояв Ельстед, вишукано вбраний, у білому костюмі, із цигаркою в зубах; очі його посміхалися з-під крислатого капелюха. – Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбридже? Бурчите, як завжди, через занадто низьку зарплатню для морських офіцерів? Ну ось, усього кілька годин – і я вирушу в дорогу. Сьогодні треба встановити талі. Це чисте небо й легкі брижі – саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, адже так, панове?

– Для вас це не так уже й важливо, – зазначив Вейбридж.

– Звичайно. На глибині сімдесят-вісімдесят футів, а я там буду секунд за десять, вода зовсім нерухома, хай навіть нагорі вітер захрип від виття й хвилі здіймаються до хмар. Ні. Там, унизу…

Він рушив до борту, й обидва його співрозмовники пішли за ним. Усі троє оперлися на поручні й стали пильно дивитися в жовто-зелену воду.

– …спокій, – закінчив свою думку Ельстед.

Через якийсь час Вейбридж запитав:

– Ви цілком упевнені, що годинниковий механізм працюватиме справно?

– Я випробовував його тридцять разів, – відповів Ельстед. – Він зобов’язаний справно працювати.

– Ну, а якщо не буде?

– Чому ж ні?

– А я, – заявив Вейбридж, – нізащо не погодився б спуститися в цьому клятому доробалі, навіть якби мені давали за це двадцять тисяч фунтів.

– Ви, я бачу, жартівник, – мовив Ельстед і незворушно плюнув за борт.

– Мені ще не зовсім ясно, як ви керуватимете цією штукою, – сказав Стівенс.

– Спочатку я влізу в кулю, а потім люк загвинтять, – відповів Ельстед. – І коли я тричі увімкну й вимкну світло, давши знак, що все в порядку, мене піднімуть над кормою за допомогою оцього крана. Під кулею розміщуються великі свинцеві грузила, причому на верхньому грузилі прикріплено вал із намотаними на ньому шістьмастами футами міцної линви. Це все, чим грузила з’єднуються з кулею, якщо не брати до уваги талів, які будуть перерізані, тільки-но кулю спустять. Ми віддали перевагу линві, а не дротовому кабелю, оскільки її легше обрізати й вона краще спливає, а це досить важливо, ось побачите. У кожному із цих свинцевих грузил є отвір, крізь який пропущено залізну штангу, яка виступає з обох боків на шість футів. Якщо по цій штанзі вдарити знизу, вона штовхне важіль і приведе в дію годинниковий механізм поруч із валом, що на нього намотано линву. Дуже добре. Ця штука буде повільно спущена на воду, талі переріжуть. Куля плистиме, тому що вона наповнена повітрям, а отже, легша від води, але свинцеві грузила впадуть прямо вниз, і линва почне розмотуватися. Коли вона розмотається до кінця, куля, притягнена линвою, теж почне занурюватися.

– Але навіщо потрібна линва? – запитав Стівенс. – Чому не прикріпити грузила безпосередньо до кулі?

– Щоб вона не розбилася там, унизу. Адже куля опускатиметься дедалі швидше й незабаром її швидкість стане колосальною. Якби не було линви, вона розлетілася б ущент, ударившись об дно. Але грузила впадуть на дно першими, й одразу ж позначиться плавучість кулі. Вона занурюватиметься дедалі повільніше, потім зупиниться, а через якийсь час знову почне спливати. Саме тоді й запрацює годинниковий механізм. Щойно грузила стукнуться в дно океану, штанга дістане поштовх ізнизу й запустить годинниковий механізм – линва почне знову намотуватися на вал. Мене притягне до морського дна. Там я пробуду десь півгодини; завдяки електричному світлу я зможу робити спостереження. Потім годинниковий механізм звільнить ніж із пружиною, линву буде перерізано, і я стрімко спливу нагору, як бульбашка газу в содовій воді. Сама линва допоможе мені спливти.

– А раптом, спливши, ви вдаритеся об який-небудь корабель? – запитав Вейбридж.

– Я підійматимуся з такою швидкістю, що промчу крізь нього, як гарматне ядро, – відповів Ельстед. – Про це не турбуйтеся.

– А припустімо, якась моторна ракоподібна тварина залізе у ваш годинниковий механізм?…

– Для мене це буде наполегливим запрошенням залишитися там на довше, – сказав Ельстед й, обернувшись спиною до води, глипнув на кулю.

Ельстеда опустили за борт близько одинадцятої години. День був безтурботно тихим і ясним, обрій тонув у серпанку. Електричне світло у верхньому люку тричі весело блимнуло. Коли кулю почали повільно спускати на воду, один із матросів, повиснувши на кормових ланцюгах, приготувався перерізати линву, яка зв’язувала свинцеві грузила з кулею. Куля, що на палубі здавалася такою великою, під кормою виглядала зовсім крихітною. Вона злегка погойдувалася, і два її темні люки, що розташовувались угорі, були схожі на очі, здивовано звернені на людей, котрі з’юрмилися біля поручнів.

– Цікаво знати, чи подобається Ельстеду хитавиця? – сказав хтось.

– Готово? – співучо запитав капітан.

– Готово, сер.

– Тоді пускай!

Талі миттєво були перерізані, й велика хвиля перекотилася через кулю, яка відразу стала до смішного безпомічною. Хтось махнув хусткою, хтось непевно прокричав «Браво!», а мічман повільно рахував: «…вісім, дев’ять, десять!» Куля гойднулася ще раз, потім сіпнулася, здійнявши фонтан бризок, і вирівнялася.

Секунду вона здавалася нерухомою, потім швидко зменшилася в розмірах, а коли вода зімкнулася над нею, стала невиразно видимою крізь водяну товщу, збільшена заломленням променів. Перш аніж устигли порахувати до трьох, куля зникла з очей.

Десь далеко внизу, у воді, мигнув білий вогник, перетворився в іскру та згас. І залишилася тільки чорна водна глибочінь, із якої виплила акула.

Раптом гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалася, акула зникла в морській безодні й потік піни ринув кришталевою водною поверхнею, котра щойно поглинула Ельстеда.

– У чому справа? – запитав один матрос іншого.

– Відходимо на кілька миль, щоб він не вдарив нас, коли вискочить, – відповів той.

Корабель повільно відійшов на певну відстань і знову зупинився. Майже всі, хто був вільний від роботи, спостерігали за розміреним колиханням хвиль, у які занурилася куля. Протягом найближчої півгодини всі розмови були тільки про Ельстеда. Грудневе сонце піднялося вже високо, і було дуже спекотно.

– Йому буде холодно там, унизу, – зазначив Вейбридж. – Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди близька до точки замерзання.

– Де він вирине? – запитав Стівенс. – Я щось утратив напрямок.

– Он у тій точці, – відповів капітан, пишаючись своїм усевіданням. Він упевнено вказав пальцем на південний схід. – І, по-моєму, йому час би вже повернутися, – додав він. – Він пробув під водою тридцять п’ять хвилин.

– Скільки часу треба, щоб досягти дна океану? – запитав Стівенс.

– За глибини в п’ять миль, з огляду на прискорення, що дорівнює двом футам на секунду, це забере приблизно три чверті хвилини.

– Тоді він запізнюється, – зауважив Вейбридж.

– Схоже на те, – погодився капітан. – Я гадаю, що кілька хвилин має забрати намотування линви.

– Так, я й забув про це, – з видимою полегкістю мовив Вейбридж.

Почалося томливе очікування. Повільно проповзла хвилина, але куля не показувалася. Минула друга, однак ніщо не порушувало маслянистої поверхні води. Матроси навперебій пояснювали один одному, що линва намотуватиметься досить довго. Палуба була заповнена людьми.

– Піднімайся, Ельстеде! – нетерпляче крикнув старий матрос із волохатими грудьми.

Інші підхопили його вигук, немов перед підняттям завіси в театрі. Капітан метнув на них гнівний погляд.

– Якщо прискорення менше від двох футів, – сказав він, – тоді куля може й затриматися. У нас немає абсолютної впевненості, що цифри правильні. Я не так уже беззаперечно вірю в обчислення.

Стівенс кивнув. Упродовж кількох хвилин на містку мовчали. Потім Стівенс клацнув кришкою годинника.

Через двадцять одну хвилину, коли сонце досягло зеніту, вони все ще чекали, що куля випливе, і ніхто не наважувався навіть шепнути, що надії більше немає. Вейбридж першим висловив цю думку. Він заговорив, коли відбивали вісім склянок.

– Я від самого початку сумнівався в міцності скла, – зненацька заявив він Стівенсу.

– Господи! – вирвалося у Стівенса. – Невже ви думаєте…

– Гм! – багатозначно промугикав Вейбридж.

– Я й сам не дуже вірю в обчислення, – із сумнівом вимовив капітан, – тому не зовсім іще втратив надію.

Опівночі корабель усе ще кружляв навколо того місця, де занурилася куля, а білий промінь прожектора нишпорив по хвилях, то завмираючи на місці, то знову жадібно простягаючись уперед над водною пустелею, що тьмяно мерехтіла в сяйві зірок.

– Якщо люк не лопнув і не розчавив його, – сказав Вейбридж, – тоді, мабуть, зіпсувався годинниковий механізм. Це ще гірше: виходить, Ельстед зараз живий, десь унизу, у п’ятьох милях від нас, у темряві й холоді, замкнений у цьому своєму міхурі, там, куди ще не проникав жоден промінь світла, куди ще не зазирала людина відтоді, як були створені води. У нього немає їжі, він мучиться від голоду та спраги і з жахом думає про те, чи вмре від голоду, а чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Маєрса, імовірно, невдовзі припинить діяти. Скільки часу він може працювати? Боже ти мій! – вигукнув він. – Які ж ми крихітні істоти! Які зухвалі бісенята! Там, унизу, цілі милі води, нічого, крім води, і навколо нас безкраїй простір, а над нами небо… Безодня!

Лейтенант простяг руки вперед, і тієї ж таки миті білий промінчик беззвучно сковзнув по небу, сповільнив хід, зупинився, став нерухомою цяткою, немов у небі з’явилася нова зірка. Потім він зісковзнув униз і загубився серед хитливих відображень зірок, у білому серпанку морського світіння. Побачивши це, Вейбридж так і завмер із протягненою рукою й роззявленим ротом. Він закрив рот, знову відкрив його й нетерпляче замахав руками. Потім він обернувся, крикнув першому вахтовому: «Ельстед з’явився!» – і кинувся до прожектора.

– Я бачив кулю! – кричав він. – Там, із правого борту! Світло в ній увімкнене, і вона щойно вискочила з води. Наведіть туди прожектор. Ми маємо побачити її, коли вона гойдатиметься на хвилях.

Але їм удалося знайти дослідника тільки на світанку. Вони ледве не наткнулися на кулю. Кран повернули, і матроси, що сиділи в шлюпці, прикріпили кулю до ланцюга. Коли її було піднято на палубу, люк відгвинтили й кілька людей заглянули всередину кулі, де панувала темрява. (Електрична лампа призначалася для освітлення води навколо кулі й була повністю ізольована від головної камери.)

Усередині кулі було дуже гаряче, і ґума по краях люка розм’якшилася. На нетерплячі запитання не надійшло відповіді, з камери не доносилося ні звуку. Ельстед лежав нерухомо, скорчившись на дні. Судновий лікар уповз усередину й, піднявши Ельстеда, передав його матросам. Спершу не можна було сказати, живий він чи мертвий. Обличчя його в жовтому світлі корабельних ламп блищало від поту. Дослідника віднесли в каюту.

Незабаром з’ясувалося, що він живий, але перебуває у стані цілковитого нервового виснаження й до того ж увесь у синцях від важких ударів. Після того як підняли кулю, Ельстед пролежав трупом кілька днів. Минув тиждень, перш аніж він зміг розповісти про свої пригоди.

Тільки-но до нього повернулася здатність говорити, як він заявив, що має намір знову спуститися на дно.

– Конче слід змінити конструкцію кулі, – сказав Ельстед, – щоб у разі потреби можна було обірвати линву, ось і все.

З ним відбулася дивовижна пригода.

– Ви думали, що я не знайду там нічого, крім мулу, – глумливо вимовив дослідник. – Ви глузували з моїх досліджень, а я відкрив новий світ!

Він говорив незв’язно, раз у раз забігаючи наперед, так що неможливо передати цю розповідь його власними словами. Але ми спробуємо викласти тут усе, що було ним пережите.

Спочатку він почувався дуже кепсько. Поки розмотувалася линва, кулю весь час кидало з боку на бік. В Ельстеда було таке відчуття, начебто він жаба, посаджена у футбольний м’яч. Він не бачив нічого, крім крана й неба над головою, та ще іноді людей, котрі стояли біля борту. Не можна було вгадати, куди покотиться куля. Ноги Ельстеда раптово здіймалися догори, і він пробував ступнути, але відразу летів сторч головою, а потім качався, ударяючись об стінки. Апарат якоїсь іншої форми був би зручніший, аніж куля, але не витримав би величезного тиску в морських глибинах.

Раптом хитавиця припинилася, куля вирівнялася й, підвівшись, Ельстед побачив навколо зеленувато-блакитну воду, слабке світло, що струменіло зверху, і зграйку якихось крихітних плаваючих істот, які прагнули, як йому здалося, до світла. Поки він дивився, ставало дедалі темніше й вода вгорі почала скидатися на опівнічне небо, тільки зеленіше, а внизу стала зовсім чорною. Якісь маленькі прозорі істоти почали тьмяно світитися, миготячи біля вікна зеленуватими змійками.

А відчуття падіння! Воно нагадувало дослідникові почуття, котре виникає, коли вперше спускаєшся ліфтом, тільки було значно тривалішим. Спробуйте уявити собі, що це таке! Саме тоді Ельстед покаявся у своїй витівці. Він побачив небезпеку, що загрожувала йому, у зовсім новому світлі. Він подумав про великих каракатиць, що живуть, як відомо, у середніх шарах води, про цих тварин, яких іноді знаходять напівперевареними у шлунках китів і які часом плавають у воді, дохлі й об’їдені рибами. Що станеться, якщо така почвара схопиться за линву й не відпустить її?

І наскільки добре перевірено годинниковий механізм?

Але чи кортіло йому зараз падати далі або повернутися нагору, не мало геть зовсім ніякого значення.

За п’ятдесят секунд ізовні стало темно як уночі, тільки промінь лампи раз у раз ловив яку-небудь рибу або потопаючий предмет, але Ельстед не встигав розгледіти, що саме. Одного разу йому здалося, що він бачить акулу. А потім куля почала нагріватися від тертя об воду. Ця небезпека свого часу не була взята до уваги.

Спочатку Ельстед помітив, що упрів, а згодом почув під ногами шипіння, котре ставало чимраз голоснішим, і побачив за вікном безліч дрібних, дуже дрібних пухирців, які віялом злітали догори. Пара! Він торкнувся вікна – воно було гарячим. Дослідник увімкнув тьмяну лампочку, що освітила кулю всередині, глянув на оббитий повстю годинник поруч із кнопками та зрозумів, що опускається вже дві хвилини. Він подумав, що скло в люку може лопнути внаслідок різниці температур, оскільки знав, що температура води на дні близька до нуля.

Потім підлогу кулі ніби притиснуло до його ніг, рій бульбашок ізовні став рідішати, а шипіння зменшилося. Куля злегка захиталася. Скло не лопнуло, не прогнулося, й Ельстед зрозумів, що небезпека, пов’язана із зануренням, уже позаду.

Ще через хвилину він буде на дні. Дослідник подумав про Стівенса, й Вейбриджа, і про всіх, хто залишився на кораблі, на відстані п’ятимильної товщі води, і був віддалений від нього більше, ніж найвищі хмари від землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, угорі, і дивляться вниз, гадаючи, що з ним.

Ельстед глянув у вікно. Пухирці зникли, шипіння припинилося.

Зовні була щільна, як чорний оксамит, чорнота, і тільки там, де воду пронизував промінь світла лампи, можна було розрізнити, що вона має жовто-зелений колір. Потім повз вікно низкою пропливли три якихось створіння – він міг розрізнити лише вогненні контури. Чи були вони маленькими, а чи тільки здавалися такими на відстані, Ельстед сказати не міг.

Їх окреслювало блакитнувате світло, майже так само яскраве, як вогні рибальського човна, і здавалося, що це світло димиться. Світлові цятки тяглися уздовж усього тіла цих тварин, немов ілюмінатори корабля. Їхня фосфоресценція, здавалося, слабшала в міру наближення до освітленого вікна кулі, і незабаром Ельстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи – з величезною головою, великими очима й тілом, яке поступово звужується. Очі їх були звернені до нього, і він вирішив, що вони супроводжували його під час спуску. Очевидно, їх приваблювало світло.

Цих риб ставало дедалі більше. Спускаючись, дослідник помітив, що вода світлішає і що в променях світла, наче комахи на сонці, кружляють дрібні цятки. Це, імовірно, були частки мулу й твані, які піднялися із дна після падіння свинцевих грузил.

Досягши дна, Ельстед опинився в густому білому тумані, крізь який промінь його лампи проникав усього на п’ять-шість ярдів, і минуло кілька хвилин, перш аніж каламуть трохи осіла. Тільки тоді на тлі нерівного мерехтіння далекої зграї риб він побачив під щільним покривом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили щупальцями.

Далі він розрізнив витончені прозорі контури гігантських губок. Скрізь по дну була розкидана безліч колючих приплющених жмутків, яскраво-лілових і чорних, – можливо, якийсь різновид морського їжака, – а крізь смугу світла повільно, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі істоти: одні – вирлоокі, інші – сліпі, чимось схожі на омарів і мокриць.

Зненацька рій дрібних рибок звернув зі шляху й налетів на кулю, ніби зграя горобців. Вони промайнули, як мерехтливі сніжинки, і тоді Ельстед побачив, що до кулі наближається якась велика істота.

Спочатку він лише невиразно розрізняв фігуру, що повільно рухалася й віддалено нагадувала людину, потім істота ввійшла у смугу світла й зупинилася, замруживши очі. Ельстед дивився на неї, завмерши від здивування.

Це була дивна хребетна тварина. Її темно-лілова голова злегка нагадувала голову хамелеона, однак вона мала таке високе чоло й такий величезний череп, яких не буває в плазунів; вертикальна постава голови надавала цій істоті разючої схожості з людиною.

Два великі опуклі ока видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був величезний, із твердими губами жаб’ячий рот. На місці вух розташовувалися широкі зяброві отвори, з яких тяглися гіллясті кущики коралово-червоних ниток і які скидалися на деревоподібні зябра молодих скатів і акул.

Але найдивовижнішим було навіть не це, ледь чи не людське, обличчя. Невідома істота виявилася двоногою! Її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, який складався із двох жаб’ячих лабетів і довгого товстого хвоста, а передні кінцівки, схожі на лапки жаби, – така сама карикатура на людські руки – тримали довге кістяне ратище з мідним наконечником. Істота була двоколірною: голова, руки й ноги – лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одяг, – перлинно-сіра. І вона стояла нерухомо, засліплена світлом.


Машина часу

Нарешті цей невідомий мешканець глибин заморгав, розплющив очі й, затуливши їх вільною рукою, роззявив рот, випустивши голосний, майже членороздільний крик, який проникнув навіть крізь сталеві стінки й м’яку оббивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Ельстед навіть не намагався пояснити. Потім ця істота пішла геть зі смуги світла в таємничий морок, і Ельстед радше відчув, аніж побачив, що вона прямує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Ельстед вимкнув електрику.

Наступної миті щось м’яке тицьнулося в сталеву обшивку – і куля похитнулася. Потім крик повторився, й у відповідь, як здалося дослідникові глибин, прокотилося відлуння. Після ще одного поштовху куля захиталася, ударяючись об вал, на який було намотано линву. Стоячи в темряві, Ельстед удивлявся у вічну ніч безодні й через якийсь час побачив удалині інші, тьмяно фосфоричні людиноподібні фігури, які поспішали до нього.

Ледве усвідомлюючи, що робить, він став нишпорити рукою по стіні своєї хиткої темниці, шукаючи вимикач зовнішньої лампи, і випадково увімкнув власну лампочку в м’якій ніші. Куля сіпнулася, й Ельстед упав; він чув лементи, котрі, здавалося, виражали подив, і, звівшись на ноги, побачив дві пари очей на стеблинках, які дивилися в нижнє вікно й відбивали світло.

Наступної миті невидимі руки люто загрюкали у сталеву оболонку кулі, і дослідник почув страшний у його становищі звук – сильні удари по металевій оболонці годинникового механізму. Зізнатися, у цей момент Ельстед не на жарт злякався: адже якщо дивним тваринам удасться пошкодити механізм, йому вже не вибратися звідси. Тільки подумавши про це, Ельстед відчув, як куля сіпнулася й підлога із силою притиснулася до його ніг. Він вимкнув лампочку, що освітлювала кулю зсередини, і запалив верхню лампу, від якої йшов великий яскравий промінь. Морське дно й людиноподібні створіння зникли, зграйка риб, які наздоганяли одна одну, промайнула за вікном.

Ельстед відразу подумав, що дивні мешканці морських глибин обірвали линву й що він вислизає від них. Він підіймався дедалі швидше, а потім куля враз зупинилася й Ельстед забився головою об м’яку стелю своєї темниці. Приголомшений, він десь із півхвилини нічого не міг збагнути.

Потім дослідник відчув слабке обертання й погойдування, і йому здалося, що кулю тягнуть кудись убік. Скулившись біля вікна, він зумів повернути кулю люками вниз, але побачив тільки слабкий промінь лампи, спрямований у порожнечу й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, якщо вимкне лампу й очі звикнуть до темряви.

Ельстед мав рацію. За кілька хвилин оксамитовий морок перетворився в прозору імлу, і тоді йому стало видно фігури, що рухалися внизу, – далекі, туманні, як зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Він здогадався, що невідомі створіння відрізали линву і тепер, рухаючись по морському дну, тягнуть його за собою.

Незабаром Ельстед розрізнив удалині, над хвилястою підводною рівниною, бліду заграву, що простягалася праворуч і ліворуч, наскільки дозволяло йому бачити маленьке вікно. Саме в той бік і тягли кулю дивні істоти, достеменно як робітники тягнуть аеростат із поля в місто. Він рухався дуже повільно, і дуже повільно бліде сяйво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Ельстед опинився над світловою зоною і зміг розгледіти щось на зразок облич, будинків навколо великої споруди без даху, що нагадувала руїни якогось стародавнього абатства. Під ним ніби було розгорнуто мапу. Всі будинки являли собою стіни без дахів, й оскільки будівельним матеріалом, як він побачив пізніше, були фосфоричні кістки, то здавалося, що будинки створено із затонулих місячних променів.

Між цими дивними спорудами простягали свої хитливі щупальці деревоподібні криноїди, а високі стрункі губки піднімалися подібно до блискучих скляних мінаретів зі світної імли міста. На відкритих майданчиках Ельстед помітив невиразний рух, немов там юрбився народ, але він був занадто далеко, щоб розгледіти в юрмі окремих людей.

Потім кулю стали повільно тягти додолу, і поступово він зміг роздивитися місто більш детально. Дослідник побачив, що ряди химерних будинків облямовано якимись круглими предметами, а потім помітив на великих відкритих просторах кілька узвиш, схожих на замулені корпуси кораблів.

Повільно й неухильно його тягли вниз, і предмети під ним ставали яскравішими, яснішими, чіткішими. Він здогадався, що його тягнуть до великого будинку посеред міста, і час від часу пильно придивлявся до гурту людиноподібних створінь, котрі вчепилися в линву. Ельстед здивовано помітив, що один із кораблів, які складали таку чудову околицю цього міста, засіяний істотами, що, жестикулюючи, дивилися на нього, однак потім стіни великого будинку безшумно виросли навколо нього та сховали місто.

Але що це були за стіни! Схоже, вони складалися із просякнутих водою брусів, сплутаного кабелю, шматків заліза й міді, людських кісток і черепів! Черепи були розташовані по всьому будинку – зигзагами, спіралями й вибагливими візерунками. Безліч дрібних сріблястих рибок, граючи, ховалися в них і випливали з очних западин.

Несподівано Ельстед почув слабкі крики і звуки, що нагадували гучний заклик мисливського рога. І це все змінилося якимось дивовижним співом. Занурюючись, куля пропливла повз величезні стрілчасті вікна, крізь які Ельстед невиразно бачив групи цих незвичайних, схожих на химер істот, що дивилися на нього, і, нарешті, опустився на якусь подобу вівтаря, що стояв посеред будинку. Тепер Ельстед зміг досить добре роздивитися цих дивних мешканців безодні. На превеликий подив, він побачив, що вони падають долілиць перед його кулею, – усі, крім одного, вбраного в одяг із великої луски, із блискучою діадемою на голові; той стояв нерухомо, то відкриваючи, то закриваючи свій жаб’ячий рот, немов керував хором.

Ельстеду спала на думку фантазія знову увімкнути свою лампочку, щоб він став видимий для всіх цих мешканців безодні, а самі вони зникли в мороці. Тієї ж таки миті спів змінився на крики, й Ельстед, прагнучи знову побачити дивовижні створіння, вимкнув світло і зник з їхніх очей. Але спочатку він був занадто осліплений і не міг розібрати, що роблять ці істоти, а коли нарешті знову побачив їх, вони, як і раніше, стояли навколішки. І так-от вони поклонялися йому безперервно упродовж трьох годин.

Ельстед дуже докладно розповідав про це дивне місто і його мешканців, про місто вічної ночі, де ніколи не бачили сонця, місяця й зірок, зеленої рослинності та істот, які дихають повітрям, де не знають ні вогню, ні світла, за винятком фосфоричного світіння живих тварин.

Хай якою разючою була його розповідь, іще більш приголомшливим здавалося те, що такі видатні вчені, як Адаме і Дженкінс, не знайшли в ній нічого неймовірного. Вони цілком припускали, що на дні найглибших морів живуть розумні хребетні, наділені зябрами, про яких ми нічого не знаємо. Ці істоти, що звикли до низької температури й величезного тиску, такі кремезні, що не можуть спливти ні живими, ні мертвими, але вони є такими самими нащадками великої Теріоморфи ери Нового Червоного Піщанику, як і ми.

Ми, однак, повинні бути відомі їм як дивні істоти– метеори, які час від часу падають мертвими з таємничого мороку їхніх водяних небес. І не тільки ми, а й наші судна, наші метали, наші речі сиплються на них із мороку. Інколи предмети, що потопають, калічать і вбивають їх, немов за вироком якихось незримих вищих сил; а іноді, украй рідко, падають предмети корисні, які своєю формою надихають їх на власну творчість. Можливо, їхня поведінка від видовища живої людини стане нам зрозумілішою, якщо уявити собі, як сприйняли б дикуни появу серед них блискучої істоти, що прилетіла з неба.

Поступово Ельстед розповів офіцерам «Птармигана» про всі подробиці свого дивного дванадцятигодинного перебування в безодні. Ймовірно також, що він хотів записати їх, але так і не записав. І нам, на жаль, довелося збирати суперечливі уривки його історії, слухаючи розповіді капітана Сіммонса, Вейбриджа, Стівенса, Ліндлі й інших.

Ми бачили це все невиразно, окремими фрагментами: величезний химерний будинок, усілякі співочі люди з темними головами хамелеонів та Ельстед, який укотре увімкнув світло й марно намагається навіяти їм, аби вони обірвали линву, що на ній тримається куля. Час минав, і Ельстед, глянувши на годинник, із жахом відзначив, що кисню йому вистачить тільки на чотири години. Але спів на його честь тривав невблаганно, як пісня, котра славить наближення смерті.

Яким чином він звільнився, Ельстед і сам не знав, але, судячи із клаптика, що висів на кулі, линва перетерлась об край вівтаря. Куля раптом гойднулася, й Ельстед здійнявся вгору, линучи геть зі світу цих істот, немов якийсь небожитель, одягнений в ефірне вбрання, котрий прорвався крізь нашу земну атмосферу, щоб ширяти у своєму рідному ефірі. Він, мабуть, зник з їхніх очей, як бульбашка водню, що злетіла в повітря. Либонь, це вознесіння сильно їх здивувало.

Куля ринулася до поверхні з іще більшою швидкістю, аніж коли пірнала вниз, захоплена свинцевими грузилами. Сильно розігрівшись, вона злетіла люками догори, й Ельстед згадав рій пухирців, що пінився біля вікна. Потім у його мозку, здавалося, закрутилося величезне колесо, м’які стінки стали обертатися, і він знепритомнів. Що відбувалося далі, він не пам’ятав. Отямився Ельстед у своїй каюті, почувши голос лікаря.

Така суть надзвичайної історії, яку розповів Ельстед офіцерам на борті «Птармигана». Він обіцяв пізніше записати її. Тепер же він думав лише про вдосконалення свого апарата, що й було зроблено в Ріо.

Залишається тільки сказати, що 2 лютого 1896 року Ельстед удруге спустився в безодню. Що відбулося з ним, ми, імовірно, ніколи не дізнаємося. Він не повернувся. «Птармиган» протягом двох тижнів крейсував навколо місця, де він занурився, але пошуки були марними. Потім корабель повернувся в Ріо, і друзів Ельстеда сповістили телеграмою про його загибель. Таким є стан справ на цей час. Але я не сумніваюся, що невдовзі будуть поновлені спроби перевірити цю дивовижну розповідь про невідомі досі міста в глибинах океану.

Чарівна крамниця

Здалеку мені траплялося бачити цю чарівну крамницю й раніше. Разів зо два я проходив повз її вітрину, де було стільки привабливих товарів: чарівні кулі, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з приладдям для фокусів, колоди карт, на вигляд зовсім звичайні, й такий інший дріб’язок. Мені навіть на думку не спадало зайти в цю крамницю. Та одного разу Джип узяв мене за палець і, не кажучи ні слова, потяг до вітрини; при цьому він поводився так, що не ввійти з ним туди було просто неможливо.

Правду кажучи, я й не думав, що ця скромна крамничка розташована саме тут, на Риджент-стрит, між магазином, де продають картини, і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. Але це була вона. Мені чомусь здавалося, що вона розташована ближче до Серкус, або за рогом на Оксфорд-стрит, або навіть у Голборні, і я завжди бачив її на іншому боці вулиці, так що до неї було не підійти; до того ж у ній було щось невловиме, схоже на міраж. Але ось вона тут – у цьому немає сумнівів, – і пухкий вказівний пальчик Джипа стукає по її вітрині.

– Якби я був багатий, – сказав Джип, тицяючи пальцем туди, де лежало «Зникоме яйце», – я купив би собі ось це. І це. – Він указав на «Дитину, що плаче зовсім як жива». – І це…

То був таємничий предмет, який називався «Купи й дивуй друзів!», – так, у всякому разі, значилося на охайному ярличкові.

– А під цим ковпаком, – вів далі Джип, – зникає все, хоч що поклади. Я читав про це в одній книзі… А ондечки, тату, «Невловимий грошик», тільки його так поклали, щоб не видно було, як це робиться.

Джип успадкував милі риси своєї матінки: він не кликав мене в крамницю й не чіплявся, він тільки тяг мене за палець у бік дверей – зовсім несвідомо, – і було ясніше ясного, чого йому хочеться.

– Ось! – вигукнув син, указавши на «Чарівну пляшку».

– А якби вона в тебе була? – запитав я.

І, вловивши в цьому запитанні обіцянку, Джип засяяв.

– Я показав би її Джессі! – відповів він, сповнений, як завжди, турботи про інших.

– До дня твого народження залишилося менше ніж сто днів, Джипе, – нагадав я й узявся за ручку дверей.

Джип не відповів, але ще сильніше стис мій палець – і ми ввійшли у крамницю.

Це була не проста крамниця, це була чарівна крамниця. І тому Джип не побіг до прилавка, випереджаючи мене, як він це робив, коли ми купували звичайні іграшки. Тут він усю вагу перемовин поклав на мене.

Це була крихітна, тіснувата напівтемна крамничка, і дверний дзвіночок задеренчав, видавши жалісний дзенькіт, коли ми зачинили за собою двері. У крамничці нікого не було, і ми озирнулися довкола. Ось тигр із пап’є-маше на склі, яке покриває невисокий прилавок, – статечний, добродушний тигр, що розмірено хитає головою; ось кришталеві кулі всіх видів; ось порцелянова рука з колодою чарівних карт; ось цілий набір різноманітних чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх, який безсоромно виставив напоказ усі свої пружини. Навкруги було кілька чарівних дзеркал. Одне могло витягнути або звузити вас, друге віднімало у вас ноги й розплющувало голову, третє перетворювало вас у якусь круглу товсту цурку. І поки ми реготали перед цими дзеркалами, звідкись з’явився чоловік, очевидно хазяїн. Хай би хто він був, він стояв за прилавком – дивний, темноволосий, блідий. Одне вухо було в нього більшим за друге, а підборіддя нагадувало передок черевика.

– Чим можу допомогти? – запитав він, розчепіривши свої довгі чарівні пальці по скляному прилавку.

Ми здригнулися, тому що навіть не підозрювали про його присутність.

– Я хотів би купити своєму хлопчикові яку-небудь іграшку із простеньких, – сказав я.

– Фокуси? – уточнив він. – Ручні? Механічні?

– Щось кумедніше, – відповів я.

– Гм… – мовив продавець і почухав потилицю, ніби замислившись. І просто на наших очах вийняв із голови скляну кульку.

– Що-небудь схоже на це? – запитав він, простягаючи мені кульку.

Це було несподівано. Багато разів мені траплялося бачити такий фокус на естраді – без нього не обійдеться жоден фокусник середньої руки, – але тут я цього не сподівався.

– Непогано! – вигукнув я й засміявся.

– Справді? – посміхнувшись, мовив продавець.

Джип відпустив мій палець і потягнувся за скляною кулькою, але в руках крамаря нічого не було.

– Він у вашій кишені, – сказав продавець, у чому я відразу й упевнився.

– Скільки за кульку? – запитав я.

– За скляні кульки ми грошей не беремо, – люб’язно відповів продавець. – Вони дістаються нам, – тут він упіймав іще одну кульку в себе на лікті, – задарма.

Третю кульку він спіймав у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із попередньою. Джип неквапливо оглянув свою кульку, потім ті, що лежали на прилавку, і звернув запитливий погляд на крамаря.

– Можете взяти собі й ці, – сказав той, посміхаючись, – а також, якщо не гидуєте, ще одну, з рота. Ось!

Джип зиркнув на мене, очікуючи поради, а потім мовчки згріб усі чотири кульки. Після цього, намагаючись знайти підтримку, він схопив мене за палець і приготувався до подальших подій.

– Так ми здобуваємо весь наш дрібний товар, – пояснив продавець.

Я засміявся й, підхопивши його дотеп, запитав:

– Замість того, щоб купувати його на складі? Воно, звичайно, дешевше.

– Мабуть, – відповів продавець. – Хоча зрештою й нам доводиться платити, але не так багато, як гадають інші. Більші товари, а також їжу, одяг і все, що нам треба, ми дістаємо ось із цього капелюха… І дозвольте запевнити вас, сер, що на світі зовсім не буває гуртівень справжніх чарівних товарів. Ви, сподіваюся, помітили нашу марку: «Справжня чарівна крамниця».

Він витяг із-за щоки прейскурант і подав його мені.

– Справжня, – сказав він, указуючи пальцем на це слово, і додав: – У нас без обману, сер.

У мене промайнула думка, що його жарти не позбавлені послідовності.

Потім, ласкаво всміхнувшись, крамар звернувся до Джипа:

– А ти, малий, непоганий хлопчак…

Я здивувався, не розуміючи, як він міг здогадатися. В інтересах дисципліни ми тримаємо цей факт у таємниці навіть серед домочадців. Джип вислухав похвалу мовчки та, як і раніше, уважно подивився на продавця.

– Тому що тільки гарні хлоп’ята можуть увійти в ці двері.

І тієї ж таки миті, ніби на підтвердження його слів, пролунав стукіт у двері й почувся пискливий голосок:

– Ги-и! Я хочу ввійти туди, тату! Тату, я хочу увійти! Пхи-и-и!

Й умовляння змученого батька:

– Але ж зачинено, Едуарде, не можна!

– Зовсім не зачинено! – зауважив я.

– Ні, сер, у нас завжди зачинено для таких дітей, – сказав продавець, і цієї хвилини ми побачили хлопчика: крихітне хворобливо-бліде від поїдання надміру ласощів личко, що скривилося в черговому капризі, личко безсердечного маленького себелюба, який дряпав зачароване скло.

– Не допоможе, сер, – мовив крамар, помітивши, що я із властивою мені послужливістю зробив крок до дверей.

Незабаром плаксивого розпещеного хлопчика забрали.

– І як вам це вдається? – поцікавився я, полегшено зітхаючи.

– Магія! – відповів продавець, недбало махнувши рукою. Й – о, диво! – з його пальців посипалися різнобарвні іскри, що вмить згасли в напівтемряві крамнички.

– Ти говорив на вулиці, – сказав продавець, звертаючись до Джипа, – що хотів би мати нашу коробку «Купи й дивуй друзів».

– Так, – зізнався Джип після героїчної внутрішньої боротьби.

– Вона у твоїй кишені.

І, перехилившись через прилавок (тіло в нього виявилося надзвичайно довгим), цей дивний суб’єкт із кривляннями справдешнього фокусника витяг коробку з Джипової кишені.

– Папір! – вигукнув він і дістав великий аркуш із порожнього капелюха з пружинами. – Мотузку! – І в його роті з’явився клубок мотузки, від якого продавець відмотав нескінченно довгу нитку, перев’язав нею згорток, перекусив зубами, а клубок, як мені здалося, проковтнув. Потім об ніс однієї із черевомовних ляльок запалив свічку, запхав у вогонь палець (який миттєво перетворився на паличку червоного сургучу) і запечатав покупку.

– Вам іще сподобалося «Зникоме яйце», – зауважив крамар, витягаючи це яйце з внутрішньої кишені мого пальта і загортаючи його в папір разом із «Дитиною, що плаче зовсім як жива». Я передавав кожен готовий згорток Джипові, а той міцно притискав його до грудей.

Джип говорив дуже мало, але погляд його був більш аніж красномовний, як і руки, що стискали подарунки. Душу хлопчика опанувало невимовне хвилювання. Воістину, це була справжня магія.

Та раптом я здригнувся, відчувши, що в мене під капелюхом ворушиться щось м’яке, тремтливе. Я схопився за капелюх, і голуб із зім’ятим пір’ям випурхнув звідтіля, побіг по прилавку й шаснув, здається, у картонну коробку, що стояла за тигром із пап’є-маше.

– Ай-ай-ай! – зойкнув крамар і спритним рухом відібрав у мене головний убір. – Скажіть, будь ласка, цей дурний птах улаштував тут гніздо!..

І він став трясти мій капелюх, поки не витрусив звідтіля два чи три яйця, мармурову кульку, годинник, із півдесятка непозбутніх скляних кульок і зім’ятий папір, потім іще папір, іще й іще, увесь час нарікаючи на те, що дуже багато людей зовсім даремно чистять свої капелюхи тільки зверху й забувають почистити їх ізсередини, – усе це, зрозуміло, дуже чемно, але не без особистих натяків.

– Нагромаджується ціла купа сміття, сер… Звичайно, не у вас одного… Таке зустрічається ледь не в кожного покупця… Чого тільки люди не носять із собою!

М’ятий папір ріс, здіймаючись над прилавком вище й вище, і незабаром зовсім заслонив його від нас. Тільки голос продавця звучав як і раніше трохи глумливо:

– Ніхто з нас не знає, що ховається іноді за пристойною зовнішністю людини, сер. Усі ми – тільки удавана видимість, тільки труни полаковані…

Його голос завмер, достоту як у ваших сусідів завмер би грамофон, якби ви поцілили в нього спритно кинутою цеглиною, – таке ж раптове мовчання. Шурхіт паперу припинився, і стало тихо.

– Вам більше не потрібен мій капелюх? – запитав я нарешті.

Відповіді не було.

Я подивився на Джипа, Джип глянув на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші перекривлені обличчя – загадкові, серйозні, тихі.

– Я гадаю, нам час іти! – вигукнув я. – Будьте ласкаві, скажіть, скільки з нас… Послухайте, – мовив я, підносячи голос, – я хочу розплатитися… І, будь ласка, мій капелюх…

Із-за купи паперу буцімто почулося сопіння.

– Він глузує з нас! – обурився я. – Нумо, Джипе, подивімося за прилавок.

Ми обійшли тигра, що хитає головою. І що ж? За прилавком нікого не було. На підлозі валявся мій капелюх, а біля нього в глибокій задумі, скулившись, сидів білий капловухий кролик – звичайнісінький, найдурніший із вигляду кролик, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився за капелюхом – кролик відскочив від мене.

– Тату! – прошепотів Джип винувато.

– Що?

– Мені тут подобається, тату.

«І мені теж подобалося б, – подумав я, – якби цей прилавок раптом не витягнувся, загороджуючи нам вихід». Але я не сказав про це Джипові.

– Покажи Джипу фокус! – Син простяг руку до кролика.

Кролик шаснув у двері, яких я раніше чомусь не бачив, і тієї ж таки миті звідтіля вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше ніж друге. Він як і раніше посміхався, але коли наші очі зустрілися, я помітив, що в його погляді затаївся чи то виклик, чи то глум.

– Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – ніби нічого й не трапилося запитав він.

Джип потягнув мене за палець. Я глянув на прилавок, потім на продавця, і очі наші знову зустрілися. Я вже почав думати, що чародійство тут, мабуть, занадто вже справжнє.

– На жаль, маємо не дуже багато часу, – почав я, не помітивши, що ми вже увійшли в іншу кімнату, обладнану під виставку.

– Усі товари в нас однакового ґатунку, – давав пояснення крамар, потираючи гнучкі руки, – найвищого. Справжня магія, без обману, іншої не тримаємо! З порукою… Перепрошую, сер!

Я відчув, як продавець відриває щось від мого рукава, й, озирнувшись, побачив, що він тримає за хвіст малюсінького червоного чортика, а той звивається і смикається, намагаючись укусити його за руку. Продавець безтурботно жбурнув його під прилавок. Звичайно, чортик був гумовий, але на якусь мить… І тримав він його так, як тримають у руках яку-небудь кусючу гадину. Я подивився на Джипа, але погляд сина був спрямований на чарівну дерев’яну конячку. Мені відлягло від серця.

– Послухайте, – звернувся я до крамаря, стишуючи голос і вказуючи очима то на Джипа, то на червоного чортика, – сподіваюся, у вас не дуже багато таких… виробів, чи не так?

– Зовсім не тримаємо! Мабуть, ви занесли його з вулиці, – відповів продавець, теж понизивши голос і з іще більш сліпучою посмішкою. – Чого тільки люди не тягають із собою, самі того не знаючи!

Потім він звернувся до Джипа:

– Подобається тобі тут що-небудь?

Джипові багато чого подобалося.

Із шанобливою довірливістю він запитав чудесного продавця:

– А ця шабля теж чарівна?

– Так, це чарівна іграшкова шабля – не гнеться, не ламається й не ріже пальців. У кого така шабля, той вийде цілим і неушкодженим із будь-якого двобою з будь-яким ворогом не старшим за вісімнадцять років. Від двох із половиною шилінгів до семи з половиною, залежно від розміру… Ця картонна збруя призначена для юних лицарів і є незамінною в мандрівках. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка.

– О тату! – вигукнув Джип.

Я хотів запитати про їхню ціну, але продавець не звернув на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джипом. Крамар відірвав його від мого пальця, заглибився в опис своїх клятих товарів, і зупинити його було неможливо. З невиразною тривогою і якимсь почуттям, схожим на ревнощі, незабаром я помітив, що Джип схопив його за палець точнісінько так, як зазвичай хапав мій.

«Звичайно, він людина цікава, – думав я, – і в нього багато прецікавих дурничок, але все ж таки…»

Я брів за ними, не кажучи ані слова, але без угаву пильнуючи фокусника. Зрештою, Джипові це дає задоволення… І ніхто не завадить нам піти, коли заманеться.

Виставка товарів займала довгу кімнату, котра являла собою велику галерею, заповнену всілякими колонами, підпірками, стійками. Арки вели в бічні приміщення, де тинялися без діла й озиралися довкола, роззявивши роти, прикажчики з украй дивною зовнішністю; на кожному кроці нам заступали дорогу і збивали нас із пантелику різні портьєри та дзеркала, так що невдовзі я загубив ті двері, крізь які ми увійшли. Продавець показав Джипу чарівні поїзди, які рухалися без пари й пружини, тільки-но ви відкривали семафор, а також коштовні коробки з олов’яними солдатиками, які оживали, щойно ви піднімали кришку й вимовляли… Як передати цей звук, я не знаю, але Джип – у нього добрий, успадкований від матері слух – миттєво відтворив його.

– Браво! – вигукнув продавець, досить безцеремонно кидаючи олов’яних чоловічків назад у коробку й передаючи її Джипові. – Давай-но, ще разок!

І Джип за секунду знову відтворив цей звук.

– Ви берете цю коробку? – поцікавився продавець.

– Ми візьмемо цю коробку, – сказав я, – якщо тільки ви віддасте її нам зі знижкою. Інакше треба бути мільйонером…

– Що ви! Залюбки.

І продавець знову запхав чоловічків у коробку, рвучко закрив кришку, помахав коробкою в повітрі – й одразу ж вона опинилася перев’язаною мотузкою та загорненою в сірий папір, а на папері з’явилися повна адреса й ім’я Джипа!

Спостерігши моє здивування, крамар засміявся.

– У нас справжні чари, – нагадав він. – Підробок не тримаємо.

– Як на мене, то вони навіть занадто справжні, – відповів я.

Після цього крамар став показувати Джипу різні фокуси, надзвичайні самі по собі, а ще більше – за виконанням. Він пояснював, як улаштовані іграшки, й вивертав їх навспак, і мій любий малюк, страшенно серйозний, дивився та кивав із виглядом знавця.

Я не міг устежити за ними. «Агов, хутчіш!» – скрикував чарівний продавець, і слідом за ним чистий дитячий голосок повторював: «Агов, хутчіш!» Незабаром уся ця чортівня стала долати мене. Нею було перейнято все: підлога, стеля, стіни, кожен цвях, кожен стілець. Мене не полишало дивне відчуття, що варто тільки відвернутися – і це все затанцює, засовається, почне безшумно грати за моєю спиною в лови. Карниз в’юнився, наче змія, а ліпні маски в кутах були, на мій погляд, занадто вже виразними для простого гіпсу.

Несподівано мою увагу привернув один із прикажчиків, людина з чудернацькою зовнішністю.

Він стояв осторонь і, мабуть, не знав про мою присутність (мені його було видно не повністю: його ноги затуляла купа іграшок і, крім того, нас розділяла арка). Він безтурботно стояв, притулившись до стовпа й виробляючи зі своїм обличчям просто неможливі речі. Особливо жахливим було те, що прикажчик робив зі своїм носом. І це все з таким виглядом, ніби він просто вирішив розважитися від нудьги. Спочатку в нього був коротенький приплющений ніс, потім він зненацька витягнувся, як підзорна труба, а через секунду став робитися дедалі тоншим і зрештою перетворився на довгий гнучкий червоний хлист… Як у страшному сні! Він розмахував своїм носом із боку на бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку.

Раптом я похопився, подумавши, що таке видовище зовсім не підходить для Джипа. Я озирнувся й побачив, що вся увага хлопчика прикута до продавця і він не підозрює нічого лихого. Вони про щось перешіптувалися, поглядаючи на мене. Джип піднявся на табурет, а продавець тримав у руці щось схоже на величезний барабан.

– Нумо гратися в хованки, тату! – крикнув Джип. – Тобі водити!

І не встиг я втрутитися, як продавець накрив його цим барабаном. Я відразу зрозумів, у чому річ.

– Підніміть барабан! – закричав я. – Негайно! Ви злякаєте дитину! Підніміть!

Чоловік із різними вухами беззаперечно підкорився й простяг мені барабан, аби я міг остаточно переконатися, що він порожній! Але на табуреті теж нікого не було! Мій хлопчик безвісти зник!..

Вам, можливо, знайоме лиховісне передчуття невідомого, котре охоплює вас, боляче стискаючи серце! Від цього ваше звичайне «я» немов випаровується й ви відразу напружуєтеся, стаєте обачні й заповзятливі. Ви не баритесь, але й не квапитеся, гнів і страх зникають. Так було й зі мною.

Я підійшов до продавця, котрий усе ще шкірився в усмішці, й перекинув табурет ударом ноги.

– Облиште ці жарти, – холодно вимовив я. – Де мій хлопчик?

– Ви самі бачите, – відповів крамар, показуючи мені порожній барабан, – у нас ніякого обману…

Я простяг руку, збираючись ухопити його за комір, але він, спритно викрутившись, вислизнув від мене. Я знову кинувся до нього, але продавцеві знову вдалося втекти. Відчинивши якісь двері, він зник за ними.

– Стій! – крикнув я.

Крамар утік сміючись. Я кинувся за ним і з усього розмаху вилетів… у пітьму.

Хлоп!

– Тьху ти! Я вас і не помітив, сер!

Я був на Риджент-стрит і зіткнувся з якимсь дуже поважним робітником. А неподалік мене, трохи розгублений, стояв Джип. Я, запинаючись, перепросив, і Джип з ясною посмішкою підбіг до мене, начебто щойно на одну секунду загубив мене з очей.

У руках він тримав чотири пакети!

Він одразу ж заволодів моїм пальцем.

Спочатку я не знав, що й думати. Я озирнувся, воліючи ще раз подивитися на двері чарівної крамниці, але її ніде не було. Ні крамниці, ні дверей – нічого! Звичайнісінький простінок між магазином, де продаються картини, і вікном із курчатами…

Я зробив єдине, що було можливо в такому становищі: став на край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

– Ми поїдемо в кареті! – захоплено вигукнув Джип.

Він не чекав цієї додаткової радості.

Я посадив Джипа, ледве згадав свою адресу та сів сам. Несподівано я намацав щось незвичайне у своїй кишені й вийняв звідтіля скляну кульку. З обуренням я швиргонув її на бруківку.

Джип не сказав ані слова. Якийсь час ми обоє мовчали.

– Тату! – мовив нарешті Джип. – Це була гарна крамниця!

Тоді я вперше замислився, як же він сприйняв нашу пригоду. Син був абсолютно цілий і неушкоджений – це головне. Джип не виглядав ані наляканим, ані пригніченим – він просто був страшенно задоволений тим, як провів день. До того ж у нього в руках з’явилося чотири пакети. Чорт забирай, що могло там бути?

– Гм! – сказав я після паузи. – Маленьким дітям не можна щодня ходити в такі крамниці!

Джип сприйняв мої слова з властивим йому стоїцизмом, і на хвилину я навіть пошкодував, що я його батько, а не матір, і не можу відразу, coram publico,[10] розцілувати його. «Зрештою, – подумав я, – це все не так уже й страшно».

Але остаточно я затвердився в цій думці тільки після того, як ми розгорнули наші пакунки. У трьох виявилися коробки зі звичайними, але такими чудовими олов’яними солдатиками, що Джип зовсім забув про «справжніх чарівних солдатів», яких він бачив у крамниці, а в четвертому пакунку було кошеня – маленьке біле живе кошеня, дуже веселе і з чудовим апетитом.

Я роздивлявся вміст пакетів із полегкістю, але все ж таки з деяким побоюванням. Скільки часу я простирчав у дитячій, не знаю…

Це трапилося шість місяців тому. І тепер я починаю думати, що ніякого лиха не сталося. У білому кошеняті виявилося не більше чаклунства, ніж у будь-якому іншому кошеняті. Солдати вирізнялися такою стійкістю, що ними був би задоволений будь-який полковник. Що ж до Джипа…

Чуйні батьки погодяться, що з ним я мусив бути особливо обережним.

Проте нещодавно я все ж таки наважився на серйозний крок.

Я запитав:

– А що, Джипе, якби твої солдати раптом ожили й почали марширувати?

– Мої солдати живі, – відповів Джип. – Варто мені тільки сказати одне слівце, коли я відкриваю коробку.

– І вони марширують?

– Ще б пак! Інакше за що їх і любити!

Я не виказав недоречного подиву і спробував кілька разів, тільки-но він діставав своїх солдатиків, зненацька увійти до його кімнати. Але жодних ознак чарівної поведінки я досі за ними не помітив. Так що важко сказати, має Джип рацію чи ні.

Ще одне питання: про гроші. У мене невиліковна звичка завжди сплачувати рахунки. Я обійшов уздовж і впоперек усю Риджент-стрит, але не знайшов тієї крамниці. Проте я схильний думати, що в цій справі честь моя не постраждала: адже оскільки цим людям – хоч би ким вони були – відома адреса Джипа, вони можуть у будь-який час з’явитися до мене й отримати те, що їм належить.

Новітній прискорювач

Якщо вже комусь і випало шукати шпильку, а замість неї знайти золотий, то це моєму приятелю професорові Гібберну. Мені й раніше доводилося чути, що багато дослідників улучали набагато вище, ніж цілилися, але такого, як із професором Гібберном, іще ні з ким не бувало. Можна сміливо, без перебільшення, сказати, що цього разу його відкриття зробить цілковитий переворот у нашому житті. А натомість Гібберн хотів створити всього лише якийсь тонізуючий засіб, котрий допоміг би апатичним людям устигати за нашим неспокійним часом. Я сам уже не раз приймав цей препарат і тепер просто опишу його дію на мій організм – так буде найкраще. А потім ви побачите, якою корисною знахідкою виявиться він для всіх аматорів нових відчуттів.

Ми із професором Гібберном, як багатьом відомо, сусіди за Фолкстоном. Якщо мене не зраджує пам’ять, кілька його портретів – і в молодості, і в зрілому віці – були поміщені в журналі «Стренд», здається, в одному з останніх номерів за 1899 рік. Установити це точно я не можу, тому що хтось узяв у мене цей номер і досі не повернув. Але читач, імовірно, пам’ятає високе чоло й надзвичайно довгі чорні брови Гібберна, які надають його обличчю якихось мефістофельських рис.

Професор Гібберн мешкає на Аппер-Сендґейт-роуд, в одному з тих чарівних маєтків, які так пожвавлюють західну частину цієї вулиці. Дах у будиночка Гібберна гостроверхий, у фламандському стилі, портик мавританський, а маленький кабінет професора дивиться на вулицю великим ліхтарем у формі готичного стрілчастого вікна. У цій кімнатці ми проводимо вечори за люлькою й бесідою, коли я приходжу до нього. Гібберн – великий жартівник, але від нього можна почути не тільки жарти. Він часто розповідає мені про свої заняття, бо спілкування й бесіди з людьми служать йому стимулом для роботи, і тому в мене була можливість крок за кроком простежити створення «Новітнього прискорювача».

Звичайно, більшу частину дослідів Гібберн проводив не у Фолкстоні, а на Гавер-стрит, у новій, прекрасно обладнаній лікарняній лабораторії, де він першим і влаштувався.

Як відомо, якщо не всім, то освіченим людям у будь-якому разі, Гібберн прославився серед фізіологів своїми працями з вивчення дії медикаментів на нервову систему. Там, де йдеться про різні наркотичні, снодійні й анестезуючі засоби, йому, кажуть, рівних немає. Його авторитет як хіміка теж великий, і в непролазних джунглях загадок, що оточують клітини нервових вузлів та осьові волокна, є розчищені ним маленькі просвіти й прогалини, недосяжні для нас доти, доки він не вважатиме за потрібне опублікувати результати своїх пошуків у цій галузі.

Протягом останніх років, іще до відкриття «Новітнього прискорювача», Гібберн багато й досить плідно працював над тонізуючими медикаментами. Завдяки йому медицина збагатилася щонайменше трьома цілком надійними препаратами, значення яких у лікарській практиці є величезним. Препарат під назвою «Сироп «Б» д-ра Гібберна» зберіг більше людських життів, аніж будь-який рятувальний човен на всьому нашому узбережжі.

– Але такі дрібниці мене зовсім не задовольняють, – сказав мені професор одного разу близько року тому. – Усі ці препарати або підхльостують нервові центри, не впливаючи на самі нерви, або просто зміцнюють наші сили шляхом зниження нервової провідності. Вони дають лише місцевий і дуже нерівномірний ефект. Одні посилюють діяльність серця та внутрішніх органів, але притупляють мозок; інші діють на мозок, як шампанське, ніяк не впливаючи на сонячне сплетіння. А я прагну створити – й неодмінно створю, ось побачите! – такий засіб, який струсне вас усього з голови до п’ят і збільшить ваші сили вдвічі… навіть утричі проти норми. Так! Ось чого я шукаю!

– Це подіє на організм виснажливо, – зауважив я.

– Безумовно! Але ж ви і їстимете теж удвічі або втричі більше. Подумайте тільки, про що я кажу! Уявіть собі пляшечку… ну, скажімо, таку. – Він узяв зі столу зелений флакон і став постукувати ним по столу в такт своїм словам. – У цій безцінній пляшечці вміщено можливість удвічі швидше думати, удвічі швидше рухатися, удвічі швидше працювати.

– Невже цього можна досягти?

– Сподіваюся, що так. А якщо ні, виходить, у мене цілий рік змарновано. Різні препарати гіпофосфатів показують, що щось таке… Утім, нехай подіє тільки в півтора раза – і то добре!

– І то добре! – погодився я.

– Візьмімо для прикладу будь-якого державного діяча. У нього безліч обов’язків, термінові справи, і з усім цим ніяк не впоратися.

– Нехай напоїть вашим зіллям свого секретаря.

– І виграє вдвічі більше часу. Або візьміть себе. Припустімо, вам треба закінчити книжку…

– Звичайно, я проклинаю той день, коли розпочав її.

– Або ви лікар. Роботи по самі зав’язки, а вам треба сісти й обміркувати діагноз. Або адвокат. Або готуєтеся до іспитів…

– Та з таких по гінеї за кожну краплю вашого препарату! – вигукнув я. – Якщо не дорожче!

– Або, наприклад, дуель, – вів далі Гібберн. – Коли все залежить від того, хто першим спустить курок.

– Або фехтування, – підхопив я.

– Якщо мені вдасться зробити цей препарат універсальним, – жваво докинув Гібберн, – шкоди від нього не буде ніякої, хіба тільки він на дещицю наблизить вас до старості. Але життя ваше вмістить удвічі більше порівняно з іншими, адже ви…

– А все ж таки на дуелі буде, мабуть, нечесно… – задумливо мовив я.

– Це вже як вирішать секунданти, – заявив Гібберн.

Але я знову повернувся до вихідної точки нашої бесіди.

– І ви впевнені, що такий препарат можна винайти?

– Цілком упевнений. – Гібберн виглянув у вікно, бо саме цієї хвилини повз будинок щось із гуркотом пронеслося. – Ну винайшли ж автомобіль! Власне кажучи… – Він замовк і, багатозначно посміхнувшись, постукав по столу зеленою пляшечкою. – Власне кажучи, я такий препарат знаю… Дещо вже зроблено…

Через ту нервову усмішку, з якою Гібберн вимовив ці слова, я зрозумів усю важливість його зізнання. Про свої досліди вчений заговорював тільки тоді, коли вони наближалися до кінця.

– І можливо… можливо, мій препарат прискорюватиме навіть більше, ніж удвічі.

– Це грандіозно, – сказав я не дуже впевнено.

– Так, грандіозно.

Просто мені здається, що тоді Гібберн навіть сам іще не усвідомлював усієї грандіозності свого відкриття.

Пам’ятаю, ми кілька разів поверталися до цієї розмови. І Гібберн завжди говорив про «Новітній прискорювач» – так він назвав свій препарат – дедалі з більшою переконливістю. Іноді він починав турбуватися, чи не спричинить його «Прискорювач» якихось непередбачуваних фізіологічних наслідків; відтак раптом із неприхованим користолюбством починав обговорювати зі мною комерційний бік справи.

– Це – відкриття! – вигукував Гібберн. – Велике відкриття! Я дам світові щось неймовірне й маю право розраховувати на пристойну винагороду. Висоти науки – своєю чергою, але, по-моєму, мені мусять надати монополію на мій препарат хоча б років на десять. Зрештою, чому все найкраще від життя мають отримувати якісь ковбасники!

Моя цікавість до нового винаходу Гібберна не слабшала. Я завжди мав схильність до метафізики. Мене захоплювали парадокси часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, як абсолютне прискорення нашого життя. Уявімо собі людину, яка регулярно користується цим препаратом: дні її будуть насичені до межі, але до одинадцяти років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять почне старішати. Отже, думав я, Гібберн зробить зі своїми пацієнтами те саме, що робить природа з євреями й мешканцями країн Сходу: адже в тринадцять-чотирнадцять років вони зовсім дорослі люди, до п’ятдесяти – старі, а мислять і діють швидше за нас.

Магія фармакопеї незмінно вражала мене. Ліки можуть зробити людину божевільною, можуть і заспокоїти; можуть наділити її неймовірною енергією та силою або ж перетворити на безвладну ганчірку; можуть розпалити в ній одні пристрасті й загасити інші! А тепер до арсеналу пляшечок, які завжди в розпорядженні лікарів, додасться ще одне диво! Але Гібберна такі думки мало займали: його цілковито поглинула технологія власного винаходу.

І нарешті сьомого чи восьмого серпня – час збігав хутко – професор Гібберн повідомив мені, що поставив дослід дистиляції, котрий повинен вирішити, що на нього чекає, перемога чи поразка; десятого все було завершено – і «Новітній прискорювач» став реальністю. Я йшов у Фолкстон по Сендґейт-гілл, здається, до перукарні й зустрів ученого – він поспішав до мене, щоб поділитися своїм успіхом. Очі його блищали більше ніж звичайно, обличчя розпашілося, і я відразу ж помітив невластиву йому раніше стрімкість ходи.

– Готово! – крикнув професор і, схопивши мене за руку, швидко заговорив: – Усе готово! Ходімо до мене, подивитеся самі.

– Невже правда?

– Правда! – вигукнув Гібберн. – Це просто неймовірно! Ходімо, ходімо хутчіш!

– І прискорює… удвічі?

– Більше, набагато більше. Мені навіть страшно. Та ви побачите. Спробуйте його самі! Випробуйте на собі! У житті нічого схожого не було!

Він схопив мене за лікоть і, не припиняючи схвильовано говорити, потяг за собою з такою силою, що мені навіть довелося бігти. Назустріч нам їхав омнібус, і всі, хто сидів у ньому, ніби за командою вп’ялися в нас, як це зазвичай роблять пасажири таких екіпажів.

Був один із тих ясних, спекотних днів, на які багате літо у Фолкстоні, і всі барви здавалися надзвичайно яскравими, а контури – надзвичайно чіткими. Дув легкий вітерець, але хіба цей легіт міг освіжити мене зараз? Нарешті я заблагав пощади.

– Невже занадто швидко? – здивувався Гібберн і перейшов з клусу на маршовий крок.

– Ви що, вже прийняли свої ліки? – ледве вимовив я.

– Ні, – відповів він. – Тільки випив трохи води з тієї мензурки, малесенький ковточок… Але мензурка була ретельно вимита. Учора ввечері я справді прийняв невелику дозу. Але це давня справа.

– І прискорює вдвічі? – уточнив я, спітнілий підходячи до його будинку.

– У тисячу разів, у багато тисяч разів! – вигукнув Гібберн, театральним жестом відчиняючи навстіж різьблену – у стилі Тюдорів – хвіртку свого садка.

– Фіть! – присвиснув я й пішов за ним.

– Я навіть не можу встановити точно, у скільки разів, – додав професор, виймаючи з кишені ключ.

– І ви…

– Це кидає нове світло на фізіологію нервової системи, це перевертає шкереберть теорію зорових відчуттів… Одному Богові відомо, у скільки разів. Ми займемося цим пізніше… А зараз треба випробувати на собі.

– На собі? – перепитав я, ідучи за ним по коридору.

– Неодмінно! – заявив Гібберн уже в кабінеті. Повернувшись до мене лицем, він сказав: – Бачите оцю маленьку зелену пляшечку? Втім, може, ви боїтеся?

Я людина від природи обережна і ризикувати люблю радше в теорії, ніж на практиці. Мені справді було страшнувато, але гордість узяла гору.

– Виходить, ви куштували? – Я намагався зволікати.

– Куштував, – відповів Гібберн. – І, наскільки можу судити, нітрохи не постраждав від цього. Гляньте-но, адже в мене навіть колір обличчя не змінився, а самопочуття…

Я сів у крісло.

– Дайте мені ваше зілля, – сказав я. – У найгіршому разі не треба буде йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжчий обов’язок цивілізованої людини. Як його приймають?

– Із водою, – відповів Гібберн, розгонистим жестом ставлячи біля мене карафу.

Він зупинився коло письмового столу й уважно подивився на мене. У його тоні раптом з’явилися професійні нотки.

– Цей препарат не зовсім звичайний, – сказав він.

Я махнув рукою.

– Насамперед маю вас попередити: тільки-но зробите ковток, замружтеся і хвилини через дві обережно розплющуйте очі. Зір у вас не зникне. Він залежить від довжини повітряних хвиль, і аж ніяк не від їхньої кількості. Але якщо ваші очі будуть відкритими, сітківка дістане шок, супроводжуваний сильним запамороченням. Так що не забудьте замружитися.

– Слухаюся! – сказав я. – Замружуся.

– Далі: зберігайте повну нерухомість. Не совайтесь у кріслі, інакше добряче заб’єтеся. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в багато тисяч разів швидше. Серце, легені, м’язи, мозок – абсолютно все. Ви навіть не помітите різкості своїх жестів. Відчуття ваші залишаться колишніми, але все навколо вас буцімто сповільнить рух. Саме в цьому й дивина.

– Боже мій! – вигукнув я. – Значить…

– Зараз побачите. – Гібберн узяв у руки мензурку й окинув поглядом письмовий стіл. – Склянки, вода. Усе готово. Для першого разу наллємо менше.

Коштовна рідина булькнула, переливаючись із пляшечки в мензурку.

– Не забудьте, що я вам говорив, – повторив Гібберн і перекинув мензурку в склянку зі спритністю італійського лакея, що наливає віскі. – Замружтесь якомога міцніше й не рухайтеся протягом двох хвилин. Я скажу, коли можна розплющувати очі.

Він додав у обидві склянки трішки води.

– Так, і ще одне! Не здумайте поставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем обіпріться в коліно. Так… Правильно. А тепер…

Він підняв свою склянку.

– За «Новітній прискорювач»! – вигукнув я.

– За «Новітній прискорювач»! – підхопив Гібберн, і ми, цокнувшись, випили.

Тієї ж таки миті я заплющив очі.

Чи знайома вам та порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом? Скільки це тривало, я не знаю. Потім до мене донісся голос Гібберна. Я ворухнувся в кріслі й розплющив очі. Гібберн стояв на тому самому місці та як і раніше тримав склянку в руці. Різниця полягала тільки в тому, що тепер склянка була порожня.

– Ну? – запитав я.

– Нічого особливого не відчуваєте?

– Нічого не відчуваю. Мабуть, легке збентеження. А більше нічого.

– Звуки?

– Тиша, – відповів я. – Так! Слово честі, цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… буцім дощик. Що це таке?

– Звуки, які розпалися на елементи, – пояснив Гібберн.

Утім, я не ручаюся за точність його слів.

Він повернувся до вікна.

– Вам траплялося раніше бачити, щоб фіранки висіли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один кут у фіранки загнувся догори на вітрі й так і застиг.

– Ні, не траплялося, – відповів я. – Що за дивина!

– А це? – сказав професор і розтиснув пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, очікуючи, що склянка розіб’ється вщент. Але вона не тільки не розбилася, а зависла у повітрі в повній нерухомості.

– За грубими підрахунками, – пояснив Гібберн, – у наших широтах предмет, падаючи, пролітає в першу секунду футів шістнадцять. Те саме відбувається зараз і з моєю склянкою – з розрахунку шістнадцять футів на секунду. Але вона не встигла пролетіти навіть сотої частки секунди. Тепер у вас є деяке уявлення про силу мого «Прискорювача». – І Гібберн став водити рукою навколо склянки, яка повільно опускалася, потім узяв її за денце, обережно поставив на стіл і засміявся.

– Що скажете?

– Непогано, – вимовив я, встаючи з крісла.

Самопочуття в мене було відмінне, думки виразні, у всьому тілі відчувалась якась легкість. Словом, усе в мені запрацювало швидше. Серце, наприклад, робило тисячу ударів за секунду, хоча це не викликало жодних неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Нерухомий велосипедист із застиглою хмариною пилу біля заднього колеса, опустивши голову, зі скаженою швидкістю доганяв омнібус, який теж не рухався з місця. Я розкрив рот від здивування, побачивши це неймовірне видовище.

– Гібберне! – вирвалося в мене. – Скільки часу діє ваше зілля?

– Бог знає! – відповів він. – Останнього разу я, зізнаюся, сильно злякався і ліг спати відразу після прийому. Не можу сказати точно, але, напевно, на кілька хвилин його вистачить. Одначе ж хвилини здаються годинами… Хоча, взагалі, сила дії починає спадати досить різко.

Я гордівливо подумки відзначив, що не відчував ані найменшого страху… можливо, тому що був не сам.

– А що, як нам піти погуляти? – запропонував я.

– І справді!

– Але нас побачать.

– Що ви! Що ви! Ми помчимо з такою швидкістю, яка жодному фокусникові навіть і не снилася. Ходімо! Як ви бажаєте: у вікно чи у двері?

І ми вискочили у вікно.

Із усіх дивовиж, які я переживав, про які фантазував або читав у книжках, ця невеличка прогулянка Фолкстоном із професором Гібберном після прийому «Новітнього прискорювача» була найдивнішою, найнеймовірнішою пригодою за все моє життя.

Ми вибігли із садка Гібберна й стали розглядати екіпажі, що нерухомо застигли посеред вулиці. Верхівки коліс того самого омнібуса, ноги коней, кінчик батога й нижня щелепа кондуктора (він, мабуть, збирався позіхнути) ледь помітно рухалися, але кузов цього незграбного ридвана здавався скам’янілим. І ми не чули ані звуку, якщо не брати до уваги легкого хрипу в горлі когось із пасажирів. Візник, кондуктор й інші одинадцять чоловік немов зрослися із цією застиглою брилою. Спочатку таке дивне видовище вразило нас, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало навіть неприємно. Звичайні люди, схожі на нас, раптом так безглуздо заклякли, не завершивши розпочатих жестів! Дівчина й парубок, осміхаючись, моргали одне одному, і ці посмішки грозили залишитися на їхніх обличчях навіки; жінка в загортці, здутій мішком, сиділа, зіпершись на поручні й уп’явши немиготливий погляд у будинок Гібберна; чоловік закручував вус – точнісінько як воскова фігура в музеї, а його сусід простяг окостенілу руку з розчепіреними пальцями, щоб поправити капелюха, який з’їхав на потилицю. Ми розглядали їх, глузували з них, корчили їм гримаси, але потім, відчувши ледь чи не відразу до всієї цієї компанії, перетнули дорогу під самим носом у велосипедиста й помчали до узбережжя.

– Боже милостивий! – раптом вигукнув Гібберн. – Погляньте-но!

Там, куди він указував пальцем, у повітрі, повільно змахуючи крильцями, рухалася зі швидкістю найповільнішого з равликів – хто б ви думали? – бджола!

Нарешті ми вийшли на зелений луг. Отут почалося щось уже зовсім незбагненне. У музичній раковині грав оркестр, але ми почули не музику, а якесь сипіння чи передсмертні зітхання, які часом переходили в щось на кшталт приглушеного цокання величезного годинника. Люди навколо або стояли, виструнчившись, або, немов якісь безглузді німі опудала, балансували на одній нозі, прогулюючись лукою. Я пройшов повз пуделя, що підскочив угору й тепер опускався на землю, злегка ворушачи лапками в повітрі.

– Дивіться, дивіться! – крикнув Гібберн.

Ми затрималися на секунду перед чепуруном у білому костюмі в смужку, білих черевиках і солом’яній панамі, котрий озирнувся й підморгнув двом вирядженим дамам. Підморгування – якщо розглядати його не поспішаючи, в усіх деталях, як це робили ми, – річ малоприваблива. Воно втрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке підморгує, закривається нещільно й з-під опущеного повіка видно нижню частину очного яблука.

– Відтепер, – заявив я, – якщо Господь не позбавить мене пам’яті, я ніколи не підморгуватиму.

– А також припините посміхатися, – підхопив Гібберн, спостерігаючи вищир однієї з дам.

– Стає нестерпно гаряче, – сказав я. – Сповільнимо крок.

– А-а, облиште! – крикнув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між кріслами на колесах, які стояли уздовж доріжки. Пози тих, хто сидів у цих кріслах, здебільшого здавалися майже природними, зате на перекошені багряні фізіономії музикантів боляче було дивитися. Апоплексичного вигляду джентльмен застиг нерухомо, намагаючись згорнути газету на вітрі.

Напевно, вітер був досить сильний, але для нас його не існувало. Ми відійшли вбік і стали спостерігати за публікою здалеку. Розглядати цю юрбу, котра зненацька перетворилася на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч це й нерозумно, та я несподівано для себе сповнився почуття власної переваги. Ви тільки уявіть! Адже все, що я сказав, подумав, зробив відтоді, як «Новітній прискорювач» проникнув у мою кров, укладалося для цих людей і для всього Всесвіту в десяту частку секунди!

– Ваш препарат… – почав був я, але Гібберн перебив мене.

– Ось вона, клята баба!

– Яка баба?

– Моя сусідка, – сказав Гібберн. – А в неї є болонка, що вічно дзявкає. Ні! Спокуса занадто велика!

Гібберн – людина безпосередня й іноді буває здатна на хлоп’ячі витівки. Не встиг я зупинити його, як він рвонув уперед, схопив злощасне собача і щодуху помчав із ним до скелястого берега. І дивна річ! Песик, якого, крім нас, ніхто не міг бачити, не виявив ані найменших ознак життя – навіть не загавкав, не поворухнувся. Він міцно спав, хоча Гібберн і тримав його за карк. Ізбоку здавалося, що в руках у нього дерев’яна іграшка.

– Гібберне! – крикнув я. – Відпустіть собачку! – І додав іще дещо. Потім знову покликав його: – Гібберне, стійте! На нас усе займеться. Погляньте, штани вже ятряться.

Професор ляснув себе по стегну й зупинився в нерішучості.

– Гібберне! – гукнув я, наздоганяючи його. – Відпустіть, будь ласка, собачку. Бігати в таку спеку! Адже ми долаємо дві-три милі в секунду. Опір повітря! – закричав я. – Опір повітря! Занадто хутко рухаємось. Як метеорити! Усе розжарилося! Гібберне! Гібберне! Я увесь упрів, усе моє тіло свербить. Погляньте, люди оживають. Ваше зілля перестає діяти. Відпустіть нарешті собаку!

– Що?

– «Прискорювач» перестає діяти! – повторив я. – Ми занадто розпаленілися. Дія препарату закінчується. Я увесь мокрий.

Гібберн подивився на мене. Перевів погляд на оркестр, хрипи й зітхання якого помітно почастішали. Потім сильним змахом руки кинув від себе болонку. Вона здійнялася вгору, так і не прокинувшись, і зависла над розкладеними парасольками якихось дам, що жваво розмовляли. Гібберн схопив мене за лікоть.

– Чорт забирай! – крикнув він. – Ви маєте рацію. Сверблячка у всьому тілі й… Так! Он той чоловік виймає носовичок. Рух цілком виразний. Треба вшиватися звідси, причому якомога швидше.

Та це було вже не в наших силах. І, можливо, на щастя. Ми, напевно, кинулися б бігти, але тоді нас охопило б полум’ям. Це вже поза всякими сумнівами. Однак тієї миті нам це навіть не спало на думку. Не встигли ми з Гібберном рушити з місця, як дія «Прискорювача» припинилася – миттєво, за якусь частку секунди. У нас було таке відчуття, ніби хтось коротким ривком опустив завісу. Я почув голос Гібберна: «Сідайте!» – і з переляку гепнувся на траву, сильно при цьому обпікшись. У тому місці донині залишилося випалене коло. І тільки-но я сів, загальне заціпеніння зникло.

Нечленороздільні хрипи оркестру злилися в мелодію, люди, що прогулювалися, перестали балансувати на одній нозі й попрямували хто куди, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, слідом за посмішками почулися слова, жевжик у солом’яній панамі припинив підморгувати й самовдоволений рушив далі; ті ж, хто сидів у кріслах, заворушилися й заговорили.

Світ знову ожив і вже не відставав від нас, точніше, ми перестали обганяти його. Подібне відчуття знайоме пасажирам експреса, коли той різко сповільнює хід поблизу вокзалу. Секунду або дві переді мною все кружляло, я відчував приступ нудоти… і тільки. А болонка, котра зависла була в повітрі, куди зметнула її рука Гібберна, каменем полетіла додолу, прорвавши парасольку однієї з дам!

Це й урятувало нас із Гібберном. Нашої раптової появи ніхто не помітив, якщо не брати до уваги гладкого стариганя в кріслі на колесах, який здригнувся, побачивши нас, кілька разів недовірливо покосився в наш бік і нарешті сказав щось своїй доглядальниці, котра його супроводжувала. Раз! Ось і ми! Штани на нас перестали ятритися майже миттєво, але знизу мене все ще добряче припікало. Увагу всіх, зосібна й оркестрантів розважального товариства, які вперше в житті збилися з такту, привернули жіночі зойки й голосне скавчання поважної розжирілої болонки, котра щойно мирно спала праворуч від музичної раковини, але раптом потрапила на парасольку дами, що сиділа зовсім в іншому місці, та ще й підпалила собі шерсть унаслідок такого стрімкого переміщення. І це в наші дні, коли люди просто-таки втратили глузд від різних забобонів, психологічних дослідів та інших дурниць! Усі позіскакували з місць, заметушилися, натикаючись одне на одного, перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим усе скінчилося, не знаю.

Нам треба було якомога швидше виплутуватися з цієї історії та зникнути з-перед очей старого в кріслі на колесах. Оговтавшись, трішки охоловши, здолавши нудоту, запаморочення й розгубленість, ми з Гібберном обійшли юрбу стороною й попрямували до його будинку. Але в шумі, що не вгавав за нашими спинами, я абсолютно виразно чув голос джентльмена, який сидів поруч із власницею прорваної парасольки й розпікав ні в чому не винного служителя в кашкеті з написом «Наглядач».

– Ах, то не ви жбурнули собаку? – лютував він. – Тоді хто ж?

Миттєве повернення до нормальних рухів і звуків у навколишньому світі, а також, що цілком зрозуміло, побоювання за себе (одяг усе ще палив тіло, штани Гібберна, що диміли хвилину тому, перетворилися з білих у темно-бурі) перешкодили мені вдатися до спостережень. Загалом, дорогою назад нічого значущого для науки я зробити не міг. Бджоли на колишньому місці, зрозуміло, не виявилося. Коли ми вийшли на Сендґейт-роуд, я пошукав очима велосипедиста, але той або встиг проїхати, або його не було видно у вуличній тисняві. Зате омнібус, повний пасажирів (тепер ожилих), гримотів по бруківці десь далеко попереду.

Додам також, що підвіконня, з якого ми зістрибнули в сад, злегка звугліло, а на піщаній доріжці залишилися глибокі сліди від наших ніг.

Такими були результати мого знайомства з «Новітнім прискорювачем». По суті справи, вся ця наша прогулянка й те, що було сказано та зроблено тоді, забрали лише дві-три секунди. Ми прожили півгодини, поки оркестр зіграв якихось два такти. Але відчуття в нас було таке, начебто світ завмер, даючи нам змогу придивитися до нього. З огляду на обставини й, щонайперше, необачність, із якою ми вискочили з домівки, треба визнати, що все могло скінчитися для нас набагато гірше. У будь-якому разі, наш перший досвід показав ось що: Гіббернові доведеться ще чимало потрудитися над своїм «Прискорювачем», перш аніж він стане придатним для вживання, але ефективність препарату безсумнівна – і причепитися тут ні до чого.

Після наших пригод Гібберн завзято працює, намагаючись удосконалити свій препарат, і мені траплялося не раз, без жодної шкоди для себе, приймати різні дози «Новітнього прискорювача» під наглядом його творця. Втім, зізнаюся, що в таких випадках я вже не ризикую виходити з дому. Це оповідання (ось приклад дії «Прискорювача») написане мною одним наворотом. Я відривався від роботи тільки для того, щоб відкусити шматочок шоколаду. Розпочато оповідання о шостій годині двадцять п’ять хвилин вечора, а зараз на моєму годиннику тридцять одна хвилина на сьому. Не можна передати словами, як це зручно – спобігти час серед метушливого дня й цілком віддатися роботі!

Тепер Гібберн зайнятий питанням дозування «Прискорювача» залежно від особливостей організму. На противагу цьому препарату він сподівається винайти також «Сповільнювач», для того щоб регулювати надмірну силу свого першого винаходу. «Сповільнювач», звісно, матиме властивості, прямо протилежні властивостям «Прискорювача». Прийом лише цих ліків дозволить пацієнтові розтягти секунду свого часу на кілька годин і поринути в стан спокою, застигти на взір льодовика в будь-якому, навіть найгучнішому, найдратівливішому оточенні.

Обидва ці препарати мають зробити переворот у нашій цивілізації. Вони покладуть початок звільненню від «покровів часу», про які писав Карлейль. «Прискорювач» допоможе нам зосередитися на якій-небудь миті нашого життя, що вимагатиме найвищого підйому всіх наших сил і здібностей, а «Сповільнювач» подарує нам цілковитий спокій у найважчі й найвиснажливіші години та дні. Можливо, я покладаю надто великі надії на ще не існуючий «Сповільнювач», але що ж до «Прискорювача», то тут жодних суперечок бути не може. Його поява на ринку в зручному для користування дозуванні – справа кількох місяців. Маленькі зелені пляшечки можна буде придбати в будь-якій аптеці й у будь-якому аптекарському магазині за досить високою, але, беручи до уваги надзвичайні властивості цього препарату, аж ніяк не надмірною ціною. Він називатиметься «Прискорювач для нервової системи. Патент д-ра Гібберна», і сам професор сподівається випустити його в трьох варіантах прискорення: 1:200, 1:900 та 1:2000, чому відповідатимуть етикетки – жовта, рожева й біла.

За допомогою «Прискорювача» можна буде здійснити безліч воістину дивовижних речей, тому що найбільш приголомшливі й навіть злочинні діяння вдасться тоді робити непомітно, так би мовити, поринаючи в шпаринки часу. Як і кожен сильно діючий засіб, «Новітній прискорювач» не застрахований від зловживань. Але, обговоривши й це питання, ми з Гібберном дійшли висновку, що вирішальне слово залишиться за медичним законодавством, а нас такі справи не стосуються. Наше завдання – виготовити й продавати «Прискорювач», а що із цього вийде – подивимося.

Острів Епіорніса

Чоловік зі шрамом на обличчі перехилився через стіл і глянув на мої квіти.

– Орхідеї? – запитав він.

– Усього кілька штук, – відповів я.

– Венерині черевички?

– Переважно.

– Що-небудь новеньке? Хоча навряд чи. Я обстежив ці острови двадцять п’ять, ні, двадцять сім років тому. Якщо ви знайдете тут щось нове, виходить, це вже зовсім новісіньке. Після мене не зосталося майже нічого.

– Я не колекціонер.

– Тоді я був молодий, – додав він. – Господи! Скільки я ганяв по світу! – Він ніби придивлявся до мене. – Два роки пробув в Індії, сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.

– Кількох дослідників я знаю з чуток, – сказав я, уже передчуваючи цікаву історію. – Для кого ви збирали зразки?

– Для Доусона. Може, ви чули таке прізвище – Бутчер?

– Бутчер, Бутчер… – Це прізвище здавалося мені дещо знайомим; потім я згадав: «Бутчер проти Доусона». – Стривайте! То це ви судилися з ними, вимагаючи платню за чотири роки – за той час, що пробули на безлюдному острові, де вас покинули самого?

– Ваш покірний слуга, – вклонившись відповів чоловік зі шрамом. – Цікава судова справа, не вважаєте? Я зібрав там невеличкий капітал, і пучкою не кивнувши, а вони ніяк не могли мене звільнити. Я часто тішився цією думкою, поки залишався на острові. Ба навіть вів підрахунки, вимальовуючи величезні цифри на піску бісового атолу.

– Як же це трапилося? Я, правду кажучи, уже забув подробиці справи…

– Бачте-но… Ви чули коли-небудь про епіорніса?

– Звичайно. Ендрюс саме працює над його новим різновидом; він розповідав мені про нього приблизно місяць тому. Перед самим моїм відплиттям. Вони роздобули гомілкову кістку, завдовжки майже в ярд. Ну й чудовисько це було!

– Охоче вірю, – сказав чоловік зі шрамом. – Справжнє чудовисько. Легендарна пташина Рух Синдбада-мореплавця, безумовно, належала до цієї родини. І коли ж вони знайшли кості?

– Мабуть, три-чотири роки тому – здається, у дев’яносто першому році. А чому вас це цікавить?

– Чому? Тому що їх знайшов я – так, так, майже двадцять років тому. Якби в Доусона не затялися з моєю платнею, вони могли б зчинити великий галас навколо тих костей. Але що я міг удіяти, якщо проклятого човна віднесло течією…

Після паузи він продовжив:

– Це, напевно, те саме місце. Щось схоже на болото, яке розташоване в дев’яноста милях на північ від Антананариво. Не чули? До нього треба діставатися вздовж берега, на човні. Можливо, ви пам’ятаєте?

– Ні. Але, здається, Ендрюс говорив щось про болото.

– Очевидно, про те саме. На східному березі. Там у воді, вже не знаю звідки, є якісь речовини, що запобігають розкладанню. Пахне наче креозот. Відразу пригадується Тринідад. А яйця вони знайшли? Мені попадались яйця в півтора фута завбільшки. Болото утворює коло, розумієте, і це місце зовсім відрізане. Крім усього іншого там багато солі. Та-ак… Нелегко мені було в ті часи! А знайшов я це все зовсім випадково. Я взяв із собою двох тубільців і вирушив по яйця в неоковирному каное, зв’язаному зі шматків; тоді ж ми знайшли й кістки. Ми прихопили із собою намет і провізію на чотири дні й розташувалися там, де ґрунт був дещо твердіший. Ось зараз пригадалося мені все – і відразу примарився той дивний запах, що відгонив дьогтем. Кумедна була робота. Розумієте, треба нишпорити в бруді залізними прутами. Яйця при цьому звичайно розбиваються. Цікаво, скільки років минуло відтоді, як жили епіорніси? Місіонери стверджують, що в тубільних легендах сказано про часи, коли такі птахи жили, але сам я розповідей про них не чув.[11] Однак ті яйця, які ми дістали, були зовсім свіжими. Так, свіжими! Коли ми тягли їх до човна, один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилося об камінь. Ох і відлупцював же я хлопця! Яйце було нітрохи не зіпсоване, навіть не тхнуло нічим, наче птаха щойно знесла його, але ж вона, можливо, уже чотириста років як здохла. Негр виправдовувався тим, що його нібито вкусила сколопендра. Втім, я ухилився від теми. Цілий день ми копирсалися в тому бруді, намагаючись вийняти яйця неушкодженими, вимазалися з голови до ніг у мерзенній чорній рідоті, й, цілком зрозуміло, я розлютився. Наскільки мені було відомо, це єдиний випадок, коли яйця дістали зовсім цілими, без найменшої тріщинки. Я роздивлявся потім ті, що зберігаються в Музеї природничої історії в Лондоні; всі вони надтріснуті, уламки шкаралупи зліплено докупи, як мозаїка, і бракує деяких шматочків. А знайдені нами були бездоганними, і я збирався після повернення видути їх. Нічого дивного, що мене пойняла досада, коли цей телепень знищив результат тригодинної праці через якусь сколопендру. Добряче йому дісталося від мене!

Чоловік зі шрамом вийняв із кишені глиняну люльку. Я поклав перед ним свій капшук із тютюном. Він замислено набив люльку, не дивлячись на неї.

– А решта яєць? Довезли ви їх додому? Ніяк не можу пригадати…

– Саме це і є найбільш незвичайним у моїй історії. У мене залишалося ще три яйця. Абсолютно свіжі. Ми поклали їх у човен, а потім я пішов до намету, щоб зварити кави. Обидва мої язичники залишилися на березі – один вовтузився зі своїм укусом, а другий допомагав йому. Мені не могло навіть спасти на думку, що ці негідники, скориставшись моїм становищем, улаштують мені капость. Очевидно, один із них зовсім одурів від отрути сколопендри й від мого прочухана – він узагалі був досить норовистий – і підманив іншого.

Пам’ятаю, я сидів, курив, кип’ятив воду на спиртівці, яку завжди брав із собою в експедицію, і милувався болотом, освітленим призахідним сонцем. Болото все було в чорних і криваво-червоних смугах – дуже гарне видовище. Ближче до обрію місцевість підвищувалася й переходила в затягнуті сірим серпанком пагорби, над якими небо палахкотіло, немов жерло печі. А за п’ять або десять кроків від мене, просто за моєю спиною, дідькові язичники, байдужі до всього цього спокою, змовлялися вкрасти човен, покинути мене самого й прихопити із собою триденний запас провізії, полотняний намет і питво, за винятком води в маленькому барилі. Почувши, як вони раптом заволали, я кинувся до них, однак тубільці були вже у своєму каное – справжнім човном його й не назвеш, – десь у двадцятьох кроках від берега. Я відразу здогадався, у чому річ. Рушниця моя зосталася в наметі, та й набоїв на додачу до всього не було – тільки дрібний шріт. Мої супутники це знали. Але в моїй кишені лежав іще маленький револьвер; саме його я й витяг на ходу, коли побіг до берега.

«Назад!» – крикнув я, розмахуючи револьвером. Тубільці про щось залопотали між собою, і той, котрий розбив яйце, посміхнувся. Я прицілився в другого, оскільки він був здоровенний і веслував, – але схибив. Вони засміялися.

Проте я не збирався вважати себе переможеним. Треба зберігати спокій, подумав я і вистрілив іще раз. Куля продзижчала так близько від весляра, що він навіть підскочив. Тоді вже він не сміявся. Утретє я поцілив йому в голову, і він полетів за борт разом із веслом. Як на постріл із револьвера, надзвичайно влучно. Між мною й каное було, либонь, ярдів п’ятдесят. Негр одразу зник під водою. Не знаю, чи застрелив я його, а чи він, приголомшений, просто потонув. Тоді я закричав і став вимагати, щоб другий тубілець повернувся, але він скукобився в клубок на дні човника й не бажав відповідати. Довелося мені випустити в нього решту зарядів, але всі мимо.

Мушу вам зізнатися, що становище моє було вкрай кепським. Я залишився сам на цьому згубному березі, позаду мене – болото, попереду – океан, на березі якого помітно похолоднішало після заходу сонця, а цього бісового човника неухильно несло течією у відкрите море. Ну й проклинав же я доусонівську фірму, і джемраківську, і музеї, і все інше – й абсолютно справедливо! Я кликав негра назад, поки в мене не зірвався голос.

Мені не залишалося нічого іншого, як поплисти за ним навздогін, ризикуючи зустрітися з акулами. Я роздягнувся, розкрив складаний ніж і стиснув його зубами. Тільки-но я ввійшов у воду, як відразу втратив із поля зору каное, але плив, очевидно, навперейми. Я сподівався, що негр поранений і не в змозі керувати каное, що його суденце відноситиме постійно в одному напрямку. Незабаром човник з’явився на обрії, приблизно в південно– західному напрямку від мене. Захід уже потьмянів, стали насуватися сутінки. У небесній синяві з’явилися перші зірки. Я плив, як справдешній чемпіон, хоча мої ноги й руки незабаром почали нити.

На той час як зірки засіяли все небо, я все ж таки наздогнав каное.

Коли стемніло, у воді з’явилася безліч якихось світних цяток – ну, ця сама, фосфоресценція. Часом мені навіть паморочилося від неї в голові. Я не міг розібрати, де зірки, а де фосфоресценція, не міг зрозуміти, як я пливу – горілиць чи догори дригом. Каное було чорним, як смертний гріх, а брижі на воді під ним – немов рідке полум’я. Я, звичайно, трохи боявся залазити на борт. Треба було спочатку дізнатися, що там задумав цей негр. Він лежав на носі човна, згорнувшись калачиком, а корма здійнялася над водою. Човен повільно обертався, неначе вальсував. Я схопився за корму й потягнув його вниз, думаючи, що тубілець прокинеться. Потім я видерся на борт із ножем у руці, готовий будь-якої миті кинутися вперед. Але негр навіть не поворухнувся. Так я й залишився на кормі маленького каное, яке відносила течія у спокійне фосфоричне море; над головою блищали численні зірки, а я сидів і чекав, що буде далі.

Минуло чимало часу, перш аніж я покликав негра на ім’я. Він не озвався. Я сам настільки втомився, що боявся підсісти до нього ближче. Так ми й сиділи. Здається, разів зо два я поринав у дрімоту. Коли розвиднілося, я побачив, що тубілець давно мертвий, позаяк увесь розпух і посинів. Три яйця епіорніса та кістки лежали посеред човника, в ногах у мерця – барило з водою, трохи кави та сухарів, загорнених у номер кейпського «Аргуса», а під тілом – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, як не було взагалі нічого, чим можна було б скористатися замість весла, якщо не брати до уваги цієї бляшанки; і я вирішив дрейфувати, поки мене не підберуть. Обстеживши тіло, я поставив діагноз: укус невідомої змії, скорпіона чи сколопендри, і викинув негра за борт. Після цього я попив води, поїв сухарів, а потім роззирнувся.

Коли людина підупадає на силі так, як я ослаб тоді, вона, імовірно, не може бачити на далекій відстані; у кожному разі, я не помічав не тільки Мадагаскару, а й узагалі якої-небудь землі. Я розгледів лише вітрило, що віддалялося на південний захід, котре, очевидно, належало якійсь шхуні, але саме судно так і не з’явилося. Незабаром сонце піднялося високо на небі й почало мене припікати. Ну й палило! Мені ледь мозок не закипів. Я пробував занурювати голову в море, а потім мені на очі потрапив кейпський «Аргус»; я простягся навзнаки на дні каное, накрившись газетною шпальтою. Чудова річ – газета! Доти я ніколи не прочитував їх повністю, але, дивина, – коли людина залишається на самоті, вона здатна дійти бозна до чого. Я перечитав цей клятий старий «Аргус», здається, разів двадцять. Смола, якою було обмазано каное, так і курілася від спеки, здуваючись великими пухирцями.

– Течія носила мене десять днів, – вів далі чоловік зі шрамом. – Коли розповідаєш, здається, ніби це дрібниця, правда? Кожен день був схожий на попередній. Спостерігати за морем я міг тільки зранку і ввечері – такий був навколо нестерпний блиск. Після першого вітрила я упродовж трьох днів не бачив нічого, а потім із тих суден, які я встигав помітити, не бачили мене. Приблизно на шостий вечір, на відстані менш аніж півмилі, повз мій човник проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені – він нагадував великого світлячка.

На палубі грала музика. Я схопився на ноги, кричав і волав йому вслід… Наступного дня я продірявив одне з яєць епіорніса, по шматочках очистив з одного кінця від шкаралупи та скуштував його; на щастя, воно виявилося їстівним. Від яйця трішки тхнуло – ні, воно не було зіпсоване, – але за смаком нагадувало качине. На одному боці жовтка було щось на зразок круглої плями, біля шести дюймів у діаметрі, із кров’яними прожилками й білим рубцем драбинкою. Пляма здалася мені дивною, але в той час я ще не зрозумів, що це означає, та й не міг бути особливо розбірливим. Яйця, із сухарями й водою з барила, мені вистачило на три дні. Крім того, я жував кавові зерна – як зміцнювальне. Друге яйце я розкрив приблизно на восьмий день і – злякався.

Чоловік зі шрамом замовк.

– Так, – сказав він, – у ньому був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив, оскільки бачив усе на власні очі. Це яйце, занурене в холодну чорну багнюку, пролежало там років триста. Проте помилитися було неможливо. Там виявився… як його?… ембріон, із великою головою й вигнутою спиною; у нього билося серце, жовток увесь зсохся, а всередині шкаралупи тяглися довгі перетинки, які покривали й жовток. Виходить, плаваючи в маленькому каное по Індійському океану, я висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів. Якби старий Доусон це знав! Така справа була варта платні за чотири роки. Як, по-вашому, га?

Одначе ще перш аніж з’явився риф, мені довелося з’їсти цей скарб до останньої крихти, і біс знає, наскільки то була мерзенна їжа! Третє яйце я не чіпав. Я раз у раз роздивлявся його на світло, але крізь таку щільну шкаралупу важко було розібрати, що діється всередині; і хоча мені здавалося, начебто я чую биття пульсу, можливо, мені просто шуміло у вухах, як буває, коли прикладеш до вуха морську мушлю.

Потім я побачив атол. Він зненацька виплив зовсім близько разом із сонцем, що сходило. Мене несло простісінько до нього доти, доки до берега не залишилося менше ніж півмилі, а потім течія раптом звернула вбік, і мені довелося гребти щосили руками та шматками шкаралупи з яйця епіорніса, щоб потрапити на острів. І все-таки я дістався його. Це був звичайнісінький атол, близько чотирьох миль у діаметрі; на ньому росло кілька дерев, дзюрчало джерело, а лагуна так і кишіла рибою, головним чином губанами. Я відніс яйце на берег, обравши для нього підходяще місце, – досить далеко від межі припливу й на сонці, воліючи створити для нього найкращі умови; потім витяг на берег каное, ціле й неушкоджене, і вирушив оглядати околиці. Дивно, до чого тужливі ці атоли! Тільки-но я знайшов джерело, у мене пропала будь-яка цікавість до острова. У дитинстві мені здавалося, що ніщо не може бути кращим і захопливішим за життя Робінзона, але мій атол був нудний, як збірка проповідей. Я ходив по ньому в пошуках чогось їстівного й міркував. Але ще задовго до того, як завершився мій перший день на атолі, мене вже здолала нудьга. Однак мені дуже пощастило – не встиг я висадитися на берег, як погода змінилася. Над морем, у напрямку півночі, пронеслася гроза, частково захопивши й острів; уночі була злива і зірвався вітер, який завивав і крутив усе навколо. Якби я був у відкритому океані, каное неодмінно перевернулося б, це ясно.

Я спав під човником, а яйце, на щастя, лежало в піску, подалі від берега. Перше, що я тоді почув, був гуркіт, такий, немов на дошки посипався град каміння; мене всього облило водою. Перед цим мені снилось Антананариво, і я став кликати Інтоші, щоб спитати в неї, якого дідька там галасують; простяг руку до стільця, на якому зазвичай лежали сірники, і тільки тоді згадав, де я є. Фосфоричні хвилі набігали на острів, наче збираючись поглинути мене; навкруги було темно, як у пеклі. У повітрі стояло суцільне ревіння. Хмари висіли над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, немовби небеса почали тонути і хтось вичерпував воду, виливаючи її за небокрай. До мене наближався величезний вал, який звивався, як розлючена змія, і я кинувся тікати. Потім я згадав про човен, і тільки-но вода із шипінням відринула, помчав до нього, але каное вже зникло. Тоді я вирішив подивитися, чи ціле яйце, і навпомацки дійшов до нього. Воно було в безпеці, навіть найзатятіші хвилі не змогли докотитися туди; я сів біля яйця й обійняв його, ніби приятеля. Ну й нічка видалася, Боже милосердний!

До ранку шторм ущух. Коли розвиднілося, небо прояснилося, а по всьому березі були порозкидані уламки дощок – усе, що зосталося від мого каное. Як наслідок, для мене знайшлася деяка робота. Я вибрав два дерева, що росли поруч, і із залишків човна спорудив між ними щось подібне до куреня для захисту від штормів. А ще цього дня вилупилося пташенятко. Вилупилося, сер, у той час, коли я спав, поклавши голову на яйце, як на подушку! Спочатку я почув сильний стукіт, потім мене струснуло і я сів – край яйця був пробитий, і звідтіля визирала кумедна коричнева голівка.

«Господи! – сказав я. – Ласкаво просимо!»

Пташеня злегка напружилося й вилізло назовні. Воно виявилося славним, приязним малям, завбільшки з невелику курку й було дуже схоже на всіх інших пташенят, тільки крупніше. Спочатку його пір’я було брудно-коричневим, але незабаром сірі струпи повідпадали й залишилися тільки рідкі пір’їнки, пухнасті, наче хутро. Важко передати, як сильно я зрадів, побачивши пташеня. Робінзон Крузо і той не був таким самотнім, як я, запевняю вас. А тут у мене з’явилася прецікава компанія. Пташеня дивилося на мене й моргало, закочуючи повіки догори, як курка, потім цвірінькнуло і відразу почало дзьобати пісок, начебто вилупитись із запізненням у триста років було для нього щирісінькою дрібницею.

«Привіт, П’ятнице!» – весело сказав я. Ще в каное, побачивши, що в яйці розвивається зародок, я вирішив: якщо пташеня вилупиться, я, звичайно, назву його П’ятницею. Мене трішки непокоїло, чим я його годуватиму, а тому відразу дав йому шматок сирого губана. Воно проковтнуло його і знову роззявило дзьоба. Це мене втішило – адже якби пташеня, з огляду на такі непрості обставини, виявилося занадто розбірливим, мені довелося б зрештою з’їсти його самого.

Ви навіть не можете собі уявити, яким кумедним було це пташеня епіорніса! Від самого початку воно не відходило від мене ні на крок. Зазвичай воно стояло поруч і дивилося, як я ловлю рибу в лагуні; я ділився з ним усім, що виловлював. До того ж воно було розумником. На березі, у піску, зустрічались якісь огидні зелені бородавчасті штучки, схожі на мариновані корнішони; воно спробувало проковтнути одну з них, і йому стало зле. Більше пташа на них навіть не дивилося.

І воно росло. Зростало ледь не на очах. І позаяк я ніколи не був особливо товариським, його спокійна приязна натура цілком улаштовувала мене. Майже два роки ми були щасливі, як можна бути щасливим на такому острові. Знаючи, що в Доусона накопичується моя платня, я відкинув усі ділові турботи. Часом ми бачили вітрила, однак жодне судно не наблизилося до нашого острова. Я розважався тим, що прикрашав атол візерунками з морських їжаків і різних чудернацьких мушель, а вздовж берега виклав із каменю: «Острів Епіорніса» – дуже акуратно, великими літерами, як то роблять із кольорових камінчиків у нас на батьківщині, біля залізничних станцій. Окрім того, я розмістив на піску математичні обчислення й різні малюнки. Іноді я лежав і дивився, як ця пташка поважно походжає біля мене і все росте, росте. «Якщо мене коли-небудь заберуть звідси, – думав я, – цілком можна буде заробляти на життя, демонструючи мого птаха». Після першого линяння він став гарним – із чубчиком, блакитною борідкою і пишним зеленим пір’ям у хвості. А я ламав собі голову над питанням, має Доусон право претендувати на нього чи ні. Під час шторму або в період дощів ми затишно лежали в курені, побудованому із залишків каное, і я розповідав П’ятниці всілякі побрехеньки про своїх друзів на батьківщині. А після шторму ми вдвох обходили острів, перевіряючи, чи часом не викинуло хвилею чогось на берег. Словом – ідилія. Якби ще трішки тютюну, ну просто було б райське життя.

Але наприкінці другого року щось стало не гаразд у нашому маленькому раї. П’ятниця виріс тоді приблизно до чотирнадцяти футів заввишки; він мав велику широку голову, котра за формою нагадувала край кирки, і величезні брунатні очі з жовтим обідком, посаджені не по-курячому – по обидва боки, а, як у людей, близько одне до одного. Оперення в нього було красиве: не напівжалобне, як у всіляких страусів, а швидше, за кольором і фактурою, як у казуара. І ось він почав стовбурчити гребінець, побачивши мене, й величатися, проявляючи ознаки кепської вдачі.

А потім одного разу, коли рибний лов виявився досить невдалим, мій птах став ходити за мною з якимось дивним замисленим виглядом. Я гадав, що, можливо, він наївся морських огірків або ще чогось такого, – але ні, він просто показував мені своє невдоволення. Я теж був голодний і, коли нарешті витяг-таки рибу, хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були не в гуморі. Птах дзьобнув губана і схопив його, а я став проганяти його геть і вдарив по голові. Тоді він і накинулася на мене. Боже милосердний!


Машина часу

– Він почав із цього. – Чоловік показав на свій шрам. – Потім став хвицатися – наче тягловий кінь! Я підхопився й, бачачи, що птах не вгамовується, помчав щодуху, затуливши обома руками лице. Але це кляте створіння, попри свою незграбність, бігло швидше за скакуна, встигаючи при цьому бити мене ногами та дзьобати своєю головою-киркою в потилицю. Я кинувся до лагуни й заліз у воду по самісіньку шию. Птах зупинився на березі, щоб не замочити ніг, і почав кричати пронизливо, як павич, але тільки більш хрипко. А потім він став походжати берегом туди-сюди, чатуючи на мене. Чесно кажучи, таки принизливо було бачити, що ця викопна тварюка почувається господарем становища. З моєї голови й обличчя точилася кров, а все тіло було в синцях.

Я вирішив переплисти лагуну й ненадовго залишити свого птаха на самоті, щоб він угамувався. Потім я заліз на найвищу пальму і взявся обмірковувати ситуацію. Зізнатися, ніколи в житті я не почувався таким скривдженим. Яка чорна невдячність! Я був для нього ближчим за рідного брата. Висидів його, виховав. Отакого великого, незграбного, допотопного птаха! Я – людина, цар природи й таке інше.

Я гадав, що через якийсь час він сам це зрозуміє й засоромиться. Сподівався, що, коли мені вдасться піймати смачних рибок і я, ніби випадково, підійду й почастую його, він схаменеться. Минуло чимало часу, поки я довідався, якою мстивою і сварливою може бути вимерла порода птахів. Утілена підступність!

Не розповідатиму про всі виверти, до яких я вдавався, аби знову змусити птаха слухатися. Я просто не в змозі згадувати про це, бо навіть зараз паленію від сорому. Ви не уявляєте, як зневажливо поводилася зі мною ця музейна дивина, як вона лупцювала мене! Я намагався застосувати силу і став кидати в птаха уламками корала – з безпечної відстані, але він тільки проковтував їх. Потім я спробував жбурнути в нього розкритим ножем і… ледве не розстався з ним, хоча ніж був занадто великий, отож птах не міг його проковтнути. Була в мене спроба зморити його голодом, і я припинив ловити вудкою рибу. Але епіорніс навчився відшукувати на березі, після відливу, хробаків, і йому цього цілком вистачало. Половину часу я проводив, стоячи по шию в лагуні, а другу половину – вгорі, сидячи на пальмах. Одного разу пальма виявилася не досить високою, і тоді птах, наздогнавши мене там, поласував моїми литками!

Ситуація стала вкрай нестерпною. Не знаю, чи пробували ви коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили найжахливіші кошмари. І до того ж яка ганьба! Ця вимерла тварина блукає по моєму острові з бундючним виглядом, немов якась герцогиня, а я не маю права ступити ногою на землю. Я навіть плакав від утоми й досади. Я прямо заявив йому, що не дозволю такому дурному анахронізмові ганятися за мною безлюдним островом. Нехай розшукує якого-небудь мореплавця зі своєї власної епохи та клює його, скільки заманеться. Але птах, ледве вгледівши мене, відразу ж клацав дзьобом. Отака величезна потвора, самі ноги й шия!

Скільки це все тяглося, навіть не хочеться говорити. Я вбив би його раніше, та не знав як. Зрештою я таки зметикував, як мені його прикінчити. Так ловлять птахів у Південній Америці. Я з’єднав усі свої рибальські волосіні, зв’язавши їх стеблами водоростей та іншими штуками, і зробив міцний канат, ярдів у дванадцять, навіть більше, завдовжки; до кожного його краю я прив’язав по шматку корала. На це в мене пішло досить багато часу, тому що постійно доводилося то влазити в лагуну, то видиратися на дерево – залежно від обставин. Потім я швидко розкрутив цей канат у повітрі, у себе над головою, і запустив ним у птаха. Першого разу я схибив, але вдруге канат спритно оповився навколо його ніг і обплутав їх. Він упав. Я кидав канат, стоячи по пояс у лагуні, і тільки-но птах звалився на землю, вискочив із води й перепилив йому горло ножем…

Мені навіть тепер неприємно про це згадувати. Тієї хвилини я почувався вбивцею, хоча все в мені так і кипіло від люті. Я стояв над птахом і бачив, як його кров текла на білий пісок, як його могутні довгі ноги й шия смикалися в агонії… Ех, та що там!..

Після цієї трагедії самотність нависла наді мною, як прокляття. Боже милостивий, ви навіть уявити собі не можете, як мені бракувало мого птаха! Я сидів біля його тіла й побивався; мене проймало тремтіння, коли я оглядав свій сумовитий атол, на якому панувала німа тиша. Я думав про те, яким славним пташеням був цей епіорніс, коли вилупився, і які симпатичні, кумедні звички були в мого П’ятниці, поки він не сказився. Хто знає, якби я тільки поранив птаха, мені, ймовірно, вдалося б вилікувати його і навіть прищепити йому дружні почуття. Я не мав змоги вирити яму в кораловій скелі, і тому не міг поховати епіорніса. Мені здавалося, що я розлучився з людиною, а не з птахом, а тому нізащо не погодився б з’їсти його. Тому я опустив П’ятницю в лагуну, де риби начисто пообгризали його. Я навіть не залишив собі пір’я на згадку.

А потім якомусь типові, що подорожував на яхті, одного чудового дня заманулося з’ясувати, чи існує ще мій атол. Він об’явився саме вчасно, бо мені стало так нудно на цьому безлюдному острові, що я вже вирішував, чи зайти просто якнайдалі в море й там покінчити з усіма земними справами, а чи поїсти зелених штучок… Я продав кістки чоловікові на ім’я Уїнслоу, що торгував неподалік Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Геверс, очевидно, не знав, що вони винятково важливі. Тому кістки привернули до себе увагу тільки після його смерті. Птахові дали ім’я… епіорніс… як там далі, ви не пам’ятаєте?

– Epyornis Vastus, – сказав я. – Цікавий збіг, адже саме про ці кості згадував один мій приятель. Коли був знайдений кістяк епіорніса з гомілковою кісткою, завдовжки в один ярд, уважалося, що це вже верхівка шкали – Epyornis Maximus. Потім хтось роздобув іншу гомілкову кістку, в чотири фути шість дюймів або й більше, і вона дістала назву Epyornis Fitan. Потім, після смерті старого Геверса, у його колекції знайшли ваш Vastus, а потім знайшовся Vastissimus.

– Уїнслоу так і говорив мені, – сказав чоловік зі шрамом. – На його думку, якщо знайдуться ще нові епіорніси, то якого-небудь ученого цабе поб’є грець. А все ж таки дивні пригоди трапляються з людьми, не вважаєте?

Примечания

1

Усесвітнє наукове товариство з вивчення та поширення природничої історії. (Тут і далі прим. ред., якщо не вказано інше.)

2

Згідно з біблійною легендою, цар Навуходоносор позбувся здорового глузду.

3

Граф Розбері – у 1894–1895 рр., коли написано «Машину часу», був англійським прем’єр-міністром.

4

Пентон – речовина, яка утворюється внаслідок дії шлункового соку на їжу, що містить білок.

5

Лінивець, або тихохід – тварина, яка живе в Південній Америці, на ногах має тільки по два пальці, завдяки чому підошви цієї тварини є надзвичайно вузькими.

6

Східні квартали Лондона, де мешкає найбідніше населення.

7

Частина Лондона, де розташовано найбільший природничо-історичний музей.

8

Можливо, підлога взагалі не опускалася, але весь музей був збудований на схилі пагорба. (Прим. авт.)

9

Белемніт – закам’янілий доісторичний молюск.

10

Прилюдно (лат.).

11

Наскільки відомо, жоден європеєць не бачив живого епіорніса за малоправдоподібним винятком Мак-Ендрю, який побував на Мадагаскарі 1745 р. (Прим. авт.)


home | my bookshelf | | Машина часу |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу