Книга: Тероріум



Тероріум

Василь Кожелянко


Тероріум

1


ЗОЛОТА ЛИХОМАНКА


Президент України Авдотій Дормідонтович Кромєшний був божевільним. Тобто не геть неадекватним варіятом, але - стійким параноїком. Воно й ніби нічого не шкодило, якби через пунктик потенційного пацієнта варіятського шпиталю А.Д.Кромєшного не страждала вся Україна.

Відразу ж після інавгурації новообраний президент, тоді ще психічно більш-менш здорова людина, за традицією, вирішив дізнатися про своє майбутнє. Для цього він звернувся не до астрологів, не до ворожок, не до чаклунів, як це робили його попередники, а - до модного професора окультних наук, мага і містика, лінґвіста і екзеґета, плейбоя і гравця О. Коп-Аума. Професор на той час був порівняно молодим, безвідповідальним жартівником і для сміху напророкував новообраному А.Д.Кромєшному довге і щасливе президентство, але застеріг від ювелірних виробів із золота, мовляв, у них чаїться його, Кромєшного, смерть.

Відтоді президент схибнувся. Спочатку він звелів, аби все його оточення, починаючи від начальника канцелярії і закінчуючи прибиральницею, негайно позбулося усіх своїх ювелірних виробів із золота. Потім золоті прикраси було заборонено носити усім урядовцям. Через кілька місяців надійшла черга усієї виконавчої вертикалі. Вся Україна дуже сміялася, але недовго, бо президент видав указ, за яким ювелірні вироби із золота заборонялися на всій території держави як для громадян України, так і для зарубіжних гостей вкупі з дипломатами. Під заборону потрапляла і торгівля цим товаром, а отже, і будь який імпорт. Звичайно, цей указ ніхто не збирався виконувати, Кромєшний це передбачав, тому створив нову поліційну структуру під популістською назвою «Управління боротьби з надмірними розкошами», яка отримала надзвичайні повноваження. В народі офіцерів цієї спеціяльної служби відразу почали обзивати «золотарями», від чого ті стали ще злішими. Вони безцеремонно зупиняли громадян де завгодно, відбирали золоті ланцюжки, каблучки, годинники, сережки, браслети і навіть вінчальні обручки, а натомість видавали довідки про вилучення предметів надмірних розкошів. Всі конфісковані золоті вироби під надсуворим контролем відправлялися на спеціяльну фабрику, яку неофіційно іменували «президентська золотарня», де переплавлялися на зливки. Це називалося поповненням золотовалютних запасів країни з метою позбутися зовнішніх боргів.

Боргів не зменшувалося, але в суспільстві почалося ремство. На це президент відповів репресіями - було розстріляно кілька масових демонстрацій і заарештовано три тисячі заводіїв. Суспільство відповіло терором: з’явилася екстремістська організація під назвою «Юна Великоукраїна», скорочено ЮВУ, яку народ зі смаком найменував «ювелірами». Вони здійснили кілька вдалих пограбувань банків і державної скарбниці та терактів проти представників влади, а зовсім недавно зарізали майора-золотаря. Пішли чутки, що між терористами ювелірами і спецняками- золотарями, крім іншого, ще й точиться війна символів: золотарі мали уніформу, де всі металеві аксесуари були із нержавіючої сталі, а в петлицях носили емблему, схожу на латинську літеру F, мовляв, ферум, залізо. Крім того, особливим шиком серед золотарів вважалося носити сталеві перстені, медальйони, значки зі своєю емблемою.

Терористи же ювеліри чинили навпаки: культивували усе золоте, потайки носили ювелірні вироби, а на місці терактів залишали свій підпис - назву організації латинкою, де роль літери V відігравала перевернута А, виходило U U. Знаючі люди говорили, що коли одне U спростити і перевернути, то вийде AU - аурум, золото по-нашому.

Професор О. Коп-Аум, побачивши, до чого призвів його легковажний жарт, зібрався було піти до президента Кромєшного і чесно тому усе викласти, аби той зупинив цю антизолоту лихоманку, але професорова подруга, ворожка по картах Таро, зеленоока розкішна тілом Алерґіна, прочитала по картах, що в такому разі на пана О. Коп-Аума чекає смерть, проте і без ворожки було ясно, що за такий жарт Кромєшний із модного професоРа-красунчика дуже швидко зробить невпізнаний труп, ледь прикопаний десь у Таращанському лісі…

Мордований хронічним безсонням А. Д. Кромєшний, законнообраний президент України, встав з ліжка і пішов тинятися апартаментами своєї резиденції на вулиці Банковій у Києві. Він ходив вбраний у майку і широкі труси - соромитися було майже нікого, бо охоронці, що стояли по двоє біля кожних дверей, навіть до вбиралень, не вміли дивуватися. Це були клони найкращого бодіґарда імператора Китаю із вживленими в мозок нано-роботами.

Вузькоокі, невисокі, аби не дуже применшувати величі президента, вони були страшною силою. Для ворогів президентського тіла, звичайно.

Нарешті А. Д. Кромєшний причвалав до свого улюбленого дітища - до спеціяльної кімнати сейфа, де зберігалися найцінніші твори мистецтва і найвартісніші подарунки, отримані ним за час роботи президентом етой страни. Тут були трипільські черепки, ікони XII століття, церковні чаші, діаманти, рубіни, смарагди, картини різних епох, античні вази, дамаська холодна зброя, ювелірні вироби з платини, бронзи, срібла - лише золотого тут нічого не було. Зрозуміло, чому. Тут зберігалися кинджали друзів Кромєшного - султанів арабського світу, лаковані пуделка від імператорів Китаю, тюбетейки від емірів центральноазійських країн, соболине хутро від хана Сибіру, матрьошки від президента Московської Росії, бурштинові вироби від бацьки Білорусі, роги для вина від президента Грузії, шабля від іранського шаха і ще багато гарних і дуже гарних, з політичним підтекстом і без нього, великих і малих речей.

Президент, увімкнувши потужне світло, почав методично оглядати своє добро - такі оглядини для нього слугували водночас і гімнастикою, і горнятком кави, і піґулкою транквілізатора, і добрим словом непідлабузника (щоправда, таких в оточенні президента не траплялося).

«Дітки мої», - бурмотів, погладжуючи індійські шахи з цінного дерева і слонової кістки, розчулений А. Д. Кромєшний, батько шести дітей від різних дружин.

«Йоп!… А ето шо такоє?!» - у президента заворушилися волосинки на тім’ї. В самому центрі порцелянового корейського тареля лежало те, чого тут не могло бути засадничо, - каблучка із жовтого металу! Золото!!!

А. Д. Кромєшний, жовтий, як газета, повільно вийшов з кімнати сейфа, натиснув кнопку «замок» і вже тоді заверещав:

- Кіріл, бляха, Кіріл!

Один із клонів-охоронців завдяки бездоганній роботі нано-роботів у мозку блискавично збагнув, що президент викликає свого найближчого і найдовіренішого помічника Кіріл Кірілича, і, скориставшись мобільним зв’язком, розбудив того і передав, що його терміново хоче бачити «його високопрєвосходітєльство товариш президент».

- Кіріл, ізмєна! - пробелькотів президент своєму помічникови, коли той уже в офіційному костюмі з’явився перед затуманені очі «його високопрєвосходітєльства».

Вони обоє зайшли в кімнату-сейф і обережно підійшли до корейського тареля. Лежить! Предмет, схожий на вінчальну каблучку з жовтого металу.

Кіріл Кірілич простягнув руку.

- Нєт! - зупинив президент, - нє бері! А вдруг воно бомба?! Пока нє вияснім, що до чого, пусть лєжит. Пускай Курвенко пришльот своїх лучших іщєйок, пусть узнают, откуда оно взялося. Дуже мені ето нє нравиться. Пошлі отсюда! Но ето… Кіріл… Організуй ширмамі прікрить усі еті стєлажі, нє должні детективи оглядать все, що тут єсть.

- Будєт сдєлано, Дотідортич.

… Президент, уже вмитий і одягнутий в костюм, сидів у своєму робочому кабінеті і приймав рапорти керівників спецслужб про стан у державі. Голову КҐБ Української республіки ґенерал-полковника Курвенка, династичного ґебіста, сина легендарного майора Курвенка, який відзначився під час розгрому терористів із так званої «Автентичної України»*, президент довго не вислуховував, а послав разом з його нишпорками під наглядом вірного Кіріла розслідувати несанкціоновану появу у президентському сховищі ювелірного виробу із золота.


____________________

* Ця історія описана в оповіданні «Мальтійський хрест» (Прим. автора).


Доповідав начальник Управління боротьби із надмірними розкошами (золотарська служба) ґенерал-лейтенант Лайнов. Відзвітувавши, скільки і чого із золотих ювелірних виробів його служба вилучила і відправила на спецфабрику, якою командує полковник-золотар Каплун, на переплавку, ґенерал придушено додав:

- Ювеліри зарєзалі майора Петрова.

Президент здригнувся і зблід. Ні, йому не надто стало шкода незнайомого йому майора, хоча той служив саме йому, А. Д. Кромєшному, просто забагато зловісних збігів в один ранок.

- Коли?

- Сєгодня в п’ять трідцать сєм.

- Откуда ви знаєте, шо ето ювеліри?

- Оні оставілі свой фірмовий підпис - дві латинські букви U і перевернуту А, желаєтє посмотрєть на знімкі, товариш президент? - ґенерал Лайнов простягнув конверт із цупкого жовтого паперу.

- Давай.

А. Д. Кромєшний побачив на знімку майора-золотаря, лисуватого довгорукого, очевидно, невисокого чоловіка з колотою раною у животі і перерізаним горлом, потім знятий крупним планом підпис терористів ювелірів U U, накреслений кров’ю своєї жертви на тротуарі, тут же був знимок живого майора у парадній уніформі - похмурий зосереджений служака із синюватими від ретельного гоління щоками. У конверті президент знайшов також офіційну довідку про загиблого.

«Петров Борис Зюґанович, 32 роки, слов’янин, народився у Бобруйську, закінчив Вищу школу КҐБ Євразійського союзу, до переходу в золотарську службу працював у п’ятому управлінні УКҐБ по Львівській губернії. Участь у бойових діях: Крим, Волинь, Карпати. За виявлену самовідданість і кмітливість у боротьбі з українським глобалістичним націоналізмом нагороджений орденами:

«Славянская слава» III стєпєні, «Дружба народов»,

«Владимира Объединителя» IV стєпєні, а також нагрудними знаками «Почетный чекист» та «За бдительность».

- Товариш президент, - звернувся ґенерал Лайнов, коли А. Д. Кромєшний повертав йому конверт, - вношу клопотаніє про награждєніє героїчєского майора посмертно.

- Канєшно, тойсь, да, - пожвавився президент, - медаль «За оборону Родини!» підійде?

- Пускай.

Нечутно увійшов Кіріл Кірілич.

- Разрєшіті, Дотідортич.

- Скорєй доповідай, Кіріл, шо вони рознюхали?

- Нічєво.

- Як це нічєво, у герметичному сталевому сейфі нєізвєсно откуда появляєтся сторонній предмет, а вони - нічєво. Поувольняю всєх! Нєт, під суд отдам! Де Курвенко, Курвенків син? - Президент ще знаходив у собі сили банально, як вони звикли у своєму колі, жартувати.

- Здєсь, за двєрьмі, - кивнув Кіріл Кірілич, - боіться.

- Правильно боіться, - недобрим тоном промовив президент, - знає, шо на нього ждьот.

Коли трохи вгамувалися президентські лють і страх, зібралася термінова нарада: Сам, Кіріл Кірілич, ґенерали Курвенко і Лайнов. Радилися довго і зрештою постановили: золотий предмет руками не чіпати, досліджувати його безконтактно, виявити шлях, яким він потрапив у президентське сховище, впіймати винного чи винних у цьому злочині і покарати їх з усією суворістю законів України!

З тим і розійшлися.


2


ПЕЧЕРНІ ЛЮДИ


Чіпка різав свою першу людину.

Небо стало пласким, як замерзле око, і наливалося пронизливим, багрово-рубіновим світлом.

Твердь нижня зробилася рівною і поблискувала волохатим ядучим смарагдово-зеленим мохом.

А посередині стояв Чіпка із закривавленим енкаелом у руці. Його первісток, недорізаний, ще при тямі, лежав зігнутий удвоє і моторошно хрипів. З його рота йшла пінява кров.

До Чіпки підбіг його куратор - хорунжий Кармелюк і зашепотів на вухо:

- Доріж! Енкаелом по сонній артерії! Давай!

Чіпка був напівнепритомний і дуже нагадував новомодний науковий витвір, що його творці назвали біокіборгом, а соціум - просто зомбі.

- Ріж, Чіпко! - засичав Кармелюк.

Небо почало опускатися, і Чіпка злякався, що воно ось-ось його розчавить.

Кармелюк взяв Чіпчину руку з енкаелом у свою і одним рухом позбавив нещасного об’єкта мук.

- Ходімо!

Кармелюк кров’ю зарізаного накреслив на хіднику три латинські літери U U, зіштовхнув млявого Чіпку в каналізаційний люк, де його підхопили на руки їхні помічники, потім спустився сам.

Вони швидко йшли каналізаційними тунелями, Чіпку вели попід руки бойовики Гонта і Махно, а Кармелюк йшов попереду із диверсантським ліхтариком у зубах.

За якийсь час вони вилізли на поверхню, де на них чекав бензиновий джип. Тепер - геть з Києва!

Через кілька годин терористи вже були на одній зі своїх конспіративних баз, замаскованій під номенклатурну дачу.

Там на них уже чекало керівництво - командир бойової організації «Юна Великоукраїна» полковник Роксолана та її заступник осавул Довбуш.

- Вітаю тебе, побратиме, - церемонно звернувся Довбуш до Чіпки і простягнув йому келих червоного вина.

Чіпка взяв у руки кришталевий, оздоблений сріблом келих, підніс до рота, намагаючись не дивитися на рожеву піну, зробив ковток і відчув у нутрі блювотний спазм. Він не знав, що робити - пити насилу і заблювати килим чи відмовитися від вина і наразитися невідомо на яку реакцію командування.

- Залиш, бачиш, йому не йде, - сказала Роксолана Довбушови. Той забрав у Чіпки келих.

- Прошу сідати, панове, - запросила Роксолана.

Почалося обговорення операції.

Роксолана тим часом розглядала Чіпку, вишукуючи вади у його зовнішності, довго шукала і - не знайшла.

Взірець української вроди, подумки констатувала вона, і їй стало сумно. Високий і стрункий ще й на бороді ямка, як співається у реліктовій пісні, кучерявий, кароокий, чорнобривий і вже… терорист. Тобто борець за Україну!

Так думала Роксолана.

Чіпка нічого не думав.

Добре було би, думала далі Роксолана, аби всі солдати і офіцери ЮВУ негайно покинули приміщення, я би підійшла до Чіпки і… почала би його роздягати, ні, спочатку ми би довго цілувалися, о - які у нього губи! А вже потім… І чому це він на мене не дивиться?! Адже я ідеальна пара для нього! Висока, ставна, сіроока. Важкі русяві коси. І - решта… Тьху, дівко, чи не сказилася ти вже? Бойовий командир! Терористка, підпільниця, патріотка!

- Встати! - залізним голосом скомандувала Роксолана. - Всі вільні. Зустрічаємося за три дні у Карпатах, де проведемо ритуал прийняття нового бійця до Організації. - Вона недбало кивнула у бік Чіпки. - Він заслужив.

Бойовики підвелися і по одному почали виходити з приміщення. Роз’їжджалися кожен власним емобом у різні боки. Осавул Довбуш за неписаним регламентом затримався.

- Ви вільні! - сухо промовила Роксолана.

- Наташо! - здивувався Довбуш.

- Йдіть, осавуле, - тихо сказала Роксолана, і Довбуш пішов. Знав уже цей тон.

Чіпка їхав своїм емобом і починав уже думати - він вбив людину! Щоправда, не зовсім людину, а майора-золотаря, але все ж… Він їхав асфальтівкою на захід, проте знав, що насправді падає у прірву.

Темно-пурпурові ріки там поволі котять свої важкі густі води до застиглого моря. Сірими безплідними берегами блукає кіннота. Туди-сюди, вздовж ріки, шукаючи переправи. У них прапори фіолетові, важкого оксамиту, із перевернутими золотими хрестами. Неба там, звичайно, нема, а є верхня твердь темно-вишневого кольору із навіки застиглим, вкарбованим у неї плетивом схрещених блискавок. Важко, дуже важко рухається туди сюди кіннота - адже більшість коней на протезах! Шукають переправи - не знаходять!…Терористи-ювеліри зібралися в одній карпатській печері, яку домовилися вважати Довбушевою. Тут була командир Роксолана, її заступник осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, бійці: М. Джеря, Б. Хмельницький, Гонта, Залізняк, Махно, Святослав, Кривоніс, Д. Левицький, Захар Беркут та багато інших персонажів української історії та літератури. Справа в тому, що молоді люди, які стали на шлях терористичної боротьби за «автентичну Україну», ідеальну модель тієї самої України вибудовували для себе на основі знань, отриманих у школі, де їм викладали два «короткі курси» - історії України та української класичної літератури. Тому й організація їхня була «юною», а у них самих - відповідні бойові псевда.

Голографічні ефекти зробили з печери фантастичне диво: згори звисали золотисті сталактити, знизу виступали голубі сталагміти, стіни виблискували і мінилися, ніби обсипані мільйонами діамантів, і - музика! Це був ау-гурт «Воскреслий захід сонця» у супроводі симфонічного оркестру.

В центрі печери стояв кришталевий підсвічений зсередини жовто-блакитним світлом вівтар. На ньому на чорній оксамитовій подушечці лежала реліквія терористів ювелірів - золота скіфська Пектораль, захоплена Організацією у «режиму» як трофей і таким чином врятована від переплавки. За вівтарем стояла командир Армії ЮВУ полковник Роксолана. Вона була у довгій білій лляній сорочці, підперезаній парчевим паском, і у пурпуровій оксамитовій мантії з вигаптуваними золотими хрестами, тризубами, абревіатурами



U U на передпліччі. Її русяві коси були розплетені, і важкі кучері, вибиваючись із під золотої діадеми з діамантовим тризубом, спадали аж до пояса.

Бійці вишикувались у дві шеренги обабіч вівтаря. Всі як один у бойових спецняцьких «хамелеонах», всі з штурмовими кемами в руках, всі в золотих прикрасах - ланцюжках, перстенях, браслетах. На зло проклятому креольському режиму!

- Помолимося! - промовила Роксолана і піднесла догори руки. Всі впівголоса забубоніли лише їм відому молитву. По закінченні Роксолана урочистим тоном проголосила:

- Братове! Во ім’я Вищої Сили - Єдиного Бога, нашої Великої Мети - України, Якої Ми Хочемо, та нашої Людської Волі оголошую про відкриття збору активу Організації.

- Слава! - хором відкарбували бойовиКи-ювеліри.

- Сьогодні ми приймаємо до членства в Організації та до лав Армії неофіта, який уже довів свою спроможність служити Справі. Прошу старшин Довбуша та Кармелюка ввести новобранця!

Названі вийшли в одне з відгалужень печери і за хвилину ввели попід руки Чіпку. Він був у довгій білій полотняній сорочці, босий і розкуйовджений.

- Лягай! - звелів Довбуш.

Чіпка розпростерся горілиць на долівці. До нього підійшла Роксолана, в руках вона тримала старовинний лицарський меч із широкою ґардою у формі вигадливої фігури, але із сучасним кристало-лазерним лезом. Вона вперла меч у Чіпчині груди навпроти серця, та так, що розрізала сорочку і шкіру до крови.

- Ти маєш світське ім’я? - спитала Роксолана Чіпку.

- Маю, - відповів він.

- Забудь його!

- Уже забув!

- Як і всі ми, ти отримаєш бойове псевдо, ім’я зі скарбниці української історії та культури. Відтепер ти - Чіпка, воїн Армії і член Організації «Юна Великоукраїна»!

- Маю честь.

- А чи не маєш ти, Чіпко, якихось сумнівів, що став на цей шлях?

- Не маю.

- А що буде з тобою, коли ти якимось чином завагаєшся в бою, виявиш страх чи, може, зрадиш Справу?

- Цей меч, що…

Справді, думав розпластаний на долівці Чіпка, цей меч, що уже розрізав мені шкіру, махом відправить мене на той світ. Варто цій полковниці ще ледь ледь натиснути на руків’я, і це шляхетне серце, переповнене любов’ю до України та ненавистю до ворогів, перестане битися. Ой, боюсь я цієї дівки, тобто командирихи!…

- Клянися, Чіпко!

- Клянусь!

- Встань і підійди до вівтаря, Чіпко!

Він підійшов.

- Простягни руки над священною реліквією Організації.

Він зробив це.

Роксолана легенько провела мечем по Чіпчиних зап’ястках. Із вен бризнула кров і залила золоту скіфську Пектораль.

Роксолана щось говорила про дух крови і душу нації, про любов і ненависть, славу і смерть, волю і силу, а Чіпка з цікавістю чекав, коли з нього виллється критична кількість крови, він знепритомніє і почне вмирати. Але до цього не дійшло. За командою Роксолани двоє бойовиків підійшли до Чіпки і міцно забинтували йому зап’ястки.

Ритуал втаємничення завершувався.

- Підійди до мене, брате Чіпко, - вже не так урочисто промовила Роксолана. - Вітаю тебе. - Вона одягнула йому на шию золотий козацький хрестик з тризубом у центрі на золотому ланцюжку. - Тепер ти один із нас!

Роксолана поцілувала Чіпку в чоло, ледве стримавшись, аби не - в губи…

- А тепер, товариство, - діловито звернулася до бойовиків Роксолана, - поговоримо про звичне і буденне, про ситуацію на фронтах нашої боротьби з ненависним антиукраїнським, креольським режимом. Прошу сідати.

Роксолана вийшла в одне з розгалужень печери і за кілька хвилин повернулася переодягнута, тепер вона теж була у бойовому «хамелеоні», з підібраним у тугий вузол волоссям. Бойовики посідали на долівку, і Чіпка, теж уже в «хамелеоні», - серед них. Роксолана присіла на плаский камінь, застелений поролоновим килимком. Стояло питання - що робити?

Бойовики по черзі висували кожен свої пропозиції щодо майбутніх терактів проти режиму А. Д. Кромєшного.

Звучали різні пропозиції - від нападу на монетний двір Державного банку України з метою друкування мільярда деномінованих рублів, аби підірвати цю чужу неукраїнську валюту, до вбивства президента Кромєшного золотою кулею. Жодна з пропозицій не знаходила одностайного схвалення. Останнім дуже несміливо взяв слово новоініційований Чіпка. Як це не дивно, його план дошкульно нашкодити режиму сподобався всім. Його і схвалили.

- А тепер, панове печерні люди, - вигукнула Роксолана з награною веселістю, - прошу до обіду! У нас є справжнє м’ясо, виноградне вино і автентичний хліб! Після обіду ліквідовуємо цю печеру і розходимося невеликими групами. Через тиждень у Києві розпочинаємо підготовку до операції, яку зініціював боєць Чіпка, під назвою… під назвою…

- Серпом по крилах! - ніяковіючи від загальної уваги, кинув Чіпка.

Всі схвально засміялися, і Роксолана теж, демонструючи Чіпці свої бездоганні білі зуби.


3


КОЛИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ГРОШІ


За два кілометри від румунського кордону, на українському боці, з кущів виліз немолодий чоловік. Він обтрусився, пообзирався довкола і благоговійно перехрестився на три сторони світу, крім західної. Потім уклякнув на коліна і поцілував потрісканий шосейний асфальт, з під якого вибивалася трава.

- Вдома! - вигукнув чоловік і трохи поплакав.

Затим він почав прискіпливо оглядати себе, так, вигляд не зовсім вітчизняний, - чужий, якщо бути відвертим до кінця. Чоловік спустився до придорожнього струмка і почав займатися своїм зовнішнім виглядом. Спочатку зняв із шиї яскраву штучного шовку зелену краватку і пустив її за водою, туди ж відправив темно-синій велюровий капелюх, потім відірвав верхній ґудзик на сорочці і здер з нагрудної кишені чужий українському народові лейбл «Lee», костюм після тривалої і виснажливої дороги додому вже сам набув рідного вітчизняного вигляду, а ось із плащем довелося поморочитися, - ніяк не хотів цей темно-сірий із синім коміром італійський виріб перетворюватись у загальностатистичний, притаманний для населення милої вітчизни ширвжиток, тому чоловік, аби не викидати добротну річ, трохи покропив плащ водою, виваляв його у пилюці, надірвав кишені і вже такий одягнув. Тепер можна йти до рідних співвітчизників - свій. Тим більше, що вже кілька днів цей свій не вмивався, не голився і не чистив зуби.

Прокрокувавши кілька кілометрів, чоловік зайшов у село, але яке, він дізнатися не міг, бо бляшаний дорожній знак з назвою населеного пункту був зігнутий у дві акуратні симетричні трубочки. Хай там що, це - батьківщина, подумки втішав сам себе чоловік. І відразу ж за свій оптимізм був винагороджений, бо побачив за поворотом облуплений будинок із написом «Чайна». Невже китайський ресторан, майнула у нього зіпсована европами думка, але вчасно була безжалісно дезавуйована здоровою рідною перевіреною часом згадкою: чайна - це перемелений на м’ясорубці, а потім підсмажений на олії хліб під назвою «котлета», пиво, розведене водою 50 на 50, і горілка з пікантним присмаком сирої нафти… Ех, де ви, мої шістнадцять літ?!

Чоловік увійшов у чайну. Відвідувачів не було, а за шинквасом сиділа рум’яна округла шинкарка у білому санітарному халаті і маленьким пінцетом вискубувала собі брови. Штучна блондинка, відзначив про себе прибулець і бадьоро вигукнув:

- Доброго дня!

- Доброго, - буркнула шинкарка і через дзеркальце показала відвідувачеві свої карі, підведені синім олівцем очі.

- Так, так, так, - забарабанив пальцями по шинквасу чоловік і повернув до себе плексигласовий планшет, де передбачався бланк з текстом меню.

- Можете не читати, - гостинно промовила шинкарка, - бо крім синтезованого комбім’яса і універсуму хлібного типу нічого нема.

- А котлети?

- Які котлети?

- А-а-а. Як щодо алкоголю? - Є суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок.

- Ех, - зітхнув прибулець, - дайте мені… але це, - він понишпорив кишенями і з жахом прошепотів:

- У мене рублів нема.

- Я в борг не даю, - байдуже кинула шинкарка, - тим більше незнайомим мужчинам.

- У мене це, - ніяково погладив свою червону лисину відвідувач, - ландсмарки…

- Справді, - шинкарка стрепенулась і ожила, як природа навесні, - багато?

- Небагато, але є, я би хотів обміняти, чи є десь тут іксчейндж?

- Я візьму у вас, візьму за дуже вигідним курсом, по тринадцять сорок п’ять.

- Чому так дешево, я чув, що у Харкові - п’ятнадцять? - зблефував чоловік.

- То вчора було, - защебетала шинкарка, - а сьогодні марка впала.

- Добре, у мене сотка.

Чоловік поклав на шинквас банкноту, яку шинкарка швидко схопила і заходилася вивчати проти світла і задумливо шкрябати нігтем.

- Замовляти щось будете? - відраховуючи рублі, спитала клієнта.

- А може, ви маєте щось натурального? - хитро посміхнувся прибулець. - З власних припасів. Я би й вас пригостив, якщо ваша ласка.

- Тоді прошу в підсобку.

З «натурального» у шинкарки був справжній хліб, вирощена у землі (а не у гідропонічному чані) цибуля, планктонові консерви і бурякова самогонка.

Випили, заїли. Ще випили і почали знайомитись.

- Люся.

- Петро Степанович.

- Ви були у відрядженні ТАМ? - чемно спитала свого гостя Люся.

- Так, був, півроку.

- Цілих півроку в Европі! - мрійливо примружилась Люся.

- Ця Европа не такий уже рай, як це розмальовує їхня пропаганда. Навіть дуже навпаки. Злочинність, поліційна сваволя, соціальна несправедливість, черствість і бездуховність! Я вже не кажу про терористів - ісламістів, антиґлобалістів, зелених екстремістів, аквавітистів, хрестоносців…

Петро Степанович Ученій знав, що говорить. Їхню хвалену Европу він пізнав по всій соціяльній вертикалі - згори вниз. Спочатку все було супер. Він мав купу грошей, зароблених… якщо вже бути чесним до кінця, то ці гроші він просто вкрав. А було так. Відставний підполковник КҐБ П. С. Ученій тримав детективну агенцію «Безпечний секс» (через урядову заборону приватного детективного розшуку контору доводилось маскувати під дорогий бордель). Якось до нього завітав клієнт - чернівецький олігарх обласного масштабу Ц. Ц. Цукрюк і замовив стеження за своєю молодою дружиною, яку ревнував навіть до ліхтарних стовпів. З часом приватний детектив П. С. Ученій втерся в довіру до олігарха Цукрюка, особливо через те, що аргументовано розвіював Цукрюкові підозри щодо подружньої невірности його дружиноньки. Згодом П. С. Ученій отримав безперешкодний доступ до ділової контори свого роботодавця і крутився там доти, доки не вивідав код банківського рахунка помисливого олігарха, а далі все було справою техніки - він через комп’ютер перевів велику суму з рахунка Цукрюка у банк «Брат-ВА», конвертував її у валюту, отримав готівкою п’ятнадцять тисяч дукатів, з якими і втік за кордон.

План був такий: трохи «відпочити», десь на тисячу, а потім скромно і тихо жити у якійсь Хорватії чи Болгарії, вклавши решту грошей у місцевий прибутковий ґешефт.

Можна також, зважаючи на набутий досвід і вроджений хист, продовжити кар’єру приватного детектива. Але лиха година занесла його до Парижа. «Курочки» і гарсони так добре попрацювали з П. С. Ученієм, який придбав собі фальшивий паспорт на ім’я турецькопідданого Сулеймана У. Чені, що його фінансові статки зменшилися на третину.

Треба пригальмувати, вирішив одного ранку П. С. Ученій, а найперше втікати з цього міста, бо ще два тижні такого життя, і я буду битися з клошарами під мостом за картонний ящик для ночівлі. Він подався до Мюнхена. Там влаштувався незле - у дешевому готельчику, де жили нелегали з Магрибу. Пив менше, до борделю ходив рідше і вже збирався починати шукати роботу, як прийшов час втікати від поліції. Втік. Опинився в Італії, де поліція його таки впіймала. Довго били, забрали усі, що знайшли, гроші і викинули на смітник. Щастя П. С. Ученія полягало в тому, що основні гроші він зберігав у хитрому тайнику, влаштованому в обцасі лівого черевика. Поплентався до Словенії, де мав намір осісти, але роботи не знайшов, посварився з повією і змушений був утікати від її сутенера.

В Болгарії на свою біду вимовив кілька фраз російською мовою, які почули агресивні хлопці з голеними головами.

Отримав ніж у живіт. Слава Творцеви, це був не енкаел, а кишеньковий антикварний сталевий складенець. На лікування витратив майже тисячу ландсмарок, у які він перевів малопопулярні у цих краях західноевропейські дукати. Потім з горя довго пив. Коли допився мало не до делірія, зупинився, перерахував гроші і гірко заплакав - залишилося триста марок. Якщо перейти на штучне вино і гідропонічний перець, то можна протягнути ще місяць другий, а далі? Ясно, що роботи у цій вилизаній Европі він не знайде, не те що за фахом, а навіть посудником в їдальні для іноземних заробітчан - не витримає конкуренції з в’єтнамцями…

Що робити? Повертатися додому! Поки не пізно… В Україну… На Батьківщину! А Цукрюк Ц. Ц.?! Найме мені кілера, а то й двох. Але слава Всевишньому, ще є в Україні звитяжне КҐБ! П. С. Ученій добре знав, що КҐБ ще тоді мало великий зуб на цього скоробагатька Цукрюка, який не хотів ділитися. Ось він, Ученій, і виділить рідній конторі смертельну дозу компромату на зажерливого Цукрюка, недаремно ж він кілька тижнів у його комп’ютерах порпався. В обмін на його, Ученієву, безпеку! Бо що робити, коли ця негостинна Европа не хоче його розуміти.

Не визнає. Отож план порятунку грішного тіла та меткого розуму Ученія з’явився миттєво, як все ґеніяльне, а значить, просте. Треба повертатися в Україну, не потрапити до лап Цукрюкових зарізяк, а якомога швидше здатися каґебістам. Свій до свого… А коли ненависного Цукрюка нарешті посадять, П. С. Ученій за свої заслуги матиме достатні підстави просити в КҐБ посади якогось там позаштатного консультанта з перспективою на надійний «дах» подальшої приватної детективної діяльности.

Від великої радости за своє вже майже влаштоване майбутнє П. С. Ученій ще трохи попиячив, а потім почав збиратися на Батьківщину. Він перебрався до Румунії і почав вивчати диспозицію. Найкраще це було робити у селі неподалік кордону з Україною, мешканці якого робили дуже міцну горілку зі слив. Це були чудові часи!

Він замешкав у ще не старої господині без чоловіка, яка розмовляла українською, споживав натуральні продукти (мамалига, квасоля, бринза) і пив донесхочу уже згаданий сливовий напій. Платив пан Ученій своїй господині всього дві марки за добу, це за ВСІ послуги. Курорт! Проте з натяків своєї благодійниці він зрозумів, що, коли в нього закінчаться гроші, з’явиться альтернатива - або вона його виганяє, або він з нею одружується. Тому, коли у П. С. Ученія залишилося рівно сто десять марок (дві банкноти), він сотку заґвинтив у контейнер в обцасі, а десятку показав циганам, які контрабандистськими стежками перевели його на український бік. Там пан Ученій, розраховуючись з циганами, попросив їх передати його господині, що він, мовляв, провів з нею найкращі у своєму житті дні.

А тепер П. С. Ученій сидить у «підсобці» рідної української чайної, п’є самогон і думає, чи вже починати лапати шинкарку за пишні груди, чи ще трохи випити. Згодом з’ясувалося, що повторити з цією панею румунський епізод не вдасться, бо вона має дома чоловіка, хоча й пияка останнього, проте буйного, який з ревнощів може зарізати будь кого - хоч її, хоч його. Тому Ученій з’ясував, коли йде якийсь транспорт у «район» чи «область», ще трохи випив, купив пляшку на дорогу і відкланявся.

Тролейбуси, які за планом місцевої влади мали курсувати між районами та обласним центром, не ходили, бо бюджетних грошей вистачило лише на закупівлю стовпів і дротів. Позаяк не з’явилися самі тролейбуси, то й сенсу підключати струм до лінії не було жодного, отож дроти з кольорового металу місцевий люд швидко розікрав, а вздовж доріг по всій області стриміли голі бетонні стовпи, яких дотепники назвали бичачими прутнями.

В центрі села П. С. Ученій сторгував собі емоб-таксівку до самих Чернівців. У дорозі він пережив сильний напад ейфорії: Вітчизна… Ненька… Знайомі краєвиди… Помірна ціна за транспортну послугу… Колінами затиснута почата пляшка самогону… Зелена Буковина… Бруківка Чернівців… Вулиця ім. Едуарда Веніаміновича Савенка…

Рідне КҐБ…


4


ГОЛИ ПОСИПАЛИСЬ…


Президент України А. Д. Кромєшний дивився футбол по голику - на підлозі зеленим полем завбільшки з більярдний стіл бігали футболісти у об’ємному голографічному зображенні. Як живі, лише маленькі, - трохи більші за мишей, але менші за щурів. Грали «Славутич» Київ і «Динамо» Москва. Пряма трансляція з Мінська, фінал Кубка Євразійського союзу, поки що нуль-нуль.

Спостерігаючи цей неймовірно цікавий матч, президент запросив найближчих до своєї особи людей: безмежно відданого Кіріл Кірілича, голову КҐБ ґенерал-полковника Курвенка та начальника золотарської служби ґенерал-лейтенанта Лайнова. Вони сиділи на високих стільцях, аби зручно було дивитися, і попивали хто що собі хотів: президент - жовтий, як його брови, коктейль із коньяку, фруктових соків і сирого яйця; Кіріл Кірілич, хворий на виразку шлунка, - мінеральну воду без газу; ґенерал Курвенко, червоний, як орден на грудях, - горілку з перцем; ґенерал Лайнов, кривлячи тонкі сині губи, поправляючи на блідому носі свої стильні новостаромодні окуляри пенсне, - европейський джин з азійським тоніком. Офіційно всі присутні вболівали за «Славутич», але хто за кого насправді - було невідомо. Сумнівів не викликав лише сам А. Д. Кромєшний, а решта… Бозна. Все таки «Динамо» - команда під патронатом московських силових структур і навіть Самого…



Форвард киян швидконогий Кузя Ковальов вийшов сам на сам з динамівським голкіпером. Удар! Мимо…

Президент спересердя вигукнув набір поганих слів і жбурнув склянку з коктейлем у футбольне поле. Захисне силове поле голика відбило сторонній предмет, і вміст президентового келиха вихлюпнувся на новеньку, дуже гарну темно-синю уніформу ґенерала Лайнова зі сталевими аксесуарами та блискучими, схожими на літеру «F» емблемами у петлицях.

- Б-б-б!… - вибухнув, схопившись, ґенерал Лайнов, але миттєво опанував себе і криво посміхнувся: - Розрєшіті пойті пєрєодєтся?

Президент не звернув на цей ексцес жодної уваги і завзято осипав матюками «кривоокого Кузю». Інші не знали, як себе поводити, ґенерал Курвенко душився від сміху, а Кіріл Кірілич безпорадно оглядав зіпсовану яєчним жовтком уніформу головного золотаря. Нарешті президент помітив, що у нього не стало напою, і звелів прислузі принести собі нову порцію яєчного коктейлю. А заодно відпустив нещасного Лайнова, аби той привів себе до ладу.

Гра набрала позиційного характеру, президент заспокоївся, Лайнов повернувся у модному сірому партикулярі зі значком «F» на вилозі. Всі ідилічно випили. Несподівано тихенько запищав мобільний телефон у кишені ґенерала Курвенка. Той, отримавши жестом дозвіл від президента, приклав до вуха апаратик.

- Што???

Президент невдоволено глипнув на Курвенка, який із червоно-кармазинного зробився фіолетово-баклажанним.

- Товариш президент, разрєшіті… - дерев’яним голосом почав ґенерал.

- Йди на… - обірвав А. Д. Кромєшний.

За кілька хвилин, коли гра у футбол стала аж надто млявою і невиразною, ґенерал Курвенко ще раз звернувся до Кромєшного:

- Товариш президент, біда!

- Шо случилося? - нарешті відірвався від футболу А. Д. Кромєшний.

- Біда, товариш президент, - забубонів ґенерал Курвенко, - еті терористи, так звані ювеліри, тобто недобитки українського націоналізму…

- Хватіт! - вигукнув А. Д. Кромєшний. - Це ваша з Лайновим справа! Якщо вам неінтересно дивитися футбол, убірайтєсь вон і ловіть своїх терористів, а мене в ето дєло не вплутуйте. Я за вас вашу роботу ісполняти не буду!

Президент відверто образився на своїх підлеглих, що вони не вміють так самовіддано, разом з ним уболівати за «наших».

- Але на цей раз дєло якось так стосується і вас, товариш президент… - набравшися хоробрости, пробелькотів Курвенко.

Президент повернувся до свого ґенерала, уважно подивився йому в очі і недобрим тоном спитав:

- Шо случилося?

- Терористи, ці ювеліри, угнали ваш персональний самольот «Ан-66-5-1», товариш…

- Сукі, бляді, уроди! Абарзєлі! - заверещав президент України.

Всі злякано принишкли.

- Да, оні абарзєлі, - несміливо, після паузи, прошепотів ґенерал Лайнов.

- Оні? - зловісно закричав президент, - та ето ви, гади, абарзєлі! Кучку кримінальних прєступніков нє можетє впоймать! Дармоєди, бля!…

Мовчанка запала ще тривожніша. А. Д. Кромєшний пожадливо пив свій жовтий коктейль. Нарешті він трохи оговтався і звелів ґенералови Курвенку доповісти деталі.

- Только шо півгодини тому ці бандити якимось незбагненним чином…

- Незбагненним, бляха, - буркнув президент, - продовжуйте, ґенерал!

- Вони прокралися на тайний аеродром, ну цей ваш персональний…

- Блядь!… - зітхнув президент.

- Знешкодили охорону, відчинили ангар, захопили лайнер «Ан-66-5-1» і злетіли в повітря. Тепер летять над Україною у південно-західному напрямку. Мої підлеглі запитують, що робити? А я запитую вас, товариш…

- А ти сам, в конце концов, ви всі, - А. Д. Кромєшний обвів поглядом присутніх, - що думаєте?

- Збіть на… - рішуче промовив ґенерал Лайнов, - і одним махом ізбавітся, сколько їх там, колєга?

- Зо два десятки вмєстє с командіршой, - охоче відповів ґенерал Курвенко, - керує ними якась баба. Заложників вони не взяли, до того ж у них свої пілоти.

- Вот, - радісно потер руки ґенерал Лайнов, - одна ракета - і, можна сказать, проблєма ювєліров процентів на дев’яносто дев’ять і шєсть десятих - рєшєна!

- Говоріш, збіть? - похмуро спитав президент.

- Збіть, товариш президент! - хоробро відповів Лайнов.

- Мой персональний самольот? - у президента від люті посинів ніс.

Лайнов злякався.

- Дєло в том, - вкрадливо почав Кіріл Кірілич, - шо самольот ето нє простой. Ето - мобільная прєзидєнтськая резидєнція. Там найновєйшіє срєдства связі, самоє совєршєнноє медоборудованіє, усьо - імпортноє, обратітє вніманіє, там - мінус волновоє вооруженіє, в конце концов, той самольот украшено ценнимі породами дєрєва, перламутром, натуральной кожєй і - золотом. Ето ж нє ювєлірноє іздєліє, так… надєюсь, понятно. Етого ізлюблєного терористами благородного метала в дєталях інтер’єра самольота не менше як полтонни. Товариш президент (ввічливий жест у бік Кромєшного) проживаєт в ньом не менше трьох-чотирьох мєсяцєв в год.

- Унітаз золотой, - надтріснутим голосом кинув А. Д. Кромєшний, - і біде тоже.

- Но нє ето главноє, - продовжував Кіріл Кірілич, - самоє главноє то, шо етот самольот наш президент (відомий жест) любить больше всєго з усіх неживих предметів в мірє. - І живих тоже, - плаксивим тоном додав президент, - бо ви, люді, такіє подлиє.

- Тому збівать етот самольот нікак нєльзя, - підсумував Кіріл Кірілич.

Всі міцно задумалися. На футбольному полі москвичі тиснули киян.

- Шо робити? - розпачливо спитав ґенерал Курвенко.

- Навєрноє, нада вступать з німі в переговори, - невпевнено пробурмотів ґенерал Лайнов, - за логікой, оні должни видвінуть какіє-то трєбованія…

Президент А. Д. Кромєшний згідливо кивнув. Ґенерал Курвенко зателефонував своєму заступникови ґенерал-лейтенанту Пньову, який перебував на диспетчерському пункті таємного президентського аеродрому, перевів зв’язок у відеорежим і запитав, чи є контакт з викрадачами. - Є контакт! - доповів ґенерал Пньов.

- Зв’яжи їх зі мною. - Єсть!

- Ето голова КҐБ Української республіки ґенерал-полковник Курвенко, з ким я розмовляю?

- Командир бойової організації «Юна Великоукраїна» просто полковник Роксолана! - На екрані мобільника з’явилося жіноче обличчя у елегантній чорній напівмасці.

- Які ваші вимоги, пані, пані…

- Пані полковник, - підказала ґенералови Курвенку Роксолана.

- Назвіть ваші вимоги, пані так звана полковник.

Даємо вам п’ять хвилин, а потім застосуємо проти вас засоби певео. Зіб’ємо, коротше!

- Літачка Кромєшного не шкода? - турботливо поцікавилася Роксолана.

Курвенко знічено замовк і безпорадно подивився на свого президента.

- Спитай, чого вони хочуть, - прошепотів президент, - без ультиматумів.

- Чого ви хочете? - спитав ґенерал Курвенко командира терористів. - Без ультиматумів.

- Просто покататися, - грайливо відповіла Роксолана, - на літачку політати, рідну землю згори роздивитися, нашу, до речі, землю. Заодно і нараду командного складу Організації провести у комфортних умовах, бо на землі ваші, Курвенку, пси і золотарі (ґенерал Лайнов нервово зняв своє пенсне і почав його ретельно полірувати білою хустинкою) спокою нам не дають, вистежують, мовби якихось бандитів…

- А ви хто? - несподівано істерично вигукнув президент А. Д. Кромєшний, вихопивши апарат з руки ґенерала Курвенка.

- Ми чесні солдати, президенте, - спокійно відповіла Росколана, - перебуваємо у стані війни з вашим режимом і з вами особисто. Ось зараз трофей захопили. - Роксолана обвела телекамерою свого мобільника інтер’єр президентового літака. - Дуже непоганий.

Президент, відчувши, що ось-ось заплаче, повернув мобільник ґенералови Курвенку і благаючим тоном пробелькотів: - Ґенерале, вийдітє в сусіднюю кімнату, бо я не можу відєть і чути етіх цинічних бандюков. Подумать только, самольоту угрожать. Как ето нізко! Ведіть з ними переговори, обєщайтє що завгодно, лише сохраніть мені мій «Ан». Для мене це більше чєм машина. Ето - друг! Ґенерал Курвенко тихенько вийшов, прихопивши непомітно для президента пляшку горілки з перцем.

Президент зосередився на футболі. Москвичі потужно нападали, кияни відчайдушно захищалися, тривав другий тайм, рахунок не було відкрито.

Минуло двадцять хвилин.

На останній хвилині матчу до кімнати зайшов ґенерал Курвенко. Він був блідий, як зіпсоване генетично модифіковане молоко. Всі трохи злякалися, бо ніколи ще не бачили голову КҐБ таким.

- Вони унічтожили «Ан-66-5-1», - голосом злегка божевільного промовив ґенерал Курвенко, - самі випригнули з парашутами, а літак на автопілоті направили у кам’янисту гору. В Карпатах…

А. Д. Кромєшний скривився.

Москвичі забили гол киянам. За кілька секунд суддя в полі просвистів фінал, і московське «Динамо» стало володарем Кубка Євразійського союзу. Гравці «Славутича» йшли з поля, як військовополонені - похнюплені, знічені, принижені.

Президент Кромєшний, обома руками тримаючись за серце, поволі сповзав зі стільця. Ґенерал Лайнов оббризкував свого президента мінеральною водою. Ґенерал Курвенко вже вкотре підносив до скроні старий, але надійний кордитовий пістолет, чекаючи, поки його хтось зупинить.

Кіріл Кірілич у першу чергу викликав лікаря до свого президента, а потім дав розпорядження ґенералу Пньову негайно відправати співробітників КҐБ на місце загибелі літака, аби врятувати все, що залишилося цінного.

У Карпатах бійці-ювеліри вправно «розчленовували» лазерними різаками уламки «Ан-66-5-1», завантажуючи все золоте у спеціяльно приготовлені для цього пластикові скриньки.

Президент А. Д. Кромєшний, отримавши сильну стимулюючу ін’єкцію, отямився і, ні з ким не розмовляючи, попрямував до свого сховища з добром. Там, відчинивши власноручно усі секретні замки, він почав розглядати приблуду - золоту каблучку на корейському тарелі. Вона змінилася! По всьому колу ззовні вкрилася візерунком - ланцюжком ромбиків, інкрустованих ниткою червоного золота!

А. Д. Кромєшний повернувся до кімнати, де все ще експериментував з вогнепальною зброєю ґенерал Курвенко, вихопив у того з руки пістолет, направив йому на перенісся і люто сказав:

- Курвенко, я зроблю ето за тебе, но не сьогодні, а за три мєсяца, якщо не унічтожиш мені цих абарзєвших ювелірів. І не узнаєш, звідки кальцо в сейфі у моїй спецкомнаті. Лайнов!

- Слушаюсь, товариш президент! - виструнчився керівник золотарів.

- Тебе це тоже касаєтся! - Єсть!… Через десять хвилин ґенерал Курвенко зв’язався з начальником КҐБ у Чернівцях. - Ґіца?

- Слухаю, товариш…

- Я чув, до вас завітав цей пройдисвіт Ученій, - перебив підлеглого Курвенко.

- Так точно.

- Що ви з ним зробили?

- Ще не вирішили, думаємо, може, Цукрюкови продати за файні гроші.

- Це кращого сищика України! Мудак ти кончєний.

Негайно доставити його до мене!


5


У ПОВІТРІ СОБІ ЛЮБЕНЬКО…


Ювеліри один за одним вистрибували з літака «Ан-66-5-1». Роксолана підійшла до Чіпки і, сама розстібнувши його парашутистський шолом, прошепотіла на вухо:

- Ми останні.

Чіпка розуміюче кивнув.

Коли вони залишилися в літаку лише вдвох, Роксолана знаком дала йому команду йти до виходу. Чіпка підійшов, відчув непрошений страх, заплющив очі і лише зібрався взятися руками за борти, як відчув моторошну легкість за плечима. А потім сильна рука виштовхнула його з літака.

Смерть, встиг подумати Чіпка, але тут чиїсь руки підхопили його попід пахви. А потім якась сила смикнула догори.

Чіпка з Роксоланою спускалися на одному парашуті.

Вона перевернула його обличчям до себе і тепер вони летіли обійнявшись, як любі друзі.

Роксолана ввімкнула переговорний пристрій і спитала Чіпку: - І як?

- Могло бути гірше, - чесно відповів Чіпка.

- Ти мене нічого не хочеш запитати?

- Може, вже на землі?!

- На землі ми будемо командир та підлеглий і будемо обговорювати плани подальшої боротьби з режимом. А тут ми ніби рівні, бо ж обоє могли загинути однаково.

- Чому однаково? - здивувався Чіпка. - Я міг щасливо розбитися, а ти - з невеликими труднощами приземлитися.

- Чіпко.

- Що?

- То ти здогадався вже, чому я так зробила?

- Що зробила?

- Зрізала з тебе парашут і викинула з літака.

- Версія може бути лише одна: ти хотіла мене вбити, а в останню секунду передумала.

- Дурний ти, Чіпко.

- Тут будь хто здуріє.

- Я не в тому сенсі.

- Я не розумію.

- Ось тому й я так кажу… Зрозуміло, чим закінчуються такі розмови, і через секунду Чіпка з Роксоланою вже цілувалися настільки палко, наскільки це дозволяв політ з парашутом.

Потім вони кілька секунд спостерігали приємне для них видовище: чорно-рубіновий вибух на тлі вечірнього неба.

Це розбився президентський літак, вдарившись об кам’янисту гору.

Потім вони побачили те, чого не бачили ніколи. Це була велика битва двох армій: темно-фіолетові бились із ясно-коричневими. Перші мали оксамитові прапори, до того ж - кожен воїн, з емблемами у вигляді золотих, перевернутих догори довшим раменом хрестів, а другі - прапори шовкові, теж у кожного бійця, з емблемами - хрестами без одного рамена, правого, лівого, верхнього, нижнього - без системи. Фіолетові - кінне лицарство, заковане у іржаве залізо, озброєне списами і мечами, кінь у кожного мав замість однієї із чотирьох ніг лише дерев’яний протез.

Коричневі - піше воїнство у шкіряних, покритих потрісканим лаком обладунках, озброєне великими дерев’яними мечами, у кожного воїна замість руки - протез із високолегованої сталі. Таким чином, сили були рівні, і билися вони з надзвичайною жорстокістю. Там, де йшла ця битва, не було ні часу, ні простору, ні землі, ні неба, було, щоправда, сонце, але тріснуте навпіл і тьмяне, сліпе, поблякле…

За кілька секунд до приземлення Роксолана сказала Чіпці:

- Збережемо наше кохання в таємниці, Чіпко, гаразд?

- Гаразд, пані полковничко моя ясная.

На землі бойовики-ювеліри швидко згорнули свої парашути і побігли до двох гелікоптерів, що чекали на них на одній із полонин. Потім полетіли на місце загибелі літака, де допомогли своїм товаришам завантажити у гвинтокрили кілька пластикових скриньок з уламками золотих предметів і президентського літака.

- З цього золота, - сказала Роксолана, коли бойовики вже відлітали з місця катастрофи, - ми повиливаємо сотні, а може, тисячі каблучок, вигравіюємо на них напис «Смерть Кромєшного» і поштою порозсилаємо їх відомим людям України - політикам, бізнесменам, науковцям, мистцям. Весело ж буде!


6


ЛИХОМАНКА ВІД ЗОЛОТА


Класик української україномовної літератури - поет, романіст, новеліст, драматург, публіцист, критик, журналіст і літредактор Делірій Іванович Тремен прокинувся, як завжди, об одинадцятій годині ранку. Він довго протирав запухлі очі, а потім увімкнув голик, розміщений на нічному столику. Передавали президентські новини.

Делірій трохи пожвавився і підбив собі під бік дружинину подушку. Чекав на повідомлення про присудження йому Державної премії Української республіки імені Андронатія Покотюхи за… та є за що! Сам президент А. Д. Кромєшний його шанує, тим більше, що їх, українських україномовних літераторів, не так вже й багато на нашій славній Україні. Та й взагалі… не хоче бидло книжки читати. Ні їх, укрукрів (як дражняться газетні злослови), ні укррусів… Дичавіє народ… Але премію йому мусять дати, сам Кіріл Кірілич обіцяв.

- Альона! - гукнув він на дружину.

- Чєво? - у спальню зазирнула його зазнобушка, з ніг до голови залита стимуляційною емульсією.

- Пошти не було?

- Счас погляжу. - Єсть, Дєля! - почув він голос дружини з передпокою.

Делірій схопився з ліжка і, на ходу защіпаючи піжамну куртку на липучки, побіг у передпокій і швидко відчинив поштову скриньку. Серце стрепенулось, як ластівка у стрісі. Крім свіжої «Евразійської правди», у скриньці лежав якийсь невеличкий пакунок-бандероль. Невже орден прислали, аби сюрприз зробити, майнула у нього маніякальна думка, яка піднесла настрій до стану між другою і третьою.

- Альона! - він вхопив свою ненаглядную, притиснув гігантським черевом до картонної панелі і, незважаючи на те, що геть вимастився емульсією, три рази душевно поцілував.

- Сюрприз! Ходімо у вітальню, обстановка ж бо урочиста.

Делірій Тремен пішов швиденько переодягнутися - не в піжамі же ж розгортати такий важливий пакунок, одягнув білу сорочку, пов’язав краватку (стилізовану під гуцульську вишивку), вбрав важкий двобортний піджак, а ось натягнути штани у нього терпіння не вистачило, залишився у смугастих піжамних. У вітальні сів за круглий пластмасовий стіл і благоговійно взяв у руки пакунок.

Вмш. п. Делерію Івановичу Тремену (особисто в руки), звичайно, звичайно, розумію, зворотна адреса, гм, якийсь змазаний штемпель, але без сумніву урядовий, ось добре видно пшеничне колосся державного герба.

- Альона!

- Чєво?

- Тож ходи сюди, будь присутньою.

Делірій, завмираючи, акуратно і повільно розпечатав пакунок. У ньому виявилося загорнуте у цигарковий папір надзвичайно красиве пуделко з темно-вишневого велюру.

Делірій заплющив очі і легенько відкрив пуделко.

- Кольцо какоє-то, - почув він голос дружини.

- Що? - Делірій розплющив очі і побачив, що справді на білому штучному шовку вертикально стояла золота каблучка з якимось написом по колу.

- Окуляри! - попросив він дружину.

- Чєво?

- Очкі прінєсі, жєна! - крикнув Делірій.

Ображена Альона принесла дві контактні лінзи. Він вставив їх в очі і прочитав напис.

«Смерть Кромєшного»!

Делірій зблід, затрусився і почав злякано оглядатися кімнатою. Потім він поклав каблучку на стіл, мовчки встав, підійшов до вікна, відчинив і поліз на підвіконня. Жили вони на восьмому поверсі.

- Дєля, ти што, с ума сошол? - Дружина підбігла, схопила Делірія за комір і потягнула назад у кімнату. По тім швидко зачинила вікно.

- Што случілось?

Делірій говорити не міг, лише конвульсивно показував пальцем на отриману каблучку. Дружина підійшла до столу, прочитала напис, трохи зблідла, але тями не втратила. Навпаки, заходилася втішати чоловіка.

За півгодини напоєний справжнім херсонським чаєм з ориґінальним білоруським ромом (катастрофічна розтрата недоторканних запасів) Делірій лежав у ліжку, вкритий двома синтетичними ковдрами, і тихо скімлив:

- Ну, чому я? Чому саме мене вибрали для цієї підлої провокації? Адже лояльнішого до Президента, до Української республіки, до Союзу за мене письменника в Києві нема ні серед укрукрів, ні серед укррусів, я ж ніколи собі не дозволяв ні натяку, ні півслова, ні думки прихованої, що містила би якусь крамолу. Я ж таку запашну прозу пишу. Чому так є?

- Сволочі ані, - морально підтримувала чоловіка дружина.

- Хто? - кволо спитав Делірій.

- Ювєліри еті, тойсь бандіти.

- Що? Ти думаєш, це вони прислали?

- А кто ж іщо?

Від такої версії Делірій Тремен ще більше затужив.

Потаємно він плекав надію, що це дурний жарт колег заздрісників і що ось зараз зайдуть з пляшкою Гемоглобінов із Сайт-Сайтенком, розсміються і спитають Делірія, як, мовляв, вони його розіграли. Перед тим, як сісти до випивки, вони пошлють цю бридку каблучку, анонімно, звичайно, на президентську золотарню, тобто на спецфабрику, де переплавляються шкідливі для української держави ювелірні вироби із золота на зливки. Але ніхто не приходив, ніхто не телефонував, ніхто не посилав кібер-повідомлень. Біда.

- Альона, - мляво окликнув він дружину, - ти викинула у сміттєколектор цю кляту річ?

- Дєля, ти што, а вдруг ето провєрка? Ти должен отнєсті єйо в КҐБ. Прітом сам. Отдохні єщо полчасіка і собірайся.

А ось уже цього Делірій витримати не зміг. До вечора помучився, а о пів до восьмої години класик української україномовної… і все решта Делірій Іванович Тремен помер.

Того дня у Києві подібним чином померло ще п’ять осіб: міністр харчової промисловости, два чиновники, ґенеральний прокурор і директор першого центрального телеканалу…

Біля центрального входу в КҐБ УР на Володимирпутінській вулиці у Києві вишикувалася черга з понад ста осіб. Це були ліпші люди України. Більшість з них були одягнуті по дорожньому - зручно і тепло, а в руках тримали невеликі валізки…

В кабінет голови КҐБ ґенерал-полковника Курвенка зайшов його заступник ґенерал-лейтенант Пньов. Курвенко ледь устиг жбурнути в шухляду якусь річ, що дотепер вертів у руках.

- Товариш ґенерал-полковник! - Пньов простягнув тремтячу долоню, на якій лежала золота каблучка з написом «Смерть Кромєшного».

- У мене теж, - зітхнув Курвенко і відкрив шухляду.

- Що будемо робити?

- Не знаю. Виклич того прохвоста Ученія.

П. С. Ученій, вивчивши ситуацію, запросив деяких повноважень і невеликий апарат. А потім взявся до справи.

Передусім він порадив ґенералови Курвенку тих, хто прийшов здавати каблучки, не затримувати, а, допитавши, відпускати. Самі ж каблучки він запропонував негайно відправляти на президентську золотарню для переплавки, лише одну залишити йому, Ученію, для експертизи. Потім сів за комп’ютер і зібрав статистику цього непристойного вчинку. Виявилось, що каблучки поштою отримали 569 осіб, включаючи ґенералів Курвенка, Лайнова і Кіріл Кірілича. Одна посилка адресувалася самому президентови, але охорона перехопила. В результаті шестеро з тих, що отримали посилки, вмерли, двадцять вісім цілком збожеволіли, двісті п’ятнадцять зазнали жорстокого стресу, решта - важкого нервового потрясіння. Крім того, П. С. Ученій припустив, що певна кількість посланих каблучок нічим себе не виявила і або залишилася в нелояльних отримувачів, або була ними самими знищена.

Він дав розпорядження оперативникам перевірити по всіх поштових відділеннях, хто того дня отримував цінні бандеролі. Якщо такі знайдуться, то для золотарів буде робота. Потім П. С. Ученій засів у спецлабораторії Інституту морфосолетонного поля, де науковці з’ясували, що каблучка «Смерть Кромєшного» зроблена із золотого унітазу, який був на знищеному президентському літаку.

Тепер стало ясно, чия робота, ці посилки - від підлих терористів-ювелірів.

- Вистежи мені, друже Ученій, - майже запобігливим тоном говорив з детективом ґенерал Курвенко, - і тебе полковником зроблю, нагородами обсиплю, а на пенсію підеш ґенералом.

- Я вже йшов з вашого колхозу на пенсію, підполковником без надбавок.

- Е, Петя, хто староє помянєт…

- Ви мені чогось недоговорюєте, товариш ґенерал, щодо цих золотих дурничок. Я мушу знати все.

- Ну, друже Ученію, наш президент…

- Це я знаю. А чи є якісь додаткові деталі? - Є, Петре. Ґенерал Курвенко змушений був розповісти П. С. Ученію про таємну появу каблучки у президентській спецкімнаті. Потім вони разом пішли до президента просити дозволу оглянути ту каблучку.

А. Д. Кромєшний уже не довіряв нікому. Він сам повів Ученія у супроводі ґенералів Курвенка, Лайнова та Кіріл Кірілича.

Те, що побачив президент, його вже не стільки налякало, скільки зацікавило. На каблучці з’явився новий орнамент: коло вкрилося ще одним ланцюжком з ромбиків, цього разу з нитки лимонного золота. Ланцюжки перепліталися таким чином, що середина одного ромбика припадала на точку з’єднання двох іншої барви.

- Оно мєняєтся, - голосом тяжко хворої людини прошепотів А. Д. Кромєшний. Потім президент розповів присутнім про всі метаморфози «чьортова кольца» і, віддавши ключі Кіріл Кіріличу, пішов спати.

П. С. Ученій порекомендував поставити довкола зловісного прибульця чотири телекамери і ще міцніше замкнути сейф.


7


КИТАЙСЬКА ГОЛОВОЛОМКА


- Вони хочуть зустрітися, Роксолано, - доповів осавул Довбуш своєму командирови полковнику Роксолані.

- Навіщо? - нахмурилася Роксолана, не відводячи погляду від монітора свого кишенькового комп’ютера - вона переглядала свіжу пресу.

- Чесно кажучи, я не знаю, - Довбуш трохи нервувався. - Але дуже зацікавилися, коли я вийшов з ними на зв’язок.

- А чому ти це зробив? Чому не погодив зі мною?

- Спочатку дам відповідь на останнє. Ви були у Карпатах, я - тут, у Києві, зв’язуватися з тобою - коли ти керуєш бойовою операцією - це відривати, тож я зважився на ініціативу. А чому я вийшов на контакт з ними? Їхній бос дав сигнал. У одному зі своїх газетних інтерв’ю щось дуже хитро натякав про діалог навіть із найбільш деструктивними силами. Ось я електронкою й послав йому пропозицію.

- А чи треба? - Роксолана відірвалася від монітора і пильно поглянула на Довбуша.

- А чому б і ні? Корпорація «Не хлібом єдиним. Іnс.» - найбільша, найвпливовіша, найпотужніша промислова імперія у Східній Европі та Євразії. Це ж фактично - продовольчий склад континенту. Адже універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо та молокопродукти генетично модифіковані - це основний харч більшости населення…

- Я знаю, - обірвала його Роксолана, - але для чого нам цей контакт?

- Не знаю! - надувся Довбуш. - Але я вважаю, що вислухати їх треба.

- Як нам убезпечити себе від сюрпризів? - спитала Роксолана тоном людини, що прийняла рішення. - Я маю на увазі різні там засідки…

- Вони все передбачили, Роксолано, - пожвавився Довбуш, - вони готові, аби ми їх вели, куди завгодно, хоч у гори, хоч у ліс, хоч у будь який мегаполіс України.

- А вони - маячки?!

- А ми - детектори!

- Гаразд, готуй зустріч. Орієнтовно: Чернівці, мисливська база у Кам’янецькому лісі. До речі, Довбуше, він, цей їхній керівник, що, китаєць?

- Я його не бачив, його взагалі мало хто бачив у обличчя. Та судячи з прізвища - Ко Ше Лін, - або китаєць, або швидше кореєць.

- Хто з наших бійців знає східні мови?

- Та, мабуть, ніхто, - розгублено відповів Довбуш.

- Погано з особовим складом працюєте, осавуле, - сухо промовила полковник Роксолана, - боєць Чіпка володіє китайською. Отож наказую включити його до складу контактної групи.

- Гаразд! - скреготнув зубами Довбуш.

- Ви вільні, осавуле.

Довбуш, ледве приховуючи образу, покинув конспіративне помешкання. Роксолана, залишившись сама, трохи подумала, а потім набрала номер Чіпчиного мобільника.

Після того, як мисливська база за селом Кам’яна була оточена вартою бійців-ювелірів, а ретельне обстеження на самій базі не виявило нічого підозрілого, Роксолана дала команду Довбушу викликати з Києва голову правління фірми «Не хлібом єдиним. Іnс.», цього китайця (чи корейця) Ко Ше Ліна.

Через кілька годин його персональний літак з плазмовим двигуном приземлився на чернівецькому летовищі.

Потім Довбуш мобільним зв’язком дав вказівку Ко Ше Ліну з мінімальним супроводом сідати у посланий за ним бензиновий джип і віддатися на волю водія.

За сорок хвилин у будиночок, який Роксолана обрала штабом Організації, ввійшов голова правління «НХЄ Іnс.» з секретаркою (чи хто вона?) та двома охоронцями.

Роксолана з осавулом Довбушем, хорунжими Кармелюком і Тарасом Бульбою, а також бійцем Чіпкою яко перекладачем, вбрані у дорогі шотландські мисливські костюми, сиділи за великим дубовим столом. Ко Ше Лін був у елегантному твідовому костюмі та чорній сорочці, без краватки, його супутниця в діловому вбранні секретарки, а охоронці - у темній класичній уніформі бодіґардів.

Роксолана, пропонуючи сідати, роздивлялася прибулих. Ко Ше Лін був невисокого росту, коротко підстрижений, з високим чолом, помітним носом з горбинкою, жорсткими складками обабіч тонких губів, чорнобривий, кароокий, із сумно іронічним поглядом сорокарічний чоловік. Ні китайського, ні корейського у ньому нічого не було, це був европеєць південного романо-кавказького типу. Його супутниця теж чорнява, темноока дівчина із засмаглою шкірою і шляхетним овалом обличчя. Зате охоронці були справжніми китайцями. Чи корейцями…

Після церемонного взаємного представлення, запитань про здоров’я і обміну враженнями про погоду і чудову буковинську природу перейшли до справи.

- Я не буду переконувати вас, панове, - почав Ко Ше Лін (до речі, Чіпка залишився без роботи, бо «китаєць» розмовляв чистою українською мовою), - у малоперспективності терористичного методу боротьби. Ви самі це знаєте. Та якщо ви обрали шлях, я не можу його не поважати. Я схиляюся перед людьми дії. А ви саме такі.

Та я прибув сюди не компліменти перед вами розсипати.

Я маю до вас пропозицію.

Ко Ше Лін зробив паузу і випив коштовної реліктової води.

- Пропоную об’єднати наші зусилля!

- З якою метою? - спитала Роксолана «китайця».

- Нам теж не подобається режим Кромєшного!

- Дивно це чути.

- Чому? Адже ми так само потерпаємо від цього самодура, як і решта українського народу. Він заважає працювати! - Ко Ше Лін розчервонівся, очі його заблищали. - Через його тупість прибутки корпорації знизилися на піввідсотка… Та що там казати, цей режим пригнічує індивідуальність, самобутність особи, права людини. Чи не так, Ірен? - звернувся він до своєї супутниці.

- Авжеж, - посміхнулася «секретарка» і розстібнула два верхні ґудзики зеленої шовкової кофтини. На шиї у неї виблискував золотий хрестик із діамантами у плати новій оправі.

- Гарні жінки змушені приховувати подарунки коханих чоловіків, - сумно констатував Ко Ше Лін.

- Невже лише через те, що гарні жінки не можуть відкрито носити ювелірні вироби із золота, - Роксолана помахала рукою, так, аби всі помітили золоту каблучку зі смарагдом на підмізинному пальці її лівої руки, - ви хочете боротися з режимом Кромєшного?

- Ні! - твердо сказав голова правління «НХЄ Іnс.», - він вийшов з-під контролю!

- Тож що заважає вам, фактичному імператору Євразії, усунути це непорозуміння? - саркастично спитала Роксолана. - Є деякі нюанси, - незважаючи на іронію, сказав Ко Ше Лін. - Хочеться це зробити найменшою кров’ю.

- Розумію, - співчутливо промовила Роксолана, - якісь там заворушення, революції, бунти можуть знизити прибутки корпорації ще на піввідсотка, а то, не дай Боже, на цілий відсоток. Це ж катастрофа!

- Не катастрофа, - спокійно зреагував Ко Ше Лін, - а неприємна проблема.

- А усунути Кромєшного найманими вбивцями не дозволяє репутація, - розвила далі свою думку Роксолана. - Навіщо «НХЄ Іnс.» якісь непотрібні підозри. Бо ж можуть подумати, що смерть Кромєшного - це справа рук корпорації. Ні, хай його усунуть ювеліри і хай усі знають, що це зробили саме вони. Так, пане Ко Ше Лін?

- Так, пані полковник, - не знітився Ко Ше Лін, - саме так.

- А що далі? - спитала Роксолана.

- Тобто, що вам за це буде? - ґендлярським тоном перепитав Ко Ше Лін.

- Так, - Роксолана почервоніла.

- В Україні буде новий уряд…

- Новий режим?

- Хай буде режим, якщо вам подобається цей термін.

- Шило на мотовило…

- Чому ж, - посміхнувся Ко Ше Лін, - новий режим може кардинально відрізнятися від нинішнього.

- Це як?

- Просто його можете формувати ви!

- Ми?

- Чому ви дивуєтеся, пані полковник, ви влаштовуєте переворот, перемагаєте, а переможцям належить влада. Політична.

- Декоративна - ви хочете сказати, пане Ко Ше Лін.

- Добре, - спохмурнів «китаєць», - я сформулюю вам нашу пропозицію. Цілком відкрито, без підтекстів.

- Прошу.

- Ви здійснюєте збройний переворот, тобто бойову операцію, під час якої мусить загинути А. Д. Кромєшний і його найближче оточення. Список додається. Потім в Україні з’являється новий уряд, який виконує політичну програму вашої Організації. Щоправда, частково. Україна послабить своє членство в Євразійському союзі, пошириться вживання української мови, з’являться гроші на національну культуру. У вас, усіх членів ЮВУ, з’явиться вибір - або взяти участь у владі (в гуманітарному блоці уряду), або, отримавши достатнє матеріяльне забезпечення, жити собі у своє задоволення у будь-якій точці земної кулі.

- Але чому новий уряд виконуватиме програму ЮВУ частково? - Несподівано втрутився у розмову боєць Чіпка. На нього всі здивовано подивилися. - Чому не вихід з Євразійського союзу, українізація, демократизація і ліквідація іноземних військових баз на території України?

Запала ніякова мовчанка.

- Вибачте, - Чіпка почервонів мало не до сліз.

- Справді, чому? - спитала Роксолана.

- На все свій час, - посміхнувся «китаєць», - головне - не допустити хаосу.

- І падіння прибутків «Не хлібом єдиним. Іпс.», - закінчила його думку Роксолана.

Ко Ше Лін налив собі води.

- Що буде, коли ми відмовимося? - спитала Роксолана.

- Нічого, - весело відповів Ко Ше Лін, підводячись, - абсолютно нічого. Боріться собі з режимом на здоров’я.

Рано чи пізно станеться те, що має статися, і одного ранку ви прокинетесь у іншій країні. А ось тоді я просто не знаю…

Нудно, панове, скажу я вам на прощання, довго і, головне, безплідно боротися. Часом душа так хоче миру, не кажучи вже про тіло… До побачення, панове. Шкода, що ми не змогли домовитись.

- Але ж ми ще не сказали «ні»! - вигукнув осавул Довбуш.

Ко Ше Лін сумно посміхнувся. Він узяв за лікоть свою супутницю і попрямував до виходу. У дверях він зупинився, напівобернувся і безнадійно кинув:

- Місяць. Можна швидше. Але добре думайте, панове… Через годину керівництво ЮВУ їхало у бензиновому джипі на Львів і в дорозі тяжко думало, раз по раз вибухаючи короткими суперечками, а потім знову впадаючи в задуму.

Що робити? Як бути? Яке прийняти рішення?

Хитрий «китаєць» дуже вміло поставив їх перед непростим вибором.

- Чому б ні? - аґітував штаб прихильник «китайської партії» осавул Довбуш. - Адже те, за що ми проливаємо кров, може нарешті здійснитися. І ми будемо…

- А тому ні, - гарячкувала лідер «антикитайської партії» полковник Роксолана, - що корпорації «НХЄ Іnс.» не вигідна справді незалежна Україна і вони жорстоко здурять нас, лише ми приберемо Кромєшного, який став для них незручним. Мало того, новий уряд - маріонетки корпорації, оголосять Кромєшного мучеником за Україну, а нас - підлими вбивцями.

«Болото» - хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, нічого не вирішивши для себе, почергово ставали то на один, то на інший бік.

Чіпка сидів за кермом. Як шеренговий боєць він не мав права голосу на штабних нарадах.

Роксолана і Довбуш то думали, то сперечалися.

«Болото» то щось вирішувало, то знову вагалось.

Під Львовом не витримав Чіпка.

- Прошу вибачення, панове командири, але мені здається, що, може, ми не з тими воюємо…

- Як? - спитали хором всі четверо командирів.

- Воювати треба з цим «китайцем» і його імперією! - випалив Чіпка і засоромлено замовк.

Командування ЮВУ ще міцніше задумалось.


8


П. С. УЧЕНІЙ БЕРЕ СЛІД


Якби не необхідність з’ясувати походження цієї клятої каблучки, що зненацька вродилась у президентському сейфі, та потреба вистежити терористів-ювелірів, детектив П.С.Ученій міг би вважати, що живе в раю. Чи, як жартував його покійний дідусь, - при комунізмі.

Мешкав він у невеликій однокімнатній квартирці на Андріївському узвозі, а для роботи мав «нафарширований» оргтехнікою кабінетик у головній конторі КҐБ на Володимирпутінській. До праці щоранку ходив пішки, тож ніщо не могло йому заважати відвідувати акуратний ґенделик, де подавали смачні синтезовані сосиски із справжнім трав’яним зеленим соусом. Але не це головне.

Там можна було отримати (звичайно, лише для своїх) сто п’ятдесят грамів картопляного самогону.

Ху! Тепер можна йти на роботу!

До послуг П. С. Ученія було багато персоналу, але він волів працювати сам. Ознайомившись зі всіма наявними матеріалами щодо цих двох справ - новоявленої каблучки та екстремістів з ЮВУ, Ученій почав думати. Він ходив Володимирпутінською і Прорізною, то тут, то там випивав чарку напою коньячного типу і - думав.

Зрештою він дійшов висновку, що між появою у президентській сейф-кімнаті приблуди з жовтого металу і діями терористів-ювелірів немає нічого спільного, проте не поспішав ділитися своїм відкриттям із керівництвом.

Він надалі морочив їм голови, що, мовляв, поява каблучки в президентських засіках - підлий теракт ювелірів.

Але як з цієї халепи виплутатись?

П. С. Ученій виробив собі диспозицію. Звичайно, він не зможе ні з’ясувати, звідки взялася та дідьча каблучка, ні тим більше - впіймати терористів-ювелірів. Але позаяк він забезпечив собі опінію найкращого детектива України, яку безоглядно приймають ґенерали Курвенко, Лайнов, всесильний Кіріл Кірілич і сам президент А. Д. Кромєшний, то цю обставину слід використати во спасеніє, його скромної Ученієвої особи. Отож, через три місяці, коли його блеф буде викрито, треба зробити так, аби самого П. С. Ученія вже не було у Києві і бажано - в Україні. Треба буде знову втікати. А для цього потрібно дві речі: вектор руху і матеріяльно-фінансове забезпечення. На західному напрямку, у тій блядській Европі, він уже був, тож придивлятися треба до східного вектора. На Московщині його можуть упіймати, а ось Китай - це те, що треба. Тепер гроші. До чужих банківських рахунків, як тоді до Цукрюкових, він доступу не має, але є необмежений доступ до президентської кімнати сейфа, де зберігається чимало корисного і вартісного добра. Треба брати. А поки що П. С. Ученій імітував перед начальством бурхливу діяльність. Він складав на комп’ютері якісь хитрі схеми, вів якісь незрозумілі розмови всіма видами зв’язку, посилав офіцерів КҐБ у загадкові відрядження, а замість рапортів начальству загадково посміхався. А тим часом приглядався до добра в президентській коморі і стежив за політичною та економічною ситуацією в Китаї. І заодно помірно насолоджувався життям.

Швендяючи різними кнайпами, рестораціями, барами та нічними клубами, П. С. Ученій якось завітав до дуже дивного закладу. Це був нічний клуб під назвою «Тінь імператора». Збиралися там переважно охоронці - клони найкращого бодіґарда імператора Китаю. Схожі один на одного, як відображення у дзеркалі, майже всі однаково вбрані, без імен та прізвищ, лише з особистими номерами, вони справляли на сторонніх моторошне враження. Тому хоча клуб і був закритим закладом, проте випадкові відвідувачі тут не затримувалися. Та й ціни відлякували.

А ось самі охоронці перших осіб держави, дуже багатих підприємців та найважливіших іноземних гостей мали фінансові пільги, тож могли проводити в «Тіні імператора» вільні вечори і ночі. Панови Ученію несподівано тут сподобалося. Дуже затишно, по-китайськи вишукано, чисто, спокійно. Напої оригінальні, харчі смачні, а рахунки за спожите оплачувало рідне КҐБ. Довкола мовчазні ввічливі гарної статури молоді люди на одне китайське лице, пан Ученій як давній спецняк-оперативник цінував таких витриманих людей. Крім того, почуваючи себе однією ногою в Китаї, він інтенсивно проймався китайським духом - привчав себе до кухні, вчився відповідно жестикулювати і навіть зубрив мову. За кілька тижнів П. С. Ученій уже розумів сотню китайських слів і, аби розширити ці знання, сидячи у «Тіні імператора», потай прислухався до розмов клонів бодіґардів, що розмовляли китайською, намагаючись якомога глибше вникнути в атмосферу китайщини.

Одного разу П. С. Ученій прислухався до розмови, яку вів бодіґард, що трохи відрізнявся від інших дорожчим костюмом, зі своєю подружкою - китаянкою з Таганрога.

Вони, як це заведено в закоханих, сварилися. Ученій втямив, що Він кудись виїхав, не попередивши Її, а Вона дуже переживала, думала, що Він уже кинув Її. Ні, не кинув, пояснював Він, просто його шеф, ти ж його знаєш, цей нещадний Ко Ше Лін, забаг терміново вилетіти аж у Чернівці, тож Він не встиг повідомити Її… П. С. Ученій вже було хотів перемкнути увагу на інший столик, бо тут усе ясно, як раптом почув у тираді бодіґарда слово, яке вдарило його, мов струмом: ювеліри. Він напружив увагу, але голуб’ята вже воркотіли про вічне кохання.

П. С. Ученій зрозумів, що доля посилає йому шанс, і вирішив діяти. Він нахабно підійшов до бармена слов’янина і без зайвих розмов показав йому тисячу рублів.

- Чєво? - крізь зуби спитав бармен. - Інформацію про клієнта.

- Только в общіх чєртах.

За свої гроші детектив дізнався, що бодіґард, який його зацікавив, має особистий номер 237, працює в особистій охороні голови правління корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна і має захоплення - колекціонує рідкісну холодну зброю минулих епох.

Наступного дня П. С. Ученій без жодних докорів сумління вкрав з президентського сховища єменський кинджал у срібних піхвах, загорнув його у пачку газет і кілька вечорів сидів у «Тіні імператора», аж поки тут не з’явився 237. Цього разу вони з подружкою вже не сварилися, а втішалися гармонійною ідилією, що зазвичай настає у закоханих після грайливої сварки. Вибравши момент, коли дівчина вийшла, очевидно, до вбиральні, Ученій підійшов до 237 і прошепотів: - Єменський кинджал, вісімнадцяте століття, срібло, коштовне каміння.

Бодіґард здивовано подивився на Ученія і питально підняв брови.

- Дві, - назвав явно занижену ціну П. С. Ученій.

- Треба подивитись.

П. С. Ученій дав бодіґардови номерок комірки камери схову, де залишали свою зброю всі відвідувачі клубу.

Наступного вечора 237 сам підійшов до пана Ученія, відрахував дві тисячі деномінованих рублів і, щиро подякувавши, запропонував випити автентичної горілки.

П. С. Ученій охоче погодився. Вони сіли за шинквас, зробили по ковтку і приязно подивилися один на одного.

- Що ще пана цікавить з холодної зброї? - спитав Ученій бодіґарда.

- Я маю мрію, - аж заплющився 237, - турецький ятаган XVI століття, виготовлений майстрами Дамаска на замовлення султанського двору для молодих принців крови.

- Чим прикметний цей товар?

- О, я про нього маю всю інформацію, їх було лише кілька десятків…

- Поділіться.

- А що?…

- Я нічого не обіцяю, але спробую.

Бодіґард узяв свій мобільник, щось поклацав на клавіатурі, вийняв диск завбільшки, як п’ять копійок, простягнув Ученієви:

- Ось, можете скопіювати.

П. С. Ученій вставив диск у свій апарат, переписав інформацію і величезним зусиллям волі стримався, аби не завести мову про те, що його цікавило, - де 237 працював і чи щось знає про терористів-ювелірів? Головне, не сполохати пташку, яка ще не втрапила у сильце.

У коморі президента А. Д. Кромєшного був такий ятаган!

Але лише один, до того ж на окремому стелажі і під склом.

Вкрасти не так просто, зважаючи на те, що маніяк Кромєшний щоденно оглядає свої набутки, старанно обминаючи полицю із зловісною самоявленою золотою каблучкою. Але ж він не перевіряє на зуб свої експонати!

П. С. Ученій понишпорив київськими антикварними крамницями і в одній з них придбав цілком пересічний ятаган яничара XVII століття. Потім, озброївшись золотянкою, розведеною на оліфі, трохи підфарбував покупку у тих місцях, де у ятагана для султанчуків було щире золото. Коли золотянка висохла, Ученій під приводом вивчення поведінки приблудлої золотої каблучки зачинився у президентській кімнаті-сейфі і переміняв ятагани. Того ж вечора він зустрівся із 237.

- Нам пощастило, друже, - весело сказав Ученій, помахуючи номерком від камери схову перед носом бодіґарда, коли вони сіли за шинквас у «Тіні імператора».

- Ви знайшли його? - 237 тішився, мов китайча.

- Це було важко, друже, мушу вам зізнатися, - скрушно витер лисину Ученій.

- Я торгуватися не буду, - нетерпляче жестикулював 237, - скільки?

- Розумієте, друже, - зітхнув Ученій, - є речі важливіші за гроші.

Бодіґард знітився, він зрозумів, що зараз його схилятимуть до зради. Але ж - ятаган! - Є певні межі, - пробурмотів 237, - через які я ніколи не переступлю.

- Та Будда з вами, друже, - замахав руками детектив, - я нічого поганого… Я не… як би це сказати… Словом, домовимося так: якщо ви не захочете заплатити мені за цю річ ту ціну, яку я назву, то розрахуйтеся грішми.

П. С. Ученій вирішив, що добро за будь-яких умов не повинно пропадати. Не повертати ж бо крадіжку назад, коли її місце зайняла підфарбована підробка.

- Мене цікавить все, що ви знаєте про терористів- ювелірів!

Бодіґард 237 отримав рідкісний ятаган XVI століття, виготовлений для одного із синів султана. А П. С. Ученій змінив парадиґму свого детективного мислення. Може, до Китаю і не треба буде втікати.

Отже, так. Щодо каблучки нічого не ясно, але якщо з часом виявиться, що якась нечиста сила, крім підкидання ювелірних виробів із золота, займається ще й підміною цінних предметів (ятаган на ятаган), то справа зрештою вимагатиме додаткових повноважень (а це означає збільшення матеріяльно-фінансового забезпечення для П. С. Ученія). Принаймні так він збирався це подавати своєму начальству і зокрема самому президентови. Все це необхідно тісно пов’язати із зловорожою діяльністю підлих терористів- ювелірів, на слід яких (так, так, товаришу ґенерал) він, кращий детектив України Ученій П. С., оце вийшов. Тепер головне, аби йому не заважали. У нього є план!

Плану Ученій не мав, але у нього було знання людської натури.

Він ще кілька разів зустрівся у «Тіні імператора» з бодіґардом 237, і той нарешті передав йому номер мобільника одного з командирів так званої армії ЮВУ, або ж терористів-ювелірів.

Перед початком великих діянь П. С. Ученій вирішив трохи відпочити. Щонайперше він взяв із службової каси три тисячі рублів, які відразу ж списав на плату аґентурі.

Потім пішов з роботи раніше і почав готуватися до бурхливого «відпочинку». Він тричі голився лазерною бритвою, годину вимокав у іонізованій ванні, вилив на себе півпляшки ароматизатора і почистив зуби. Коли дійшло до одягу, пан Ученій щиро пошкодував за пречудовою зеленою штучного шовку краваткою імпортного виробництва, яку він свого часу пустив за водою (ех, якби ж то знати), тому вибрав найкраще зі свого гардеробу: просту червоно-синьо жовту краватку, ясно-малинову сорочку, зелений піджак, голубі штани і коричневий зі справжньою павичевою пір’їною мисливський капелюх, черевики до цього ансамблю пасували апельсинові, тож пан Ученій взув їх, це слід зазначити, на сліпучо-білі шкарпетки. Про всяк випадок він засунув за жовтий шкіряний пояс на спині легкий десятизарядний епік і мобільним зв’язком викликав таксівку.

- Ресторан «Ізба» знаєш? - бундючно спитав він водія емоба з кремнієвим електродвигуном.

Водій кивнув головою.

- Трогай, - звелів П. С. Ученій… Відпочити по-світськи, з розмахом та зі смаком, як він те планував, П. С. Ученієві не вдалося. Він тяжко напився у першому ж ресторані, підчепив дешеву хвойду (за планом це мала бути розкішна куртизанка), у нього порвався презерватив і невідомо, що буде через три дні, потім він загубив епік, потім перевернув на себе полумисок курячої зупи і зіпсував одяг, потім напівголий бігав Хрещатиком, потім його побили бритоголові націоналісти, що замість кастетів мали масивні залізні перстeні з тризубами та мальтійськими хрестами, потім його заарештували менти, які ще додали, і аж вранці його визволив черговий офіцер КҐБ після того, як у справу втрутився сам ґенерал Курвенко… Зате тепер можна братися до справжньої роботи.


9


МАНІЯ ЛИХА


Нарада штабу бойової організації ЮВУ проходила напружено і нервово. Їх четверо - командир Роксолана, осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба - вже кілька годин у своїй львівській конспіративній квартирі не могли домовитися про план майбутніх дій Організації.

- Що ми добилися своєю так званою ювелірною тактикою ведення боротьби? - гарячкував осавул Довбуш. - Ну, золотарів та бюрократів кілька зарізали, літак Кромєшного знищили, золотими каблучками довели до могили й до вар’ятського шпиталю кілька десятків номенклатурників, і - що? Режиму, антиукраїнському, неоколоніяльному, креольському, промосковському, це ніц не зашкодило, суспільство не збурило, народ не розбудило… Який сенс у ТАКІЙ боротьбі?!

- Чому аж так категорично? - теж нервувалася Роксолана. - Кожна наша акція викликає певний резонанс у суспільстві, а це невблаганно наближає крах режиму!

Наше завдання - продемонструвати Україні і світові, що є сили, здатні протистояти кліці Кромєшного. Наша боротьба повинна стати каталізатором народної революції!

- З такими акуратними діями ми нічого не доб’ємося, - заперечливо крутив стриженою головою Довбуш, - такі вибіркові теракти все одно що парламентська форма боротьби!

- Ну, це вже ти, брате, загнув, - втрутився хорунжий Кармелюк, веснянкуватий гнучкий спортивний хлопець. - Ми, здається, вже все з’ясували з так званим парламентаризмом, саме це завело Україну в нову залежність. Тому й стали на кривавий шлях!

- Кривавий, - іронічно посміхнувся Довбуш, - мало, дуже мало крови!

- Як це мало, осавуле? - Здивувався хорунжий Тарас Бульба, смикаючи себе за уявний вус, - хіба наше завдання - проливати якнайбільше крови?

- Так! - визвірився Довбуш. - Крови! Наші теракти повинні бути страшними. Населення України має вжахнутися…

- Впасти в шок, - кинула Роксолана.

- Хай - у шок, - підхопив Довбуш, - але без жорстокого потрясіння воно не отямиться і не повстане! Схема проста, давня і перевірена: страшний теракт - масовий психоз - тотальний страх - і, нарешті, не менш тотальний гнів.

- Але ж загинуть невинні, - сказала Роксолана.

- Невинних немає! - вигукнув Довбуш. - І ти, пані полковник, це знаєш не гірше за мене.

- Це як? - спитав трохи задобродушний як на терориста Тарас Бульба.

- Як? - Довбуш підняв руки на рівень очей. - Пояснюю на пальцях. Ті, хто привів кліку Кромєшного до влади, яка здала рештки незалежности України, винні?

- Винні, - погодився Тарас Бульба.

- А ті, хто чинив цьому опір, але програв через недостатню послідовність і твердість, винні чи ні?

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

- А байдужі? Чи не винні найбільше байдужі, ті, хто робив вигляд, що все кругом його не стосується?

- Винні, - буркнув Тарас Бульба.

- Отож, я пропоную, аби для усіх винних нарешті настав час розплати!

Запала тривожна мовчанка.

- Пропозиції? - процідила крізь зуби Роксолана.

- Масовий теракт, - зловісно промовив Довбуш, - хай загине якомога більше людей. Україну треба шмагати батогами, аж поки вона не оскаженіє і кинеться зубами на свого ворога!

- Але цим ворогом можуть зробити нас, - обурливо хитнула головою Роксолана.

- Ні! - твердо сказав Довбуш. - Ми - герої, а ворог для озлобленого народу завжди - влада. Цього разу влада - антиукраїнська, креольська, промосковська, тож хай несе усю відповідальність за кров!

- Будемо голосувати? - розпачливо спитала Роксолана.

- Ні, - сказав Кармелюк, - ми підтримуємо Довбуша!

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

- Хтось має план? - спитала Роксолана, нервово кусаючи губи.

- Через тиждень вся Україна буде відзначати знаменну дату, - примирливим тоном почав Довбуш, - день народження свого улюбленого президента А. Д. Кромєшного. На Євразійській площі буде святкова дискотека…

- Але ж там буде сама молодь! - вигукнула Роксолана. - Майже діти…

- Правильно, - жорстоко відрубав Довбуш, - хай батьки задумаються, яке майбутнє вони пристарали для своїх дітей! Хай схаменуться від того, що вони зробили з Україною! Хай спокутують свої гріхи - за Кромєшного, за Євразійський союз, за русифікацію, за розшматовану Україну!

- Ти… ти… - Роксолана розгубилася.

- Я солдат! - промовив Довбуш. - А якщо хтось…

- Досить! - жорстко обірвала його Роксолана. - Викладай свій план.

- Мінус хвильова бомба!

Роксолана нахмурилась. Ця страшна зброя розриває на шматки усе живе в радіусі 150 - 200 метрів від епіцентру вибуху.

- А може, звичайна пластикова вибухівка з наповнювачем? - висунула свою пропозицію Роксолана, - вбитих буде менше, а більше поранених. Нам же головне - ефект! - Є технічний аспект, - діловито заперечив Довбуш. - Звичайна бомба - це великий кількакілограмовий пакунок, а мінус хвильову можна помістити у цигаркову пачку.

Там же буде повно ментів, ґебістів, золотарів, тож мішок пластиду з цвяхами і гайками наш боєць до потрібного місця просто не донесе.

- Добре, - погодилась Роксолана, - щодо виконавця, доброволець?

- Ні, - заперечив Довбуш, - добровольча ініціатива розхитує дисципліну в армії. Виконавцем буде той, кого призначить командування. Невиконання наказу - зрада!

З усіма наслідками…

- Я пропоную, - втрутився хорунжий Кармелюк, - аби це зробив…

- Боєць Чіпка, - перебив його Довбуш.

- Чіпка?! - вигукнула Роксолана. - Чому Чіпка?

- А чому ні? - підло посміхнувся Довбуш.

- А що? - підтримав його Бульба. - Боєць кмітливий, ініціативний, інтелігентний.

- Хай Чіпка, - погодився і Кармелюк, - мені що.

Роксолана зблідла, стиснула посинілі губи і мовчки ствердно кивнула.

Довбуш з великим зусиллям стримав вдоволену по- смішку.

- Відповідальний за операцію - хорунжий Кармелюк, - розпорядилася полковник Роксолана на завершення… Серпнева дискотека на Євразійській площі у Києві мало чим відрізнялася від подібної липневої, червневої, як також і вересневої, жовтневої, травневої. Все було як завжди. Музика: рок-частушки у виконанні популярних українських колективів - «Азартниє дєвчьонкі», «Садко», «Ложечнікі інтернешнл»; публіка: зрозуміло яка; напої: розведений водогінною водою пивний порошок; ексцеси: бійки підлітків між собою та арешти міліцією бритоголових націоналістів; наслідки: ще більше забруднення центру Києва.

Чіпка, одягнутий за молодіжною модою, - в оранжеву люмінесцентну майку та широкі червоні штани, зачесаний на два проділи, з одноразовим пластиковим кухлем пивного напою в одній руці та цигаркою в другій, крутився серед танцюючих. Удавав, що когось розшукує. Насправді він шукав місце, куди б йому покласти пачку з-під цигарок «Прима» з бомбою. Нервово-паралітичний газ у надконцентрованому стані, як пояснив йому його командир хорунжий Кармелюк. На Чіпчине запитання, для чого, мовляв, це, Кармелюк відповів: аби зіпсувати настрій узурпатору Кромєшному, адже ця дискотека влаштована на честь його дня народження… Перед операцією Чіпка хотів було перекинутися кількома словами з Роксоланою (такою коханою), але не вдалося. Командування наказало негайно вирушати до Києва.

Нарешті Чіпка вибрав місце для бомби. Він підійшов до клумби, сів на бордюр і вдав п’яного. Але не настільки, аби привернути увагу ментів. Вибравши момент, коли публіка заверещала від якоїсь банальности популярного ді-джея Пєтрушки, Чіпка простягнув руку за спину і засунув цигаркову пачку у кущ штучної жоржини. Потім глипнув на годинник, за двадцять сім десята. Рівно о десятій відходить чернівецький потяг, на який він має два квитки у СВ-купе. Чіпка допив пивний напій, докурив цигарку і пішов до станції метрополітену.

На вокзалі він узяв сумку з камери схову і пішов до потяга. Поволі, аби не бути ні першим, ні останнім, зайняв своє купе. Замкнувши двері, Чіпка швидко зняв із себе барвисте молодіжне вбрання і вдягнув кавовий модний костюм і теніску. Потім замовив у провідника вечерю в купе. Справу зроблено.

Коли годинник показав 10.30, Чіпка ввімкнув свій мобільник і налаштував на перший канал державної телевізії. Диктор зачитував вітальні телеграми президентови України А. Д. Кромєшному від керівників дружніх держав. Раптом диктор занервував, екран погас, з’явилася технічна сітка, а потім знову з’явився диктор і тремтячим голосом промовив:

- Ми перериваємо нашу передачу для повідомлення надзвичайно важливої інформації. Буквально кілька хвилин тому на Євразійській площі, де відбувалася молодіжна дискотека, спрацював потужний вибуховий пристрій. Є жертви. За даними працівників Міністерства внутрішніх справ, вибухнула мінус хвильова мікробомба.

До розслідування справи підключились КҐБ і Управління боротьби з надмірними розкошами. Перша, поки що неофіційна версія: це справа рук так званих терористів- ювелірів. А зараз, шановні глядачі, ми отримали змогу передати репортаж наших кореспондентів з місця події.

Просимо забрати з перед екранів ваших приймачів дітей.

Не рекомендуємо також дивитися цей репортаж людям із хворим серцем та нестійкою психікою.

На моніторі мобільника Чіпка побачив напис «Пряме включення» і…

Господи, та що ж це таке?! Євразійська площа була залита кров’ю, забризкана людським мозком, рясно всіяна відірваними руками, ногами, головами, понівеченими тілами…

Чіпка, схопивши себе за горло, тихо скімлив…

Розгублені офіцери міліції безцільно ходили по Євразійській площі і раз по раз затуляли долонями об’єктив телекамери. Але робили це мляво, без завзяття, тому оператор знімав далі.

Крупним планом до половини зрізаний вибуховою хвилею жоржиновий кущ, на ньому намотані людські нутрощі…

Офіцер наступив на якийсь предмет і з жахом відсахнувся, це було людське серце…

Ось відірвана голова з модною зачіскою на два проділи, з вичавленими очима…

Чіпка почав розмовляти сам до себе… У Чернівцях з потяга зійшов сивий немолодий чоловік з сірим обличчям, мішками під очима і тремтячими руками. Він, енергійно жестикулюючи, розмовляв з уявним співрозмовником. Бійці ЮВУ, які мали зустріти виконавця київського теракту, ледве впізнали Чіпку. Вони взяли його під руки і посадили в емоб.

Коли командування Організації дізналося, що сталося з бійцем Чіпкою (Роксолана сама теж ледве не збожеволіла і мало не застрелила Довбуша), було прийнято рішення - до проведення Великого Збору Організації ЮВУ призупинити бойові дії проти режиму. Хворого бійця Чіпку вирішено відправити у таємний вишкільний табір Організації у Карпатах під наглядом кількох (особисто відданих Роксолані) бійців. Сама командир Організації полковник Роксолана супроводжувала «пораненого» Чіпку в гори.

Його влаштували в окремому наметі на одній з полонин неподалік Путили, а чотири бійці мали дивитися за ним, готувати їжу і два рази на день доповідати командуванню (особисто полковнику Роксолані) про стан «пораненого» товариша по боротьбі. Чіпка нічого не тямив, нікого не впізнавав, він завзято сперечався з невидимим опонентом про якість оболонського і чернігівського пивного порошку, а потім почав розмовляти з Сонцем.


10


ГРАВЕЦЬ У ЧАС


Професор окультних наук О. Коп-Аум більше за все на світі любив себе, і коли одного ранку, вивчаючи у дзеркалі своє досить таки вродливе обличчя, побачив під очима два огидні павучки зморщок, то вжахнувся. Пан професор покрутив голову перед дзеркалом і, мало не зомліваючи від розпачу, відшукав у своїх русявих кучерях срібні нитки першої сивини. Старість! Щоправда, пан О. Коп-Аум знав, що п’ятдесят років - це ніяка ще не старість, тим більше для НЬОГО, практикуючого мага, спортсмена і філософа, який знав міру в усьому, але що буде за десять років? А за двадцять? Ні, треба щось робити!

Професор О. Коп-Аум знав, що процес старіння будь-якої живої матерії, в тому числі і його такого доладного організму, відбувається через вплив часу. Отож, аби сповільнити старіння, необхідно якось обмежити або звести до нуля (і таким чином забезпечити собі тривалу молодість!) дію цього хижака - часу.

Для початку необхідно детально з’ясувати, що таке час?

Пан О. Коп-Аум засів за комп’ютер і розпочав пошук по наукових журналах світу матеріалів про час. Довго шукав, але нічого путнього не знайшов. Якісь абстрактні формули, сухі теоретичні гіпотези, полеміка довкола Айнштайнової теорії відносности… Ні, ця наука не врятує його від згубного впливу часу! Треба ще шукати. Професор знав, що для того, аби старіти якомога повільніше, а якщо вдасться, то й не старіти зовсім, необхідно пізнати природу часу. Суть. Бо інакше… Є, щоправда, інший шлях збереження молодості - треба просто до максимуму розтягнути свій особистий час, тобто збільшити відстань між подіями, що, як відомо, є знаками обчислення часу. А події це - емоційні та інтелектуальні потрясіння, ейфорійні спалахи, перемоги, як також і поразки, гнів і радість, біль і екстаз, азарт і ризик, розваги і насолода… Ні, це не для О. Коп-Аума, рідкісного життєлюба! Якби він бачив якийсь сенс у рослинному існуванні, де подіями є лише власні вдих і видих, то він давно уже був би в Непалі у буддійському монастирі…

У препоганому настрої пан О. Коп-Аум причвалав до своєї подруги, вродливої Алерґіни. Він був таким пригніченим, що не міг ні їсти (натуральне нутрієве м’ясо, смажене з цибулею, вирощеною в землі), ні пити (китайський чай, вірменський коньяк), ні любитися (на ерекцію не було навіть натяку), ні розмовляти на цікаві для обох теми (коливання інтересу в соціумі до магії, езотерики, окультизму, ворожіння, екстрасенсорики і тому подібних речей, у яких вони були стовідсотковими фахівцями)…

- Кажи, що сталося, - категорично спитала свого друга Алерґіна, - може, зможу допомогти?

Професор О. Коп-Аум, звичайно, не розповів Алерґіні про причину своєї депресії - не зрозуміє ж тридцятидев’ятирічна (виглядає на двадцять п’ять) насмішкувата і по-здоровому цинічна колєжанка. Тому сказав, що хворий.

Невралґія нижніх кінцівок. Алерґіна запропонувала зробити масаж, але не дуже засмутилася, коли О. Коп-Аум відмовився, - вона була ледачкувата.

Вони сиділи у глибоких вигідних кріслах у багатій Алерґіниній квартирі і говорили про якісь дурниці.

- Я тобі краватку купила, приміряєш?

- Іншим разом.

- А собі я купила нову сукню, подивишся?

- Не сьогодні.

- А ще я кілька старих книжок купила в «Букіністі», друга половина двадцятого століття, переглянеш?

- На дідька воно мені?

- Там не лише художня література, є й книги з філософії.

- Пхе.

- Одна про питання релігії, а друга - про час.

- Що? - професор О. Коп-Аум схопився з крісла, як фанат на футболі. - Що ти кажеш?

Алерґіна здивовано подивилася на свого друга.

- Я хотів спитати, хто автори цих філософських праць, знайомі, може? Про час хто написав, хто такий розумний?

- Я не знаю, якийсь Ксенофоб чи Ксенофіл, вперше чую. Подивися сам.

Вона простягнула професору обтріпану брошуру сторінок на п’ятнадцять. О. Коп-Аум з недовірою взяв цей зразок антиреклами поліграфічної справи. Так, папір темно-сірий, обгортковий, високий друк - друге слово після Івана Федорова, краї обрізані криво, брошурування - металеві скобки, що вже встигли взятись іржею… Шедевр!

Професор прочитав на паперовій обкладинці: «Стефан Ксенофобенко. Трактат про час». Перегорнув і на першій сторінці прочитав уже - «Стефан Ксенофіленко. Трактат про час». Ні року випуску, ні назви видавництва, ні вихідних даних на останній сторінці не було. Професор погортав трохи брошуру, зачепився поглядом на кілька термінів і, переборюючи хвилювання, з усіх сил імітуючи зневажливо недбалий тон, промовив:

- Алерґіно, я візьму перегляну на дозвіллі.

- Та що там переглядати, - скривилася Алерґіна, - але, звичайно, бери, я ж тобі це купила, знаю, що ти кохаєшся у книжкових раритетах.

На додачу до брошури про час вона вклала професорови у руки товстелезний том з релігійної філософії.

О. Коп-Аум ледве витерпів ще півгодинне безпредметне спілкування з Алерґіною, а потім швидко почав прощатися.

Алерґіна підозріло довго дивилася на нього, але зрештою відпустила.

Вдома професор, не роздягаючись, впав у м’яке крісло і почав читати витвір Ксенофобенка-Ксонофіленка. Перші п’ять сторінок автор присвятив своїй неспокійній допитливій натурі, мовляв, з самого дитинства він хотів знати, чому те - так, а се - інак… Знаємо ми вас, чомучок, які можуть дорослу заклопотану людину до жовтого дому довести, подумав О. Коп-Аум і почав читати «Трактат про час» з кінця, - висновки з ознаками яскраво виявленої мегаломанії. Але кілька сторінок в середині «Трактату» приголомшили професора.

«Після довгих років інтенсивного роздумування, - писав бентежний Ксенофобенко-Ксенофіленко, - я дійшов незаперечного висновку, що час - це субстанція матеріяльна…»

Сміливий, однак, цей Стефан, подумки прокоментував О. Коп-Аум і читав далі:

«А якщо це так, то навіть найтонша матерія, а час - це тонка матерія, мусить складатися з якихось елементів, що характеризують якісний рівень згаданої матеріяльної субстанції. На мою думку (мислитель ти наш, не втримався від іронії О. Коп-Уам), це - елементарні частинки сьомого рівня (чому сьомого?). А тому сьомого, що на це вказує логіка моїх умовиводів (Ух, ти!). Давайте рахувати! (Давайте!).

Перший рівень - матерія у доступних для людського сприйняття формах, жива і нежива.

Другий рівень - молекулярний. Людина уже цей рівень трохи вивчила і на основі цих знань незабаром буде виготовляти двійників живих істот та вирощувати картоплю завбільшки, як гарбуз, а гарбузи - такі, як корова. (Ти диви, подумав О. Коп-Аум, він спрогнозував клонування і генетично модифіковані продукти.)

Третій рівень - атомний. Тут людина теж суттєво покопалася і ледве не спалила планету. (Ще не пізно, прокоментував О. Коп-Аум.)

Четвертий рівень - ядерний. Після мілітарних забавок з ядерною енергією людина за принципом маятника спробує знання, здобуті у цій сфері, спрямувати на мирні цілі. (Не вгадав, Ксено, не вгадав, а нейтронна бомба?!)

П’ятий рівень - на сьогодні (це десь друга половина ХХ століття, збагнув О. Коп-Аум) людина лише наближається до вивчення цих елементарних частинок. Це якісь кванти, нейтрони чи кварки. Можуть бути як матерією, так і хвилею. Без сумніву, їх вивчення дасть велику користь народному господарству. (Справді, плазмові авіадвигуни та кремнієві автомобільні електродвигуни, мікрокомп’ютери і макромережа були б неможливими без досягнень квантової фізики.)

Шостий рівень - не знаю, як людина назве елементарні частки цього рівня, але підозрюю, що на їх основі, крім певних корисних речей, буде винайдено якусь нову зброю.

Ці частки можуть бути як хвилею, так і «чистою енергією», ідентифікувати яку наука мого часу не здатна. До речі, засвідчую авторське право на термін «чиста енергія», бо це не те що Е= mcІ, а щось самодостатнє, скажімо, Е=Е, вже не хвиля, але ще не мисль. (А тут Ксено вгадав, захоплено подумав професор, передбачив відкриття бюонів та аксіонів, що на основі енергії вакууму дозволило людині сконструювати нову мінус-хвильову зброю, психоконів - психотронна гармата і психотропний генератор, а також торсійних та морфосолетонних полів.)

Сьомий рівень - елементарні частки цього рівня і є матеріяльною, умовно, звичайно, першоосновою часу.

Вони можуть бути як «чистою енергією», так і ідеєю, думкою. Це перехідний елемент від матерії до духу, який має ознаки як першого, так і другого. Існує кожна окрема частинка протягом надмалого часу, сама себе усвідомлюючи, - народжується і одразу ж вмирає, а на її місце народжуються дві (коли час розширюється) і навпаки - вмирають дві, народжуючи одну, коли час звужується.

Період існування цієї елементарної частинки настільки малий, що людський розум осягнути його не в силі.

Користуючись нагодою, я хотів би дати назву цій елементарній частці, хай буде - стикс. Ні, це не від мого імени - прізвища СТефан КСено…, а від міфічної річки, що відділяє світ живих від царства мертвих. (Якщо ти, Ксено, вже помер, то, без сумніву, не від скромности.)

Форма існування стиксів, як це не банально, нагадує ріку. Розпочинається цей потік з одного стикса, який народжує так звана Точка, або ж Ідея, Слово, Думка про те, що має бути. Настає Початок Часів. Кількість стиксів збільшується, їх потік розширюється і відповідно події у матеріяльному світі відбуваються з невеликою інтенсивністю. Історія протікає плавно. Але настає критичний момент - Середина Часів, з цього моменту кількість починає зменшуватися, а події в матеріяльному світі ущільнюються, і що ближче до Кінця, людство зазнає майже постійних природних й рукотворних лих: війни, катастрофи, стихійні катаклізми. Нарешті стикси зменшуються до нуля, останній з них поглинається Точкою, де уже нема ні часу, ні простору, ні маси. Настає Кінець Часів… Аби одночасно стати Початком Нових Часів.

Таким чином, ріка стиксів, тобто час, протікає руслом у формі витягнутого ромба.

А ще маю стійку підозру, що паралельно з одним потоком стиксів - рікою часу протікає інша - паралельна, адже Творець не терпить порожнечі. Там, де в одному потоці Початок - Кінець Часів, у паралельному - Середина Часів, і навпаки. Часові потоки протікають у протилежних напрямках. До речі, є період, коли часи зустрічаються, звісно ж, у паралельних площинах, там утворюється так звана Зона Контакту… Теоретично можливе спілкування, деякі відчайдухи…

(На фантастику потягнуло, Ксенофобе-Ксенофіле?)

Машина часу принципово можлива… (Ні, Ксено, ти мені поясни, як молодість зберегти, а машину часу хай божевільні мізантропи конструюють, що мені особисто дають твої розмірковування?)

Позаяк потік стиксів пронизує усе Суще - живе і неживе, масу і вакуум, Землю і Космос, то той, хто хоче забезпечити собі довше, ніж заведено, життя (так, так пане Ксенофобчуку-Ксенофільчуку, продовжуйте), а навіть і життя вічне, відносно, звичайно, бо мається на увазі існування до Кінця Часів, той має, по-перше, збагнути природу часу (збагнули, пане Ксенофобе Ксенофіловичу), а по-друге, навчитися якимось чином, яким, я не знаю, бо наука у мій час до чогось такого ще не доросла, подіяти на той сегмент потоку стиксів, який пронизує його особу.

Можна прискорювати або пригальмовувати свій внутрішній потік стиксів, тобто особистий час і відповідно… (Невже?!) Теоретично на потік стиксів впливати може прискорювач елементарних частинок, але наука у мій час…» (Так це ж у твій час, Ксено, а у мій…)

Професор О. Коп-Аум почав думати, ретельно зважуючи аргументи за і проти. Думав довго. А остаточне рішення прийняв тоді, коли чергового ранку почав вивчати своє зображення у дзеркалі. Так і є: зморшки, одутлість, сивина.

Він зважився. Того ж дня професор О. Коп-Аум завітав до свого приятеля, ученого фізика, завідувача лабораторії Центру дослідження торсійного поля П’єра Міцкевича.

Трохи посиділи у відомчій кав’ярні, випили коньяку, покурили. Потім О. Коп-Аум сказав, що має до П’єра дуже пильну, серйозну, важливу справу, і запросив його на вечерю. Чому б ні?!

О. Коп-Аум, використавши всі свої зв’язки, добув два кілограми справжнього телячого м’яса, буханку натурального хліба з майже чистого пшеничного борошна, різних вирощених у землі овочів, літр зернового спирту, чотири великі пляшки виноградного вина і галон чистої води.

Лічені люди в Україні могли собі дозволити такі продукти!

Зважаючи на повну конфідентність планованої розмови, О. Коп-Аум більше нікого, крім П’єра, не запросив і навіть сам приготував вечерю. З м’яса він зробив три страви: біфштекси, печеню під соусом та рагу, з овочів - вишуканий салат під соняшниковою олією та лимонним соком, а також знайшов у холодильнику трохи овечої бринзи.

П’єр Міцкевич приніс пляшку кримського бренді. З нього і почали. Коли прийшов на ту ейфорійну паузу, що настає після спожитих чотирьох чарок і двох біфштексів перед неминучим продовженням, О. Коп-Аум розпочав «пильну, важливу, серйозну» розмову.

- Ти мене знаєш, П’єре?

- Знаю, чого ж.

- Ти знаєш, що я не англійський шпигун?

- Знаю.

- Як також я не є китайським, американським, французьким, турецьким чи ювелірівським вивідувачем?!

- Та ж знаю.

- Але мене цікавлять прискорювачі елементарних частинок!

- Що? - І не просто прискорювачі, а прискорювачі сьомого рівня.

- Сьомого?

- Саме так.

П’єр Міцкевич почав сміятися. Сміявся нервово і якось не весело, проте так енергійно, що аж упав зі стільця.

- Ти божевільний, брате О. Коп, друже Аум?

- А що, помітно? - не образився О. Коп-Аум.

- Подивися на себе збоку. Людина каже, що вона не агент іноземних розвідок і водночас цікавиться пристроєм, про існування якого знають троє осіб у світі: директор Центру, я і підприємець Ко Ше Лін, який дав гроші на цей проект. Ти ж про це не повинен знати, для тебе він не існує, тож якщо ти про щось таке говориш, не інакше, як у тебе маячня. Щось з головою.

- Отож прискорювач сьомого рівня є?! - збуджено вигукнув О. Коп-Аум.

- Є, - посерйознішав П’єр Міцкевич. - Але звідки ТИ про нього знаєш?

- Умоглядні конструкції. Якщо є елементарні частинки сьомого рівня, мусить рано чи пізно з’явитися відповідний прискорювач.

- Логічно. А звідки ти знаєш про елементарні частинки сьомого рівня?

О. Коп-Аум мовчки простягнув П’єру Міцкевичу брошуру Стефана Ксенофобенка-Ксенофіленка «Трактат про час». П’єр неуважно погортав, а потім заглибився у читання. О. Коп-Аум пішов на кухню підігрівати рагу.

- Хай буде стикси, - зітхнув П’єр Міцкевич, прочитавши брошуру, - назви ж бо елементарні частки сьомого рівня поки що не мають. І на що ти, друже, маєш намір вжити цей прискорювач?

- Чесно?

- А який сенс щось приховувати?

- Я хочу побавитися у час. Хочу зберегти молодість якомога довше.

- Цілком зрозуміле бажання.

- То що, поїхали у Центр?

- Ти справді, брате, божевільний. По-перше, те, що я сконструював, це - прискорювач, а не сповільнювач, по-друге, я його ще в польових умовах не випробовував і не знаю, як він поведеться, по-третє, є цілком реальна загроза знищити Всесвіт!

- Це як?

- Якщо процес вийде з-під контролю, може статися ланцюгова реакція, утвориться така собі стиксова чорна діра, яка проковтне нашу планету, або, що ще гірше, наш експеримент дестабілізує вакуум, тоді теж - глобальний гаплик. Чи такий варіант: частки зміненої матерії - а це та сама легендарна антиматерія, - ввійшовши у контакт зі звичайною матерією, знищать її - одне слово, небезпек більше, ніж якихось примарних вигод.

- Я готовий ризикувати, - монотонним тоном ошалілого фанатика промовив О. Коп-Аум.

- Ще раз кажу: під загрозою - наша планета, людство, Всесвіт.

- Якщо так станеться, - О. Коп-Аум уже промовляв, як пророк, - то значить, цього хотів Всевишній. А ми лише інструмент. Хіба людство вже не заслужило кінця?!

- Божевільний, - прошепотів П’єр.

- Це ти такий, друже, - фальшиво засміявся О. Коп-Аум, - якщо повірив, що я справді хочу піддати своє ще досить непогане тіло якимось непевним експериментам.

П’єр Міцкевич полегшено зітхнув.

- А суто теоретично, - запитав О. Коп-Аум приятеля, - прискорювач може працювати у режимі сповільнювача?

- Звичайно, може.

Фізик, задоволений з того, що розмова перейшла у фізичну площину, почав розповідати, як працює його винахід.

Потім пили. О. Коп-Аум, який перед вечерею прийняв три піґулки алкогольного абсорбента, був майже тверезим, зате П’єр Міцкевич вже добряче сп’янів.

- Ти мене поважаєш? - допитувався О. Коп-Аум фізика.

- Поважаю.

- Ні, ти мене не поважаєш. Ти мене маєш за африканського шпигуна.

- Господь з тобою, брате, який з тебе шпигун?!

- Отож, ти мені довіряєш?

- Довіряю.

- Доведи!

- Як?

- Ну, наприклад, назви мені код замка твоєї лабораторії в Центрі.

- Запросто, - П’єр відшукав у тарілці з рагу шматок картоплі. - Цифри, спочатку непарні, потім парні і - нуль.

Наливай!

О. Коп-Аум запопадливо налив.

Через півгодини П’єр Міцкевич заснув на канапі господаря квартири, а сам О. Коп-Аум відвідав лазничку, звідки вийшов майже тверезий. Але разом з дією алкоголю вивітрилась і рішучість. О. Коп-Аум завагався. Зрештою він вилив у великий келих рештки бренді і вина, додав туди сто грамів спирту, усе перемішав і випив. Через кілька хвилин щезли будь-які сумніви. Він одягнув сірий плащ і твідову картату кепку П’єра Міцкевича, зняв з нього затемнені окуляри, які разом з П’єровим же посвідченням співробітника Центру дослідження торсійного поля поклав собі у кишеню, і викликав термінову таксівку.

Охорона Центру, байдуже поглянувши на посвідчення, безперешкодно пропустила О. Коп-Аума у приміщення.

Біля дверей П’єрової лабораторії він набрав потрібний шифр і ввійшов…

Через півгодини з лабораторії вийшов старезний майже столітній дідуган з тремтячими руками і головою, що дуже смішно смикалася. Охорона не здивувалася, зате водій таксівки не забажав взяти якогось порохнявого старого, бо, мовляв, він чекає пана професора, який йому добре заплатив і обіцяв ще. Дідок прошамкотів, що пан професор йому відступив замовлення і дав водієви десятку… П’єр Міцкевич прокинувся у чужій квартирі від жорстокої спраги. Він почовгав на кухню, довго пив прямо з бідона, потім зазирнув у вітальню, де світилося. Його приятеля О. Коп-Аума не було, а перед потрійним дзеркалом сидів дуже старий дідок і гірко плакав.

Допився, подумав П’єр і протер очі.

- А де Аум? - спитав дідка.

- П’єре… - старий повільно підвівся, розвів страхітливо скрючені руки для обіймів і посунув на Міцкевича.

П’єр злякано позадкував.

- П’єре-е-е, це я, твій друг, професор О. Коп-Аум.

- Ти вмикав прискорювач?! - схопився за голову П’єр.

Постарілий на п’ятдесят років О. Коп-Аум ствердно кивнув головою.

- Світ ще є? - холонучи від жаху прошепотів П’єр і виглянув у вікно. Світанок… Київ… Баба… Лавра… Все на місці. Дніпро, забарвлений вранішнім сонячним промінням, зробився схожим на гігантський червоного золота браслет… Гм… Ювелірний виріб, однак… Але тепер не до жартів!

- Ти хоч вимкнув прискорювач, Ауме? - накинувся П’єр на приятеля.

- Ви-и-мкнув, - схлипнув О. Коп-Аум.

П’єр Міцкевич перехрестився.

- Що робити, П’єре, що робити? - бився у істериці О. Коп- Аум.

- Я не знаю, - холодно відповів П’єр, - геронтологія не мій фах. Крім того, я змушений терміново йти на роботу, мені здається, там є багато чого цікавого…

- Я лише ввімкнув і вимкнув, працювало воно не більше секунди. А вже потім згадав, що не поставив тумблер на «режим сповільнення». І - злякався!

- Правильно злякався, - процідив П’єр, - але мушу йти. Бувай, Ауме. Шкода, що ти так швидко постарів.

О. Коп-Аум впав на підлогу і конвульсивно заридав.

Мабуть, помирає, подумав П’єр, старий уже, майже сто років.

П’єр взяв О. Коп-Аума попід пахви і, волочачи його ноги підлогою, притягнув до спальні, де вклав старенького на ліжко. Може, свічку запалити, подумав.

Але О. Коп-Аум ожив.

- Що робити? - спитав уже більш тямковитим голосом.

- Зробимо так, - енергійно почав П’єр, - я сходжу в Центр, перевірю, як там і що, а ти виклич Алерґіну, поясни їй усе, але підготуй наперед, щоби не зваріювала, як тебе таким побачить. А потім я повернусь і щось придумаємо!

- Що? Що? Що ми можемо придумати? - залементував О. Коп-Аум.

П’єр Міцкевич сам зв’язався з Алерґіною, дещо туманно розповів їй, яка біда сталася з Аумом, і відбув у Центр досліджень торсійного поля.

Через кілька годин у квартирі професора О. Коп-Аума засідала рада з питання боротьби з передчасною старістю означеного Аума у складі: сам, уже згаданий, він же об’єкт, тобто потерпілий; вчений-фізик П’єр Міцкевич; ворожка на картах Таро гарно вбрана Алерґіна, вона ж інтимна подруга нещасного Аума, у передкатастрофічній, звичайно, іпостасі. Єдиним питанням на порядку денному було: що робити?

До слова попросився п. О. Коп-Аум. Він сказав… Та ні, він нічого такого не сказав, а виявив свої негативні емоції у афектній ірраціональній неадекватній формі (рвав на собі рештки волосся, белькотів про самогубство, гм, це у майже сто років!).

Слово взяв доктор фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень торсійного поля П’єр О. Міцкевич. Він сказав:

- Зрозуміло, що наш друг (легкий уклін у бік О. Коп- Аума) зазнав впливу прискорювача, тож логіка підказує, що для того, аби повернути його (уклін) у попередній біологічно вмотивований стан, варто би знову піддати Аума дії прискорювача, але уже у режимі сповільнення.

Але це лише теоретично, а в натурі навіть я, творець прискорювача елементарних частинок сьомого рівня, не знаю, якими можуть бути результати його дії у парадиґмі «мінус». Тому, аби зберегти брата Аума хоча б у нинішній іпостасі (О. Коп-Аум зацьковано смикнувся), вважаю, не варто піддавати його ще раз дії прискорювача, хай навіть у режимі сповільнення (О. Коп-Аум радісно кивнув). А щодо пропозицій, то як у науковця їх у мене нема, зате є як у шанувальника фантастичних романів. Казати? Кажу.

Треба повернути Аума в минуле, аби він знову прожив минулу ніч, але щоби до прискорювача більше не ліз.

Затим слово тримала фахівець з індивідуального прогнозу та корекції людської долі Алерґіна (прізвище та по-батькови встановити не вдалося). Вона дещо емоційно погодилася з попереднім виступаючим і запропонувала негайно провести операцію переміщення не байдужого їй О. Коп-Аума у вчорашній день. На запитання потерпілого, яким чином це зробити, Алерґіна відповіла, що необхідно викликати колегу Аума, професора окультних наук мага і мольфара його високовченість Юра Чорноконського з Чернівців.

Після недовгих, але бурхливих дебатів (професор О. Коп-Аум дуже не хотів, аби колега-конкурент бачив його у такому стані, та, зрештою, поглянувши черговий раз у дзеркало, погодився) ухвалили: викликати означеного майстра Юра Чорноконського і спитати, чи може він врятувати колегу.

Наступного дня троє згаданих прийняли чернівецького гостя. Юр Чорноконський вмився з дороги, випив чаю, переодягнувся і в дорогому костюмі та імпортній сорочці постав перед приймаючою стороною. П’єр Міцкевич коротко, але вичерпно описав ситуацію О. Коп-Аума. Юр Чорноконський трохи подумав, потім вийняв з кишені портативного комп’ютера і довго робив якісь розрахунки.

Нарешті труснув сивими кучерями, розправив довгі вуса і весело посміхнувся:

- Маєте шанс, колего!

О. Коп-Аум по-старечому сплакнув.

- Справа в тому, - сказав Юр Чорноконський, - що часовий відтинок, у якому ми нині сущі, перетинає Зону Контакту, або Горизонталь Зустрічі, ви розумієте, про що я говорю?

Всі троє згідливо закивали головами.

- Отож треба нашого передчасно постарілого друга, - продовжував Юр Чорноконський, - переправити у паралельний час, що, як відомо, плине у зворотному напрямку. Там течія віднесе шановного Аума трохи назад, а потім він вигулькне у нашому часі, але трохи в минулому.

Проживе кілька днів ще раз, і, якщо не буде пхатися до прискорювача (О. Коп-Аум заперечливо покрутив головою), то ще довго буде молодявим і гарним.

- Як це зробити, ваша високовченосте? - чемно спитав П’єр. - Є технологія, - промовив Юр Чорноконський і відчинив свій зміїної шкіри кейс… О. Коп-Аум, горизонтально витягнутий, як оселедець, летів у якомусь позбавленому форм просторі. Хоча він не певен, що це був простір. Розум його був ясним, інструкції Юра Чорноконського він пам’ятав твердо, в успіх вірив беззастережно…

Назустріч йому летіла дівчина. О. Коп-Аум встиг помітити, що одягнута вона в костюм епохи Київської Руси. Коли вони розминалися, каштанове волосся дівчини торкнулося зморщеного Аумового обличчя. Дівчина мило посміхнулася і заправила пасмо волосся під золоту діадему… Повернувшись у стан п’ятдесятилітнього чоловіка, професор О. Коп- Аум засів за вивчення часу і навіть прослухав курс лекцій на цю тему у свого колеги Юра Чорноконського з Чернівців.


11


ХВОРЕ СОНЦЕ


«Поранений» боєць організації ЮВУ шеренговий Чіпка продовжував завзято сперечатися з Сонцем.

- Чому, чому, Сонце, ви мені не вірите?

- Почекай, Чіпко, хай оговтаюся трохи, - відмахувалося від нього Сонце, заспане, червоне, опухле, як дядько, що п’яний ночував десь у кущах. Воно викочувалося з-за гори і кокетливо котилося туди-сюди рожевими хмарами, приводячи себе до ладу.

- Щось ви, пане Сонце, дуже рум’яні, як помідор, - підсміювався Чіпка, - зізнайтеся, було вчора? По правді, було трохи?

Сонце невдоволено скоса поглядало на зловтішного Чіпку, викочувалося все вище небом і набирало здорового вигляду. Нарешті воно ставало схожим на платиновий персик, вмощувалося на срібній хмарі, і вони з Чіпкою починали неквапну розмову.

- То що, кажеш, Чіпко, тобі снилося?

- Повірте, пане Сонце, що не зовсім сон. А якщо сон, то патологічно правдоподібний.

- Прочитати тобі коротку лекцію про сни, Чіпко? Вони ж різні бувають, і такі, як ти описуєш, теж.

- Ех, не вірите ви мені. А вам, пане Сонце, щось сниться?

- Сниться. Але виключно молодість. Я було тоді дуже буйне, агресивне, задерикувате, до того ж веселе, збитошне, по-підлітковому жорстоке. Планети палило, як ваші хлопчаки скирди соломи…

- Або як шакали режиму непокірних фермерів, - докинув Чіпка.

- Що? - не зрозуміло Сонце.

- Я маю на увазі, що так спецкоманди свіжоспеченого узурпатора Кромєшного розправлялися з надто вже самостійними хліборобами - палили все! Мовою офіціозу це називалося впровадженням аґрарної реформи і виконання продовольчої програми.

- А коли то було, - сказало Сонце, - ти, Чіпко, ще молодий, не мав би те пам’ятати.

- Мені було два роки і сім місяців, коли мій дід заживо згорів у власній стодолі зі збіжжям. Спецняки палили її вогнеметами. Мій батько стріляв у них з мисливської п’ятинабійки… Одного вбив, двох поранив, потім його закидали гранатами у гаражі. Мамі зі мною, малим, вдалося втекти. Але я все бачив, усе пам’ятаю…

- Пробач, Чіпко, - зітхнуло Сонце.

- Та нічого.

- А чи сниться тобі та трагедія?

- Та в тому й справа, що ні це, ні інші жахи, яких я зазнав у реальному житті, мені не сняться. Лише - та дуже дивна дівчина.

- Лікуватися тобі треба, Чіпко, - співчутливо промовило Сонце.

- Я знаю, кажуть, що я божевільний, - покірно промовив Чіпка, - але не розумію, як мені лікуватися.

Сонце засоромлено спалахнуло:

- Я не те мало на увазі, ти, Чіпко, зовсім не божевільний, у тебе просто був сильний шок, а тепер - затяжний стрес.

- Так мені й Наташа казала…

- Полковниця?

- Вона.

- А що бійці кажуть, коли ти, простий шеренговий, з командармом на ти і до того ж називаєте одне одного справжніми іменами?

- Так ніхто ж не знає! Ми страшенно конспіруємось.

- Так, - усміхнулося Сонце, - кохання - страшна річ.

Що, так сильно її любиш?

- Я не знаю, - сказав Чіпка, - вона дуже вродлива, вона виявляє ініціативу, вона… я не знаю!

Сонце розуміюче похитало собою.

- То що, розповісти тобі все про сни, Чіпко?

- Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння - не сон.

- А - що?

- Це щось похідне від моєї хвороби, а позаяк з’являється воно все частіше і частіше, то напрошується висновок, що хвороба моя прогресує.

- Е, - зневажливо пирхнуло Сонце, - не пестися, Чіпко, хто тепер здоровий?!

- Ви що, пане Сонце, - здивувався Чіпка, - хочете сказати, що ви теж?…

- Хіба тут не захворієш? - посмутніло Сонце. - З цим людством… Якби ти знав, Чіпко, кого обігрівати доводиться?! Кому - світити?… Якщо так далі піде, на милицях небом буду пересуватися…

Чіпка ошелешено глипнув на Сонце, але його боляче різонуло по очах, і він впав на траву.

- Я ж тебе попереджало, - співчутливо промовило Сонце, - на мене дивитися шкідливо. Можна осліпнути. - Сонце зажурено зайшло за хмару, потім ледь виглянуло і сказало:

- Тепер ти розумієш, Чіпко, чому я таке самотнє?

- Розумію.

- Раджу тобі піти в печеру, трохи освіжитися.

Чіпка послухався Сонцевої поради і поволі почвалав до печери. Там було дуже лагідно - прохолодно, напівтемно і свіжо. Чіпка вмостився на зручний камінь, вкритий поролоновим килимком, і задрімав.

Через якийсь час прийшла та дівчина зі сну. Була вона або великою модницею, або акторкою у костюмі персонажа історичної п’єси часів Київської Руси: у білій полотняній сорочці, вишитій білим, червоній накидці із коштовною золотою застібкою, в зелених сап’янових чобітках та золотою з рубіном діадемою на голові, але найкоштовнішою, на Чіпчин погляд, річчю на ній був пояс - вкритий візерунками трьох ґатунків золота і всіяний дрібним коштовним камінням.

Вона підійшла до нього, посміхнулася, щось сказала не розтуляючи губ, і Чіпка збагнув, що це - галюцинація.

Недарма Наташа, себто Роксолана, каже, що він серйозно хворий.

- Ось я й побачила тебе наяву, Ігоре, - сказала Галюцинація. Хоча слова вона не вимовляла, але Чіпка знав, що вона до нього говорить. Одне слово, Галюцинація - продукт порушеної психіки. Тим більше, хто, як не витвір його ж хворобливої уяви, може знати справжнє ім’я шеренгового бійця Чіпки.

- Ти згадуєш, Ігоре, мене, я ж тобі снилася? - чарівно посміхаючись спитала Галюцинація.

Можливо, це знову той сон, подумав Чіпка, який я так часто бачу після катастрофи, - дуже реалістичний кольоровий ейфорійний сюжетний сон, який частково забуваю, щойно прокинувшись. Знаю лише, що снилося щось дуже гарне, змістовне і приємне… І - ця дівчина!

- Так, так, - ще чарівніше посміхалася Галюцинація, - це я тобі снилася. А ти - мені.

Рештками здорового глузду Чіпка збагнув, що його хвороба зайшла далеко…

- Аби ти не дуже дивувався, Ігоре, я тобі поясню, як я тут з’явилася - «промовила» (не розтуляючи рота) Галюцинація.

- Що там пояснювати, - скривився Чіпка, - Наташа має рацію, я тяжко хворий. Варіят!

- Хто така Наташа? - нахмурилася Галюцинація.

«Моя кохана», - хотів відповісти Чіпка, але щось суто чоловіче змусило сказати:

- Вона мене лікує. Лікарка.

- Я теж по своєму лікарка, - кокетливо повела плечима Галюцинація, - у себе вдома я зцілюю німих.

- Але ж ти теж ніби німа, не говориш, слів не промовляєш, водночас я - чую.

- Ми спілкуємося думкою, Ігоре, отож думки я й лікую.

- Ти чарівниця?

- Я старша помічниця нашого Верховного Відуна, а ще донька пана наших людей. - Галюцинація трохи набундючилась.

«Князівна і жриця», подумав Чіпка.

- Так, - підтвердила Галюцинація.

Чіпка почав її уважно роздивлятися. Сказати, що вродлива, як лялька, не скажеш, але дуже симпатична, приваблива і… спокуслива. Темні карі з ледь розкосим розрізом очі, смаглява чи просто засмагла шкіра, над верхньою губою, з лівого боку, перчик, каштанове кучеряве волосся і близька до класичних стандартів постать, була б трохи вищою, можна говорити про ідеальне тіло. Чіпка впіймав себе на думці, що він добре вчинив, збрехавши Галюцинації про Наташу Роксолану. А навіщо? Адже це просто галюцинація, хай і дуже реалістична, до того ж Наташа вродливіша і вища… І - жива!

- То пояснювати чи ні? - вередливо спитала Галюцинація.

- Звичайно, звичайно, - поспіхом відповів Чіпка, - лише одне маленьке уточнення. Я не знаю вашого… твого… чи вашого…

- Твого, твого, - кинула Галюцинація. -…Твого імени.

- Справа в тому, Ігоре, що в моєму світі імена не вимовляються. Ми просто знаємо, хто є хто, але це не має оформлення у, сказати би по вашому, звуковому чи мисленному вимірі… Не розумієш?

- Може, ви сприймаєте біочастоти одне одного, які у кожної людини суто індивідуальні й неповторні?

- Це можна назвати й так, але важливо те, що кожна людина неповторна і кожен з нас знає, що ця особа - саме ця, а інша - інша…

- Телепатична ідентифікація.

- Що, Ігоре?

- Перекладаю нашою мовою ваш спосіб розпізнавання.

Слухай, але як мені до тебе звертатися?

- Я не можу це тобі передати.

- Знаєш що? - Чіпка ніяково посміхнувся. - Позаяк ти галюцинація, то я так тебе й буду іменувати…

- Я не галюцинація, але називай мене, як тобі зручно.

- Тоді домовились. А скорочено Галюцинація буде - Галя.

- Хай буде Галя, - погодилася Чіпчина галюцинація, - але я тобі не привиджуюсь. Я - є!

- Розумію, - Чіпка ще дещо тямив, - що, крім зорових, існують ще й дотикові галюцинації, і коли ти запропонуєш мені себе торкнутися, я відчую тепле пружне юне тіло. - Ігоре, - Галя набрала якогось неземного урочистого вигляду, - я не привид. Я з іншого світу. Я маю двадцять років і, як тобі уже сказала, є помічницею Верховного Відуна і княжною по вашому. Від якогось часу мені регулярно почав снитися ваш світ і ти. Спочатку я злякалася, але Верховний Відун, ім’я якого я не можу тобі передати, тому хай буде за вашим звичаєм скорочено - Веве, мені усе пояснив. Наші світи, Ігоре, - твій і мій - існують у паралельних вимірах, а часи - ваш і наш - протікають у протилежних напрямках. Ти знаєш, що таке час, Ігоре?

- Час є час, - хмикнув Чіпка.

- Зрозуміло, - Галя посерйознішала. - Як пояснив мені Веве, один-єдиний раз у Сущому настає такий момент, коли наші - твій і мій - світи перебувають у так званій Зоні Контакту або на Горизонталі Зустрічі, тоді істоти з одного світу можуть проникнути в інший. І - що важливо - повертатися назад. Але не баритися, бо можна і не повернутися.

- То скільки ти маєш часу? - спитав Чіпка і відразу ж себе подумки покартав за дуже швидку капітуляцію перед своєю прогресуючою шизофренією.

- За вашими вимірами, одну добу, - відповіла Галя.

- А скільки ти вже тут?

- Ну, я знаю, годину чи дві…

- А як ти будеш знати, коли твій термін спливає? - Чіпка віддав себе хвилям хвороби.

- Пояс, - сказала Галя. - До речі, за цим візерунком Веве пояснював мені, як творяться світи. - І як? - іронічно, як йому здавалося, спитав Чіпка.

Галя зняла з себе золототканий з коштовними камінцями пояс, розстелила його на долівці і, жестом запросивши Чіпку зробити так, як вона, сіла по-турецьки. Чіпка теж сів, але не на голу долівку, а на поролоновий килимок: галюцинації Галі однаково - вона безтілесна, не застудиться.

- Щось холодно, - завовтузилася Галя, - може, ти поділишся зі мною цим гарним килимком?

- Охоче, Галю, охоче, - заметушився Чіпка, думаючи про загадкову жіночу натуру, хай вона навіть і галюцинація. Він відсунувся на край килимка, Галя сіла навпроти, а поміж ними поклала свій розкішний пояс.

- Ось це, Ігоре, - провела пальцем Галя по візерунку у вигляді ланцюжка ромбиків, - ваш світ, а це, - вона вказала на другий подібний за візерунком, але з іншого ґатунку золота ланцюжок, - наш. Бачиш, вони перетинаються?

- Бачу.

- Ось це і є ті самі Зони Контакту…

- А як він тобі дасть знати, коли закінчується твій термін?

- Ось ці камінці, - вона торкнулася пальцем маленьких рубінів і смарагдів, - вони засвітяться за п’ять хвилин до кінця терміну, впродовж якого я можу повернутися у свій світ. Крім того, ці камінчики - так звані Точки…

- Слухай, Галю, - ще раз перебив її Чіпка, - а як ти прибула сюди і як повернешся назад?

- Це все зробив Веве.

- Але як?

- Я сама достеменно не знаю. Він мені пояснював, але я всього не втямила. Є спеціяльна молитва, чи мантра, яка вкупі з певними жестами і знаками перебудовує структуру людини.

- Це як?

- Змінюється баланс духовного і тілесного на користь духовного і то радикальним чином, аж до такого рівня, коли сутність, керована думкою, може переміщати матеріяльну складову людини…

- Тіло чи що?

- Тіло і енергетичне поле, яке за своєю суттю теж матеріяльне.

- Ти кажеш переміщати, а куди?

- Та куди завгодно. У Зоні Контакту - у паралельний світ. По Горизонталі Зустрічі.

- Ось вона і прибула сюди, - констатував сам для себе Чіпка. - У мене теж пропорції душевного і тілесного суттєво зміщені, але в бік матеріяльного… Тому я, мабуть, й розмовляю з нею, замість того, аби приймати процедури в психіятричному шпиталі.

Галя встала, гордо підняла голову, випнула пружні груди і, затягуючи стан своїм недешевим багатофункціональним поясом, холодно промовила:

- Я не примара, Ігоре, я - жива людина, але я нікому не нав’язуюся! Я можу хоч уже повернутися додому.

- Не треба! - випалив Чіпка, гарячково думаючи, що робити і як себе поводити з цією галюцинацією Галею. - Розкажи мені про ваш світ.

- Світ як світ, - Галюцинація все ще дулася, - не гірший за ваш. Але й, якщо чесно, то не кращий.

- На якому рівні розвитку ваш світ?

- Що ти маєш на увазі?

- Ну, там, наука і техніка, транспорт, комунікації…

- Кожен, хто хоче знати, - знає. Тепло і світло нам дають сонце і вогонь, а їжу - природа. Для долання відстаней є коні і хмари…

- Хмари? Це - як?

- Ні, на хмарах ми не літаємо, це так говориться, а насправді ми просто переміщуємося в просторі, долаючи тяжіння земної тверді.

- Ви подолали гравітацію?

- По вашому, це так. А ми пояснюємо це вмінням змінювати баланс духовного і матеріяльного на користь першого. Те, що я тобі казала. Щоправда, мандрувати на хмарі можуть лише ліпші люди.

- Зрозуміло, а на якому рівні у вас мілітарна техніка?

- Що, Ігоре?

- Чим ви вбиваєте ближніх, тобто чим у вас воюють?

- Воїни - мечами, списами, стрілами, - зітхнула Галя, - а пани у боротьбі за владу - різноманітними отрутами.

Хоча є винятки. Наприклад, мій батько, він нікого зі своїх конкурентів за престол країни, назву якої я тобі, Ігоре, не можу передати, не отруїв. Він у чесних поєдинках заколов шістьох своїх родичів.

- Десяте століття, - буркнув Чіпка.

- Чому десяте?

- Я, Галю, хотів сказати, що у нашому світі люди так само жили понад тисячу років тому. Лише на хмарах не літали.

- А тепер?

- Тепер у нас нечуваний розвиток цивілізації. Воїни мають зброю, яка за секунду може знищити мільйон людей, а пани, у нас вони називаються політиками, вбивають одне одного за допомогою інформаційних комунікацій. Прогрес у нас, Галю.

- А навіщо?

- Що навіщо?

- Для чого такий прогрес?

Чіпка трохи подумав і сказав:

- Я не знаю.

Галюцинація зробила мимовільний рух, зручніше вмощуючися на килимку, і своїм коліном торкнулася Чіпчиної ноги. Так і є! Галюцинації у комплексі: зорові, звукові, дотикові. Чіпка зажурився - хворий він не на жарт. - Ігоре, - вивів його із тяжкої задуми голос «гості із паралельного світу», - я голодна.

- Що?

- Чи нема у тебе якоїсь їжі? - Є, звичайно, є, - схопився Чіпка, - почекай кілька хвилин.

Він вийшов з печери і, не перестаючи дивуватися зі своєї такої оригінальної хвороби, зайшов до намету, де був облаштований продовольчий склад невеликого ювелірного табору. Чіпка відчинив холодильник, трохи повагався, і зрештою, вирішивши якнайефектніше вразити цю дивну Галюцинацію, взяв найвишуканіші делікатеси: шматок запакованої у целофан справжньої овечої бринзи, бляшану банку консервованої мамалиги і літрову пляшку чистої води.

Виходячи з намету, він зіткнувся з командиром своєї охорони вістуном Оскаром Тартарським.

- Зголоднів, Чіпко? - лагідно усміхнувся Оскар. Цей досвідчений бойовик, непереможний рукопашний боєць, до того ж не надто «юний», тертий життям чоловік щиро жалів свого молодого товариша, що зазнав такої тяжкої психічної травми.

- Та трохи, - зніяковів Чіпка від того, що доводиться демонструвати своє жлобство - не ділити ці делікатеси з товаришем, а нести їх у свою одноосібну печеру, щоби там жерти на самоті. Адже збоку воно саме так виглядає, не може ж його, Чіпчина, галюцинація прогресувати аж до такої стадії, щоби її могли бачити інші люди.

Галюцинація Галя ніяк не оцінила Чіпчиного жесту, вона їла дорогі делікатеси, мовби якийсь сирний продукт з генетично модифікованого молока з універсумом хлібного типу. Але не це головне - Чіпку вразило те, що вона їла! Тобто продукти і вода зникали на тому місці, де сиділа галюцинація, так, якби їх споживала жива людина…

Жива людина! Чіпка легенько торкнувся Галиної руки.

Шовковисті волоски, м’яка шкіра, ніжне тепло… Невже?!

Через печерний вхід Чіпка побачив своє знайоме Сонце.

Воно почервоніло, надулося і з виглядом ображеного на всіх закочувалося за гору.

- Заходите, пане Сонце? - ввічливо спитав Чіпка.

- Ну, це як з якого боку подивитися, - буркнуло Сонце.

- З якого не дивись, - весело сказав Чіпка, - гарний величний урочистий захід Сонця. Тобто - вас!

- Це для вас, закоханих романтиків, - рубінова мелодія, розлита півнебом, і багряний колобок вечірнього сонця, що втекло від лиса буднів… а якщо подивитися з точки зору цього самого пересічного сірого зацькованого будня, то я, Сонце, просто настромлююсь на вершину гори, - бубоніло Сонце, на якому контур гори викроїв чорний сеґмент, як добрячу скибку з кавуна.

Незважаючи на те, що його співрозмовник не приховував своєї сварливої натури і препоганого настрою, сам Чіпка відчував себе безпричинно піднесеним.

Без причини?

Чіпчина рука (цілком-цілком мимо його волі) ковзнула передпліччям Галюцинації і впала на її оголене коліно, що виглядало з під закоченої сорочки.

Коліно було гаряче. Галюцинація Галя задихала глибше.

Чіпка, востаннє віддавшись сумнівам, швиденько осмислив ситуацію: якщо це моє хворобливе видіння, то так мені й треба, але якщо вона справді звідти (чого бути, звичайно, не може), то слід поводити себе чемно, уважно і поштиво. Опісля таких логічних умовиводів Чіпка з легким серцем почав цілувати Галюцинацію… А вона його…

Після поцілунків молоді люди зазвичай починають роздягатися, отож і наші голуб’ята теж. Галя сама скинула свої середньовічні чобітки, а сорочку з неї почав стягувати Чіпка… Він взагалі уже дещо бачив у житті і знав, що під сорочками (сукнями чи бойовими «хамелеонами») у дівчат є ще деякі деталі одягу, якісь трусики, часом бюстгальтери. Та його КОХАНА Галя стояла, очевидно, вище цих цивілізаційних забобонів: під сорочкою у неї не було нічого!

Досвідчений Чіпка не одразу зорієнтувався, що має далі робити. Галя прийшла йому на допомогу:

- Ти вмієш, Ігоре, обходитися з дівчатами?

Чіпка почервонів до сліз.

Галюцинація, зовсім як земна дівчина, почала йому допомагати…

Ніч минула дуже швидко.

Вранці Чіпка знову поплюндрував продовольчий склад і приніс Галі у печеру чайничок з дорогоцінним цейлонським чаєм, скляночку натурального меду і вівсяного печива. Снідали вони у неймовірній ідилії. Ніжність огортала їх, як гаряча пара кухлик з чаєм.

Після сніданку і ще одного туру любощів молоді люди надумали трохи прогулятися. Галя забагла босоніж походити росяною травою. Чіпка такого задоволення не розумів, тому взув шкіряні кросівки, - якщо чесно, то він боявся гадюк. У Карпатах змії ще водилися, бо гуцули поважали цих сотворінь Божих, тоді як в інших місцевостях усіх гадюк давно уже було виловлено і з’їдено у засмаженому вигляді з гідропонічним часником.

Коли Чіпка з Галею, церемонно взявшись за ручки, виходили з печери, їх побачили бійці-ювеліри. Вони страшенно здивувалися. Боєць Петлюра відкрив рота, аби щось сказати, але Оскар Тартарський жестом зупинив його. Він лише уважно подивився на Чіпчину супутницю і, переконавшися, що вона без зброї, тобто потенційно не загрозлива для їхнього бойового товариша, скупо посміхнувся і ледь кивнув головою.

- Як ти думаєш, - тихо спитав Оскара Петлюра, - як би на усе це подивилася Роксолана?

- Не впевнений, що вона мусить знати усе, - відповів Оскар Тартарський і почав набивати свою антикварну люльку тютюном-самосадом, вирощеним на підпільних подільських плантаціях.

Знайоме Чіпчине Сонце, яке, щойно зійшовши, вмощувалося на рожевій хмарі, не було таким толерантним, як вістун Оскар. Воно, побачивши Чіпку з новою дівчиною, осудливо похитало собою, дуже красномовно промовчало і демонстративно зайшло за хмару. Проте споконвічна допитливість взяла гору, і крізь шпаринку в хмарі Сонце взялося уважно підглядати за Чіпчиним щастям. - Ігоре, - сказала Галя, коли вони зі смерекового лісу знову вийшли на полонину, - подивися на мій пояс.

Чіпка глипнув не стільки на пояс, скільки на гнучкий Галин стан. Звабливий, аж…

- Гарний пояс, Галю, може, це… ми ще раз зайдемо в печеру?

- Камінці, Ігоре, - серйозно промовила Галя, - мені здається, вони незабаром почнуть блимати.

- Блимати? - байдуже спитав Чіпка. - Хай бли…

Тут він згадав, хто і звідки дівчина Галя! Якщо вона не галюцинація, а Чіпка уже й не знає, що думати, хто вона, хто він, що - його хворобливі видіння, а що - реальність?

Останні ніч і ранок він почував себе дуже щасливим і вже забув, чи радше не хотів думати про те, звідки з’явилася Галя (кохана уже) і хто вона все-таки…

- Що ти хочеш сказати, Галю? - зміненим голосом спитав Чіпка.

- Що мені буде дано сигнал, аби я повернулася додому.

- А ти не можеш залишитися тут?

- А ти хочеш цього?

- Хочу, - Чіпка промовив це не надто впевнено, і ця інтонація не залишилася непоміченою для Галі.

Вони швидко зайшли в печеру.

- Май на увазі, Ігоре, коли я залишуся у вашому світі, то це назавжди!

- Я розумію, - Чіпка ставав усе більш нерішучим.

- А чи зможу я жити у вас, адже ти сам казав, Ігоре, що між нашими цивілізаціями відстань тисяча років?

- Е-е-е, - Чіпка не знав, що сказати.

Ось так розмовляючи, Галя і Чіпка похапцем зривали з себе одяг, цілувалися і тісніше спліталися в обіймах…

Вони встигли. Камінці заблимали, коли Галя розціпила зуби і визволила Чіпчин язик, який вона ледь не відкусила.

Чіпка знеможено розмотував Галине волосся з-поміж своїх пальців.

- Ігоре, - Галя підвелася на килимку, - що робити?

Залишитися чи ні? Щоб я не зробила, це - назавжди!

Залишайся, хотів сказати Чіпка, я тебе кохаю, але його надкушений язик прошелестів щось нерозбірливе. Він зволожив язик слиною, ковтнув і зібрався ще раз озвучити свою відповідь, але промовчав. Бо побачив, як у печеру входить Роксолана. Теж кохана.

Чіпка зблід і скривився.

Галя, швидко глипнувши на нього, потім на Роксолану, все зрозуміла і, не одягаючись, заходилася виконувати якісь ритуальні рухи і креслити знаки на долівці і стінах печери. І нарешті Чіпка «почув» її голос: вона молилася наразі не зрозумілою, але безперечно колись йому відомою мовою…

Роксолана ошелешено дивилася на голих коханців, а коли збагнула, що до чого, гидко по-московськи вилаялася, шарпнула на собі куртку, вихопила з наплічної кобури епік і, не прицілюючися, вистрілила в Чіпку.

Галя, схопивши весь свій одяг, чобітки і хитрий пояс, піднеслася на кілька метрів у повітря, неприродно горизонтально випросталась і щезла.

Роксолана, відкинувши епік, плачучи кинулася до Чіпки, який сидів на килимку, по-дитячому зворушливо посміхався і тримався обома руками за живіт. З-поміж пальців цебеніла кров, заливаючи його недоречно ерегований член.


12


ЛЮБОВ І КОХАННЯ


Роксолана однією рукою завзято рвала на собі волосся, а другою набирала номер на своєму мобільнику.

Збіглися бойовики. Вони не знали, з чого дивуватися - зі спливаючого кров’ю шеренгового Чіпки чи зі своєї полковниці, що стала схожою на верескливу сільську бабу, яка побивається над чоловіком, котрому зламали ребро у традиційній бійці на храмовий празник.

- Швидше! Несіть його!

- Куди? - слушно спитав Оскар Тартарський.

- До гелікоптера! - вигукнула Роксолана. - Там мій гелікоптер, я наказала готуватися до злету!

- Його треба перев’язати, пані полковник, - рішуче сказав Оскар Тартарський, - бо ж спливе кров’ю.

- Швидше! Перев’язуйте! Перев’язуйте! Швидше! - Роксолана геть втратила командирський голос.

Оскар вправно перебинтував Чіпку.

- У машину! - верескнула Роксолана.

- А куди ви його переправите, пані полковник?

- Як куди? В - лікарню!

- Пораненого терориста?! В лікарню?!

- Документи! - Роксолана поволі себе опановувала. - У нас є документи для прикриття…

За годину до Вижницької районної лікарні гелікоптером було доставлено офіцера податкової служби з київського управління, що отримав поранення у живіт під час полювання у Карпатах. Пораненого супроводжувала вродлива дівчина з владними манерами та мовчазний, схожий на офіцера, чоловік. Обоє були вдягнуті у мисливські костюми. Потерпілий був загорнутий у простирадло, бо одяг його, пане докторе, геть просяк кров’ю…

Пан доктор багато що бачив у своєму житті, тому не дуже здивувався, коли витягнув з живота пораненого не набої від мисливської рушниці, а кулю від епіка. Стрілялися сп’яну, з ким не буває…

Роксолана сиділа в лікарні біля прооперованого Чіпки три доби, а коли з’ясувалося, що рана не смертельна, і «колега» виживе, викликала гелікоптер, гарно заплатила панові доктору і відбула разом з пораненим «офіцером податкової служби»…

Пан доктор два рази перерахував гонорар, який йому залишила ця дуже гарна панна з манерами полковника, відзначив, що це десь його річна офіційна зарплата, сховав гроші у хитру схованку, влаштовану в муляжі людини з обдертою шкірою. Потім випив п’ятдесят грамів чистого спирту і почав думати - доповідати в КҐБ чи ні. Думав довго. Зрештою випив ще спирту і набрав номер начальника управління КҐБ у Чернівцях.

- Ґіца? Це Семен з вижницької лікарні…

Пан доктор розповів товаришу начальнику про пораненого офіцера, про київських мисливців, про рану, про операцію, про свої золоті руки хірурга, про сльози вдячности, про вродливу незнайомку, лише про гонорар скромно промовчав. А опісля розмови з начальником КҐБ з легким серцем допив спирт з колби…

Тепер уже справді пораненого шеренгового бійця ЮВУ Чіпку доглядала сама командир Організації полковник Роксолана. У тій самій печері.

Роксолана робила Чіпці ін’єкції, щодня змінювала пов’язки, годувала бульйоном зі справжніх курей, яких бійці купували за великі гроші у місцевих жителів.

Коли Чіпка вже зміг розмовляти, Роксолана поставила йому дуже банальне, проте споконвічно жіноче питання:

- Хто вона?

Чіпка вдав, що знову знепритомнів.

Роксолана розлютилася і зробила йому ін’єкцію так, що він прийшов до тями і попросив води.

- Ти любиш мене, Ігоре? - допитувалася полковник Роксолана свого підлеглого, шеренгового бійця, якого тиждень тому ледь не вбила.

- Люблю, - прошепотів Чіпка.

- А кохаєш?

Чіпка знову зомлів.

Прийшли товариші по зброї: осавул Довбуш та обидва хорунжі - Кармелюк і Тарас Бульба. Вони принесли пораненому кілька яблук і літр джерельної води. З суворим виразом на обличчі по черзі співчутливо потиснули руку Чіпці, по-військовому вклонилися Роксолані і сіли рядочком під стіною.

Буде розмова, здогадалася Роксолана.

Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:

- Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…

- Отже, - перебила командирів Роксолана, - встати!

Осавул і хорунжі ніяково підвелись.

Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:

- Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?

Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів - перестріляє ж скажена дівуля!

- Перестріляю ж! - лагідно сказала Роксолана.

Командування мовчало.

- То про що ви оце щойно так весело розповідали? - ще раз спитала Роксолана.

- Та ні про що, - недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, - якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?

- Так, так, розважився дуже я, - енергійно закивав головою Чіпка, дуже втішений, що спадає напруга, спричинена, як не крути, а таки його особою.

Ситуація розпружилася, Роксолана пом’якла, командири усміхнулися.

- А тепер слухайте сюди, хлопці, - стомленим голосом почала Роксолана, - нумо, згадайте, як усе розпочиналося, як ми доходили до усвідомлення необхідности збройної боротьби з антиукраїнським режимом. Спочатку у нас, купки студентів, з’явилася пекуча образа від того, що українці стали національною меншиною у державі, яка називається «Україна», потім ми, спостерігаючи перманентне переродження тих політиків, що піднімалися на так званій «національній ідеї», геть зневірилися у перспективності парламентських форм політичної боротьби, згадайте, як приємно ми були вражені, коли почали знаходити безліч однодумців щодо своєї зневаги до публічних політиків з їхнім фальшивим белькотінням про демократію, народовладдя і парламентаризм. Ми ж бачили, як воно є насправді. І тоді ми взялися за зброю.

Чи я, полковник Роксолана, командир Організації, не довела своїми діями впродовж цих років, що маю право займати цю посаду в Русі Опору?! Можете не відповідати.

А тепер про особисте. Мені,… мені… втім, це не важливо, скільки мені років, але якби у мене пріоритетом було особисте життя, родина, якесь кохання, а не… не любов до України, вибачте за патетику, тієї України, яку просрали наші батьки вкупі з дідами, то я давно уже одружилася би і мала дітей…

- Двійко, - відчайдушно кинув Тарас Бульба.

- Що? - здивувалася Роксолана.

- Двійко дітей, кажу, - хорунжий дуже ризикував, - хлопчика і дівчинку.

Роксолана засміялася, решта, крім Чіпки, теж.

- Але я обрала інший шлях, - посерйознішавши, твердо сказала Роксолана, - і не дозволю… - Вона помовчала, а потім продовжувала: - А тепер щодо того, у чому ви (панове командири заперечливо похитали головами) мене підозрюєте. Сталося так, що я через необережне поводження зі зброєю випадково поранила шеренгового бійця Чіпку. Нещасний випадок! Почуваючи особисту провину перед товаришем по зброї, що постраждав через мою неуважність, я приділила йому трохи уваги під час лікування. Нічого особистого, лише фронтові товариські стосунки! Зрозуміло?

- Зрозуміло, пані полковник! - відрапортували командири.

- А тепер, коли шеренговий боєць Чіпка почав одужувати, я повноцінно беруся до командування Армією!

Слухайте наказ! - крижаним тоном промовила Роксолана, але, глипнувши на Чіпку, замовкла.

- Поранений, - звернулася вона до нього, - ти можеш ходити?

- Трохи.

- Тоді йди подихай трохи свіжим повітрям, тобі корисно, а ми з командуванням проведемо коротку нараду.

Чіпка, спираючись на змайстрований Оскаром з молодого грабчука ціпок, поплентався надвір.

- Прошу сідати, панове командири! - Роксолана знову була рішучим командиром із залізною волею, і бойовики- ювеліри радісно приготувалися її слухати і слухатися…

Коли спала коротка ейфорія, що завжди настає після того, як миряться пересварені спільники, в обміні думками командування почали з’являтися суперечності. Не могли зійтися на тому, що робити далі. Тобто, якими методами боротися з режимом. За автентичну Україну!

Всім було зрозуміло, що після теракту, який здійснив Чіпка, популярність ювелірів серед посполитих почала поволі падати. Однак друга особа в Організації, заступник командарма осавул Довбуш залишився впертим прихильником терору. За формою такого, як дотепер, лише значно потужнішого.

- Українське сонне і вайлувате суспільство може реагувати лише на фізичний біль, друзі, сильний, шокуючий, жорстокий біль, - повторював раз по раз Довбуш, - до того ж, ірраціональний, несподіваний, спонтанний, такий, що не піддається жодній логіці детермінізму, шановні мої товариші по зброї! Піддане інтенсивній шоковій терапії тіло соціуму стрепенеться, повстане, віднайде в собі свою українську ідентичність, скине ненависний креольський режим Кромєшного, розірве усі неоімперські союзи і почне будувати Автентичну Україну, друзі мої безстрашні, але не до кінця. Тому я пропоную таку тактику подальшої нашої боротьби: вибухи в багатолюдних місцях, знищення об’єктів інфраструктури життєзабезпечення та індивідуальний терор проти знакових постатей режиму.

- Я би погодився лише з третім пунктом програми пана осавула, - почав висловлювати свою думку хорунжий Кармелюк. - Об’єктивна реальність змушує визнавати, що масовий терор замість стимулювати тіло соціуму до пробудження спонукає його до відторгнення від себе чинника, який заважає спати, у даному разі - нашу організацію. Тому я - за індивідуальний терор, до того ж конкретизований до однієї посадової особи. Та що там казати, - Кармелюк криво посміхнувся, - треба закатрупити Кромєшного. Бо мало того, що на нім однім тримається увесь цей гнилий режим, він ще й своєю зухвалою дурістю осквернив сакральну сутність влади, чим накликав на Україну прокляття вищих сил!

- Цікаво, але безперспективно, - сказала Роксолана, - місце Кромєшного порожнім довго не пробуде, але сама ідея забити президента України, як на мене, досить таки симпатична.

- Зробити це треба неодмінно за допомогою золотого ювелірного виробу, - розвивав свою ідею хорунжий, - можна влаштувати нано-бомбу в якомусь золотому браслеті чи каблучці… - І що? - іронічно примружилася Роксолана.

- Справді, - знітився Кармелюк, - адже від таких речей Кромєшного оберігають, як від венеричних хвороб.

- А я міркую ось як, братове, - взяв слово хорунжий Тарас Бульба, - терор - це добре, як масовий, так і індивідуальний, проте цими діями ми поставленої мети не досягнемо. До того ж - ніколи. Терор довго тривати не може, рано чи пізно або золотарі і каґебісти нас винищать, або ми видихнемося. Дивіться, до нас йдуть все менше і менше рішучих молодих людей. За минулий рік лише один Чіпка призвався. Щоправда, боєць вартий чотирьох (у Роксолани блиснули очі, що помітив лише Довбуш, який від того спохмурнів і насупився), але де, я вас запитую, натовпи добровольців? Де по п’ять-сім молодих хлопців і дівчат щотижня? Де? Де? - хорунжий ліз в очі командуванню, благально простягаючи руки.

- Пропозиції! - холодно відрубала Роксолана.

- Пропозиція моя ось така, братове, - Тарас Бульба зробив жест, що імітував розгладження довгих козацьких вусів, яких у нього, законспірованого бойовика, не було, - після виконання смертного вироку цьому злочинцеві узурпатору Кромєшному ми піднімаємо повстання у кількох областях України, скажімо, на Волині і Поліссі.

Оголошуємо ці території…

- Досить! - гаркнула Роксолана. - Тут не клуб аматорів альтернативної історії чи гурток політичної фантастики! Слухайте наказ - штабу готувати позачерговий Великий Збір Організації з порядком денним: подальша стратегія і тактика боротьби ЮВУ з режимом за українську справу.

Після розподілу обов’язків щодо підготовки Збору Роксолана відпустила панів командирів. Йдучи до свого гелікоптера, вона навіть не подивилася на Чіпку, який грівся на сонечку. Коли гелікоптер піднявся в повітря, Роксолана вийняла свій мобільник, трохи повагалася, а потім рішуче набрала номер Тараса Бульби:

- Слухай, хорунжий, я тобі порадила б після нашої перемоги, якщо вцілієш, звичайно, писати романи у жанрі фантастичної історії або політичне фентезі.

- Я вже думав над цим, - відповів Тарас Бульба, - але жанр собі приглядів інший.

- Який?

- Фантастична філософія!

Роксолана засміялася і вимкнула зв’язок.


13


КОМАНДА «ОРЕЛ Б»


Президентови України Авдотію Дормідонтовичу Кромєшному снився звичний кошмарний сон: на виборах неправильно рахують голоси, і його, такого досвідченого й мудрого керівника, не затверджують на черговий президентський термін. Він змушений покидати свій палац-резиденцію, і - що страшно - його випроваджують майже голим, без персонального транспорту, без грошей, без охорони, але навіть не це найстрашніше, - зовсім жахливо те, що ті НОВІ, які дірвалися до влади, не дозволяють йому нічого взяти з його кімнати-сейфа, та що там казати, ці узурпатори забороняють пристрасному Кромєшному навіть попрощатися з його «маленькими гарнесенькими друзями»… Від такого будь-хто прокинеться. Кромєшний, зрозуміло, теж. Він довго згадував, де він, а коли остаточно збагнув, що історія з неправильними виборами - його нездоровий сон, то ще більше зажурився: якщо приснилося ТАКЕ, то що буде далі? То ж воно ще насниться-насниться трохи, а там, дивись, і збудеться!… Кромєшний чи не вперше за роки свого президентства цілком предметно подумав про евакуацію. З цими снами треба бути до всього готовим!

Він встав з ліжка, взув капці і так, як був, у піжамі, за звичкою останніх місяців, пішов тинятися своїми апартаментами. Дуже хотілося відвідати своє улюблене творіннячко - кімнату-сейф з добірними прегарними речами, але боявся. Чого боявся, сам не знав. Тобто знав, але не хотів собі зізнатися, що панічно боїться неживого предмета.

Неживого предмета! Ти чуєш, Авдотію, переконував сам себе Кромєшний, воно ж просто шматок металу. Хай навіть золотого, але ж воно - маленьке. Та я його - між молот і кувалду, під прес, у ливарню, блядь! Я його… Ще трохи такого внутрішнього монологу, і А. Д. Кромєшний зважився. Ось зараз, таки вже, не відкладаючи, він піде у свою комору, дасть команду охоронцям (які не бояться нічого) взяти лещатами оту золоту зайду, ту стокляту каблучку, що сама себе прикрашає орнаментом, і під його президентським контролем відправити те ювелірне непорозуміння у плавильну піч. Ось так!

Президент, зважаючи на важливість моменту, одягнув поверх піжамної куртки свою персональну натільну панцерну камізельку і покликав з собою двох охоронців-клонів. Вони взяли важкі полікаліберні кеми і сферичні шоломи.

- Ви чо, охрана? - здивувався Кромєшний. - Ми ж не на войну йдемо.

- Ви ж у бронежилеті, товариш президент, - відповів один з охоронців. - Отнєсті оружіє?

- Та вже пусть, - махнув рукою Кромєшний, - ідьом.

Клєщі візьміть!

- Что, товариш президент?

- Клєщі! Інструмент такий. - Єсть!

Президент вже давненько не відвідував свою кохану комірку. Якщо пригадати, то десь від того страхітливого теракту на Євразійській площі у Києві, коли загинули сотні молодих його, Кромєшного, підданих, він не зазирав до кімнати сейфа.

А. Д. Кромєшний йшов на супостата. Відважно він окидав своїм орлиним зором полководця напівосвітлені коридори. Правою рукою войовничо розмахував у такт своїй рішучій ході, а ліву категорично засунув під панцерну камізельку: слухав своє серце. Воно билося спокійно, рівно, надійно. Вірна гвардія розмірено карбувала крок за його спиною, готова за улюбленого вождя хоч самій негайно віддати життя, хоч забрати його у будь-кого.

Сильна, непереможна, водночас страшна армія Наполеона Кромєшного! Він же Чингізхан Віссаріонович Цезар, він же Адольф Ілліч Мао, він же Аттила Джорджович…

Прийшли!… Серце… Ти чо, серце, забуло, в чиїх грудях б’єшся?!

Ти ж хоробрим маєш бути!…

А. Д. Кромєшний завагався, входити - страшно, повернутися і цим дати поживу загрозливій невідомости - ще страшніше. Та що це я? Знову за старе? Боюся якоїсь металевої дрібнички, такої нікчемної, маленької, круглої?!

Та я її! На молекули, на атоми, на електрони, на ті, як їх, словом, ще дрібніші частинки розкладу! Я її у вогонь, у воду… Чекай, а у воду навіщо? Як навіщо? Спочатку розтопити до рідкого стану, а потім - у воду! П-ш-ш! Що вийде з цієї ворожої кокетливої самозакоханої каблучки?

Безформна маса. Пшик!

Підбадьорений цим висновком А. Д. Кромєшний набрав код дверних замків. Поволі ввійшов і почовгав до полиці, де на корейському тарелі лежало ВОНО. Кромєшний встав навшпиньки і, затамувавши подих, зазирнув у таріль…

- Води! - вигукнув один з охоронців. - Доктора!

Врача! Трівога!

За кілька хвилин прибіг піднятий з ліжка персональний лікар президента - доктор Гіпсих, який зробив Кромєшному стимулюючу ін’єкцію.

- Блядь, - прошепотів президент, отямившись, - я вже нє вєрю своїм очам. Ти кто? - звернувся він до лікаря.

- Я ваш персональний врач, товариш президент, - відповів лікар, - доктор Гіпсих Іван Мойсейович.

- Скажи мнє, лєпіла, - кволо промовив президент, - у тебе зрєніє хороше?

- Хороше, товариш президент.

- Смотрі туда і кажи мені, що відіш.

- Куда, тов…

- В сраку! На стелаж смотрі, врач-убійца, корейську миску відіш?

- Так точно.

- А на нєй шо відіш?

- Кольцо, товариш…

- Опіші мнє єво, только подробно, тойсь детально.

- Кольцо з жовтого металу, - лікар потай ставив собі в очі контактні лінзи, - два візерунки, із жовтого металу, але інших відтінків, один - жовтогарячий, інший - лимонний… такий…

- Дальше! - крикнув президент.

- Камінці коштовні зелені, схожі на смарагди, у лимонному ланцюжку у точках з’єднання ромбиків, по всьому колу, здається, я зараз придивлюсь…

- Руки! - верескнув Кромєшний. - Нє трогай рукамі!

Президент підвівся з підлоги, де він сидів, спершися на шафу з африканського чорного дерева, довго здалеку дивився на полицю, на якій лежала каблучка у новому вигляді, і нарешті сказав:

- Всьо!

- Шо всьо, Дотідортич? - насмілився спитати Кіріл Кірілич, що відразу після алярму прибув у піжамі та червоній краватці.

- Усєм всьо, - дещо загадково пробурмотів президент, - усєм.

Всім стало страшно.

- Кіріл, - сказав дерев’яним голосом президент, - за час у мене совещаніє. Пусть прибудуть еті два нєгодяї Лайнов з Курвенком і міністра оборони визові. Буде война!

- З ким Дотідортич?

- З вамі всіма, блядь! Пошлі отсюда.

Президент прителіпався у свої апартаменти, випив кілька пігулок транквілізатора і трохи подумав. Потім викликав Кіріл Кірілича і звелів негайно викликати до нього етого опитного сищика Учєнія… Через півгодини президент і П. С. Ученій сиділи на диванчиках у «м’якому куточку» в президентському кабінеті і розмовляли, як давні друзі.

- А якщо чесно, Петро Степанович?

- Якщо чесно, Авдотій Дормідонтович, то не знаю.

- Хто знає?

- Де?

- Як де?

- А тому «де», Авдотій Дормідонтович, що знати усе про це можуть якісь розумні істоти, але не в світі людей.

- То воно по вашому від нечистої сили, Степановичу?

- Боюсь, що так.

- Невже чорт має проти мене щось особисто, га, Степановичу, як ви гадаєте?

- Мені здається, що навпаки, - несподівано сам для себе знайшов вдалий хід П. С. Ученій.

- Що ви кажете? - ожив А. Д. Кромєшний. - Говоріть, говоріть, пане Ученій, бо ж ви знаєте, кругом одні ублюдки.

Довіряти не можна нікому. На вас одного покладаюсь! Ви єдина моя надія. Скажіть мені, що твориться?

- На мій детективний розум, товариш президент…

- Петре, - перебив Кромєшний, - давай без церемоній.

- Гаразд, Авдотію, - П. С. Ученія понесло, - отож мені здається, що те, яке ти називаєш нечистою силою, таки не байдуже до тебе (А. Д. Кромєшний зблід), але в сенсі не ворожому, а в дружньому. Давай припустимо, що та клята обручка, що змінює свій зовнішній вигляд, - від чорта. І - що?

- Що? - прошепотів сухим ротом президент.

- Це - знак!

- Знак?

- Знак. Сили, Авдотій Дормідонтович, які посилають вам цей матеріяльний знак, до чогось вас спонукають.

- А як це знати, до чого?

- Давай будемо разом мислити, пане президенте, що означає для ситуації нинішньої України ювелірний предмет із золота? Правильно, це - символ опозиційних антипрезидентських, а значить, антинародних зловорожих сил. І Той, Хто посилає вам цю каблучку, що самоматеріялізовується, на щось натякає президентови України.

- На що, Петре, на що?

- Поміркуйте самі, Авдотій Дормідонтович, якби воно було із заліза, та ще й з емблемою «F», то чи звернули би ви на нього таку пильну і тривожну увагу? Ні. А якщо воно з’являється у формі символу антипрезидентських сил, а саме цих екстремалів-ювелірів, то й на них ці вищі сили, які здатні запустити програму самоматеріалізації предметів, спрямовують вашу президентську увагу.

- Думаєш?

- Я вже майже впевнений, Авдотій Дормідонтович.

Вищі сили, а саме Вартові Досконалої Ієрархії, не можуть більше спокійно дивитися, як у країні, яку вже стільки років очолює обраний достойник (легкий уклін у бік президента Кромєшного) порушується Лад. Отож Вони й послали цей красномовний предмет, що ретельно вписується у контекст політичної боротьби у сучасній Україні, для збурення ситуації і перелому її у бік, сприятливий для відновлення Ладу.

- Тобто порядку?

- Порядку, дисципліни, спокою. - І що я маю робити, Степановичу?

- Винищити цих терористів-ювелірів, тобто розгромити всю їхню організацію. А одного-двох залишити живими і запитати, що вони знають про цю каблучку. Не може бути, аби у матеріяльному екзотеричному вимірі не було зв’язку між ювелірами, чортом і цим предметом, що так вам докучає.

- Але як, як, Петре, дві спецслужби, не кажучи вже про міліцію і військо, не можуть впоратися з цими бандитами, цими цинічними осквернителями святинь!… Це ж треба, авіацію нищити! Народне добро… - президентів голос затремтів.

- Я знаю, як, - урочисто промовив Ученій, - але для цього потрібні ресурси…

- Все, Петре Степановичу, все, що скажеш, лиш зроби для мене це!

П. С. Ученій роззирнувся кабінетом і побачив, що з правого кутка до нього лагідно й широко зичливо посміхається Фортуна…Через кілька годин у кабінеті президента України розпочалася термінова надзвичайна таємна нарада з питань боротьби з тероризмом. За столом сиділи усі силовики і міністр фінансів. Увійшов президент. Він був у загрозливо піднесеному настрої, від чого всі ґенерали, що підвелися і стали струнко, повтягували голови в плечі.

Міністр оборони, ґенерал армії Козлов конвульсивно зламав у руці червоно-синій олівець, а в міністра фінансів Ніщиха крапля поту впала з носа просто у склянку з мінеральною водою.

- Садісь! - рявкнув президент.

Всі сіли.

- Слушай указ номєр… Кіріл, бля, какой номєр?

- Двє тисячі, Дотідортич, шєстьсот двадцать трі!

- Корочє, номєр нє імєєт значєнія, - продовжував президент. - Там прочітаєтє самі, а тепер слухайте суть.

Для борьби з тєрорізмом создайотся спецподраздєлєніє: команда «Орел Б». Туда входять спецнази - КҐБ, Курвенко!

- Я!

- Пойняв?!

- Так точно!

- Золо… тойсь, Лайнов.

- Я!

- Дошло?

- Так точно!

- Армія. Козлов!

- Я.

- Шо нє ясно?

- Всьо ясно, товариш…

- Садісь, Козлов, - обірвав міністра президент. - Фінансовоє обєспєчєніє - без огранічєній! Ніщих!

- Но, товариш президент… - скривився міністр фінансів.

- Ніщих! - підвищив голос президент.

- Слухаю.

- Вопроси єсть? Вопросов нєт, - Кромєшний радісно посміхнувся від того, що йому вдалося у цей тривожний час так вдало пожартувати.

- Корочє, всє сіли на команду «Орел Б», всє работают в одном направлєнії. А тєпєр я хочу об’явіть командіра команди «Орел Б», ето полковнік Учєній Петро Стєпановіч. Прошу! Ґенерал Курвенко перекинув склянку з водою.

З кутка, з-за ґенеральських спин, вийшов пан Ученій.

Він був у партикулярі, але всі побачили, що перед ними справжній полковник, і по тому, ЯК він підійшов до столу, всі збагнули, що це - майбутній ґенерал.


14


ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ


У буковинському лісі неподалік Чернівців, десь між Кам’яною і Старими Бросківцями, відбувався VII-й Великий Збір Організації «Юна Великоукраїна». Близько п’ятдесяти «делегатів» - а фактично це було ядро ЮВУ, молоді хлопці і дівчата, - зібралися, аби вирішити одне, але надзвичайно важливе питання: що далі? Як боротися з креольським режимом?

На галявині, над якою було розгорнуто волоконно-оптичне маскування «штучний ліс», на розкладних стільцях сиділи «делегати», за столом «президія» - вище командування. Перед ними кришталевий вівтар із золотою скіфською Пектораллю, за ними розгорнутий прапор ЮВУ: на синьому тлі золотий козацький хрест в оточенні тризуба, восьмикутної зірки октограми, графічного зображення писанки та емблеми U U. Майже всі були в цивільному вбранні у стилі «молодь на пікніку», лише охорона і осавул Довбуш як відповідальний за безпеку - в бойових «хамелеонах».

Слово тримала командарм полковник Роксолана:

- Пані і панове, братове і сестри, бійці ви мої офірні (а ось і мій, ще не видужав від рани, але сам винен, напівлежить оце на розкладачці, цікаво, чи здогадалася якась з цих дівуль, моїх соратниць, - чи Наталка Полтавка, чи Маруся Чурай змінити йому пов’язку, а що, кидаєш усе, відкладаєш пильні справи, боротьбу за автентичну Україну, летиш до нього, аби хоч побачити, як він, що він, чи краще йому, заходиш в печеру, а він, скотина, з голою блядюжкою, поранений називається, та будь хто на моєму місці стріляв би з обох рук у безсоромних розпусників), за роки нашої боротьби ми довели як нашим ворогам, так і собі, як Україні, так і світови, як Вищим, так і Нижчим силам, що ще є порох у порохівницях, не перевелася ще козацька сила, і українські патріоти, готові зі зброєю у руках відстоювати право своєї нації на існування, - ще є!

Браття мої і сестри, соратники, чому ми взялися за зброю (а чому я, дурна, взялася за епік ТОДІ, він же може видужати, а може й ні, Господи, лише не це, треба було в курву стріляти, або хоча би промахнутися, ні, вона, блядь, стріляє в живу людину, і в кого, у того, кого кохає по-варіятськи і без кого жити уже не може, от діла, така крута дівка, полковник, і вляпалась, як качка в болото)? Та тому, що, коли ми почали щось тямити у цьому світі, то зрозуміли - наші батьки і діди залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну, - без первня ідентичности, без самостійної політики, без економіки, без армії, без мови, без культури, такий собі складовий елемент нової імперської системи, щоправда, з формальними атрибутами незалежної держави. Що мусили робити ми (я мусила не стріляти в свого коханого, хоча за зраду його вбити мало), молоді українці, котрі збагнули, як нас підло обмануло так зване старше покоління? Ми, цвіт нації, інтелектуальна еліта, котра не полінувалася трохи покопатися у напівзабороненій замовчуваній справжній історії України?! Вдаватися до парламентських методів боротьби? Ой, тримайте мене, бо впаду від сміху (а він, гад, мій коханий, упав тоді просто на каміння, це ж міг і голову собі розбити), парламентські методи боротьби! В Україні?! Та чогось більш цинічного, фальшивого і гидкого у світі, здається, не існує, навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше (ось і тут демократія шкідлива, бо які у нього, хлопця Ігоря, можуть бути права людини, тобто особисте життя поза мною, - а це те саме, що право трахатись на стороні, - якщо його кохаю я, логічно чи ні?), ось ми і обрали у цій ситуації єдино правильний шлях боротьби - збройний! Я не буду перераховувати усі наші успіхи на терені терору (чого вартий лише останній акт, коли був поранений, гм, та він збожеволів, дівко, з одного боку, він простий шеренговий боєць і хай би собі божеволів, але ж я не можу без нього, такого гарного, ось підвівся, сів, раптово зблід, мабуть, рана заболіла) - біль, великий біль відчула Україна від нашого здвигу, але це був біль во спасеніє - нищівний для антиукраїнського режиму Кромєшного і цілющий для самої України! Та будемо чесні з собою, брати мої милі і сестри мої любі (Господи, та йому ж зле, хоч якась сука здогадається води подати, але ж і гарний, зрадливець, ця блідість, цей хворобливий рум’янець, брови дуже чорні, ох, як би я його…), чи досягнули наші героїчні, а я не боюся цього слова, зусилля поставленої мети? Боюся, що ні! Бо чому ми обрали терор? Аби розбудити непритомну націю, аби ушкодити режим, аби розворушити сонні українські сили (ох, нема в мене більше сил, як я його хочу) - і що? Своїми діями ми частково ушкодили цю антиукраїнську владу, але суспільство?

Суспільство ми не лише не розбурхали, а навпаки, ще більше залякали, мало того, зазомбоване агітпропом Кромєшного населення нас просто ненавидить, яко підлих убивць і корисливих бандитів. Тому зібралися ми на позачерговий Великий Збір Організації з одним питанням: що робити? (що, що, взяти оце Ігоря, завести он туди під ліщину, покласти його в траву і спитати про здоров’я, він скаже, що йому зле, я ж швидко і вправно перев’яжу його рани, дам піґулку стимулятора, а коли йому стане краще, ні, чекати, поки подіє піґулка, я не буду, за той час я його обцілую скрізь, скрізь, скрізь, а вже потім). Панство, воїни за Україну, а коротше, панове бійці, на суд зібрання командування виносить три варіянти нашої подальшої боротьби, які викристалізувались у надрах верховного командування. Перший (перший раз ми будемо кохатися просто, класично і елегантно, я буду зважати на його рани, а він виявить достатню витримку, аби я) - це продовжувати масовий терор, але значно інтенсивніше, масштабніше і кривавіше, тобто займатися тим, чим дотепер.

Другий (другий раз я залізу на нього і буду цілувати, ні, буду гризти, дряпати, кусати, щоб знав) - шлях індивідуального терору. Вбивати конкретних осіб. Тих, які вчинили найбільші злочини проти українського народу.

У першу голову - Кромєшного, а за ним різних там лайнових, курвенків і решту сволоти, аж до начальників районних каґебе. І нарешті, третій (чому нарешті, третій раз буде не «нарешті», тобто не завершальний, а просто третій, за яким буде четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, ми будемо кохатися довго) - це збройне легальне повстання з метою взяти під свій контроль кілька областей України і оголосити цю територію новою незалежною державою. Є думки, що країні із жовто-синім прапором, з державною українською мовою, політичними та економічними свободами і з антиевразійською геополітичною орієнтацією Захід обов’язково допоможе (обов’язково треба ще раз, хай буде восьмий у якийсь екзотичний спосіб).

Почалися дебати. На величезний подив полковника Роксолани, більшість ювелірів схилялася до третього варіянту. Ех, недостатньо вона вивчила особовий склад своєї Армії, більшість ось виявляється прихильниками альтернативної історії, аматорами політичної фантастики і просто адептами кривавих авантюр. (Ігоря можуть убити, він же ще малорухливий, а в тилу його не залишиш, коли все почнеться, бо свої ж і пристрелять). Роксолана недобре поглянула на осавула Довбуша, який саме почав кудись збиратися.

- Ви куди, осавуле?

- Час варту перевірити, - глузливо кинув Довбуш, глипнувши на ручний командирський хронометр. - Пора.

Довбуш закинув за плече кем і, не віддавши честь пані полковниці, вийшов із зони дії маскувальної системи. Він швидко йшов лісом, але несподівано зупинився, оглянувся довкола: рубінове проміння сонця, що заходило, оксамитове листя, яке буває лише у вересні, клубки темно-фіолетової темряви, що зароджується у ярах, - слухай, Сашко, а може, не треба? Кілька хвилин подумав. А чого вона? - І рішуче пішов далі. По якомусь часі, побачивши у себе на грудях оранжеву цятку лазерного прицілу, швидко набрав номер на мобільнику, переведеному в режим закодованого внутрішнього зв’язку, і сказав:

- Спокійно, Толю, це я.

- Привіт, Сашо.

Довбуш підійшов до вартового бійця ювеліра Б. Хмельницького і сів поруч на м’який мох.

- Ну, як там? - спитав Б. Хмельницький осавула.

- Ситуація виходить з-під контролю. Більшість схиляється до пропозиції цього полтавського соцького - Бульби. Знаєш, що він пропонує?

- Чув. Кажуть, якусь партизанщину.

- Партизанщину? Широке повстання, захоплення трьох західних областей, проголошення Української незалежної держави і так далі.

- Шиздєц!

- Повний.

Ювеліри трохи ображено помовчали.

Довбуш зробив рвучкий жест, ляснув приятеля по плечу:

- Курнеш?

- А що є?

Довбуш, хитро посміхаючись, вийняв з потаємної кишеньки в поясі маленький бульбулятор і пласке пуделко з травою.

Після кількох суттєвих затяжок Б. Хмельницький патетично спитав Довбуша:

- Ти, Сашо, як прийшов у терор?

- Народився я в родині щирих українців, - мрійливо почав Довбуш, - уявляєш собі, родина, створена двома поетами, україномовними, бляха, вони мене й виховали відповідно, - батечко частував змалечку «Гайдамаками», а матінка - «Катериною», ось і виріс я сентиментальним, імпульсивним, жорстоким українофілом. Школу відбув одну з небагатьох україномовних, що збереглася тоді ще у галицьких райцентрах, а потім веенез. Перше зіткнення з життям поставило переді мною вибір - або швиденько ставати русифікованим конформістом, або зробитися українським фашистом. Я обрав друге. Спочатку пробував створювати якісь підпільні організації орденського типу, але потім зірвався. Купив у пацанів за валюту двадцятизарядний епік…

- А гроші?

- Що гроші?

- Цікаво, звідки в тебе, сина україномовних поетів з галицького райцентру, ТАКІ гроші.

- Я нирку продав, Толю. Ліву.

Б. Хмельницький ніяково потупився.

- Розповідати далі? - похмуро спитав Довбуш.

- Так, так, - жваво відповів Б. Хмельницький.

- Діставши зброю, я одного вечора пішов тинятися Києвом і вбивав усіх, хто говорив до мене російською мовою, - бармена, продавщицю, пацана, що попросив у мене цигарку, таксиста - всього шістьох креолів встиг відправити у їх кацапомовне пекло, в тому числі двох ментів…

Довбуш замовк.

- А потім? - спитав Б. Хмельницький.

- Потім я утік. У Чернівцях зустрів Наташу, тобто Роксолану, і з нею ми почали будувати те, що на сьогодні називається ЮВУ.

Б. Хмельницький співчутливо похитав головою.

- Що ти хочеш цим сказати? - розлютився Довбуш.

- Нічо, я нічо, Сашо, - заторохтів Б. Хмельницький, - а я, я знаєш чому прийшов до Організації?

- Мабуть, теж із родини поетів.

- Навпаки. По крові я стовідсотковий кацап.

- Та ти що? - здивувався Довбуш. - І чому?…

- Заради життя вічного, - урочисто промовив

Б. Хмельницький.

Довбуш зробив над собою зусилля, аби не засміятися:

- Поясни, друже.

- Розумієш, брате, терористи - особливі люди.

- Це я сам знаю. - І Всевишній у потойбіччі винагороджує їх за страждання, але лише - за праведну ідею, ось я й, збагнувши це, почав придивлятися до ідей довкола, за які є сенс поборотися. Якби я жив у дев’ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України, це така, Сашо, польова енергетична форма життя…

- Тож щасливої дороги, брате, - сказав Довбуш і одним рухом перерізав енкаелом Б. Хмельницькому горло. Той захарчав. Довбуш ще простромив йому лезом серце і штовхнув у кущі. Сховавши ніж, Довбуш вийняв пласку фляжку з розведеним спиртом і два рази ковтнув. Потім перевів свій мобільник у загальний режим і набрав номер:

- Справу зроблено. Хід за вами.

У мобільнику йому щось відповіли. Довбуш задоволено хмикнув і сказав:

- Варто було би суму подвоїти, але чорт з вами.

Перевіряю.

Він увімкнув режим Мережі і перевірив сайт банку «АД і Ко», знайшов відомий йому рахунок, перевів всю суму на закодований таємний рахунок банку «Брат-ВА» і знову перемкнувся на загальний зв’язок.

Набрав попереднього абонента:

- Всьо чьотко. Через дві хвилини я вмикаю для вас радіомаяк.

Він замовк і слухав абонента. А потім трохи схвильовано кинув:

- Мене не цікавить, що буде з нею. Уже. Можете вбити, можете брати живою, байдуже. Але я дуже би вас просив, пане Ученію, про одну маленьку послугу. Там є один боєць.

Рядовий. Його можна впізнати по тому, що він поранений в живіт. Так ось, мабуть, у полон не захоче здаватися.

Почне бузити, гранатами кидатись, одне, друге… словом, уб’ють його ваші. Так? Що ж, дякую.

Чіпку трохи лихоманило, але він усвідомлював, що одужує. Тобто цілком одужує, бо гоїться поволі його рана на животі (Боже, якою вона була прекрасною, коли стріляла в мене!) і він виліковується від божевілля (розмови з паном Сонцем намарно не минулись).

Бійці-ювеліри обговорювали шляхи та методи майбутньої боротьби, і Чіпка теж думав, як жити далі? Ні, у нього не було сумнівів щодо обраного шляху «боротьби, офіри і мук» (як оце щойно сказала Роксолана), з цим уже давно вирішено раз і назавжди, тим паче, що шляху назад, у цивільний соціум, нема, та й не треба, Чіпка карався через безлад у своїх почуттях: кого кохати? Він десь читав, що філософи стверджують, нібито будь-яка ситуація може розвиватися за трьома варіянтами: гіршим, кращим і таким, як є. Отож, що ми маємо із його, Чіпчиним, коханням? Він може з’ясувати стосунки з Роксоланою, переконати її, що Галя у печері - це їхня колективна галюцинація, помиритися і йти разом з нею далі шляхом боротьби і всього іншого. Але чекай, це який варіянт - гірший чи кращий? Будемо вважати, що кращий. Тоді гірший - Галя. Можна до смерти кохати цю дивовижну дівчину, до того ж так містично романтично закохану в нього, але ж, наскільки він зрозумів, вона із паралельного середньовіччя і вже цілковито недоступна для нього - часові потоки розійшлися у різні боки. Тоді це справді гірший варіянт, бо треба буде все життя страждати, тужити за нею і залишитися хоча б на платонічному рівні вірним назавжди втраченій коханій Галі! Ху! Ну й життя!

Та є третій варіянт - викинути з голови і з відповідних внутрішніх органів усіх бабів, цих галь потойбічних, наташ аґресивних і жити собі як… як… Але ж питання стояло про Чіпчине кохання, то що, може, себе любити? Тьху! Це ж якщо оформити в натуру, в матеріял, то - безпробудний онанізм! Терорист-дрочило! Екстреміст-рукоблуд! Кривавий мастурбатор! Гарно, нічого не скажеш, купа поживи для ворожого аґітпропу. Ні! Український бойовик має жити з жінкою, в крайньому разі - з чоловіком, але ніколи - зі своєю правою рукою, бо нею він високе і шляхетне чинить: ворогів України вбиває!

А може… але, помітивши, як на нього дивиться Роксолана, він відразу ж відкинув думку про можливу диверсифікацію - уб’є ж!

То ж що залишається йому, пораненому в живіт і контуженому на фронті горопасі? Хоча не такий уже він і бідака, ось подвиг недавно здійснив. Великий. Товариші за це його дуже поважають. Щоправда, не всі, чомусь осавул Довбуш - Чіпка це гостро відчуває - його не любить. Ось підвівся, щось сказав Роксолані, взяв кем, скоса глипнув на Чіпку, ну і погляд, люди добрі, вийшов.

Ох, не подобається мені усе це. Треба…

Чіпчині роздуми перервала серія вибухів. По них били автоматичні гранатомети. З’явилися поранені і вбиті.

- До бою! - вигукнула Роксолана, схопивши кем.

Але постріли раптом затихли і пролунав голос, неймовірно підсилений гучномовцем:

- Терористи-ювеліри, з вами розмовляє командир об’єднаних груп спеціяльного призначення! Ви оточені!

Здавайтеся! Від імені влади гарантую вам життя! Ви маєте дві хвилини на роздуми, а потім ми розпочинаємо штурм!

Бойовики тим часом зорієнтувалися. За Роксоланиною командою вони згрупувалися, відкрили щільний вогонь з усіх видів зброї в одному напрямку, а потім у тому місці зробили прорив. Коли стало зрозуміло, що цей задум майже вдався, бойовики зруйнували зі свого боку опорні штанги «штучного лісу», волокнисте мереживо обвалилося і спецняки, які ввірвалися у табір, опинилися під цим тоненьким в’язким плетивом.

- Вогонь з гранатометів! - скомандувала Роксолана.

Бойовики почали обстрілювати майже безпорадних спецняків. Здавалося, що ось-ось - і ювеліри почнуть перемагати. Але раптом їм ударили в спину. Ситуація ставала катастрофічною - бойовики потрапили в лещата.

Бій ставав нерівним, спецняки брали гору. Кілька бойовиків кинули зброю, підняли руки з наміром здатися в полон, але одразу ж були скошені спецняцькими кулями.

- Вони полонених не беруть! - вигукнула Роксолана. - Ми їм живими не потрібні! Спробуйте пробиватися хто як може!

Ніхто не пробився. За півгодини спецняки ходили лісом і добивали поранених.

- Командіршу нє убівать! - заверещав полковник Ученій, який дотепер сидів у надійному сховку. - Я же прєдупрєждал! Нє возьмьом живйом ету бабу, вєсь смисл операції - псам під хвіст!

Роксолану знайшли з двома тяжкими ранами - в грудях і на передпліччі.

- Пєрвую помощь єй! Нємєдлєнно! І єщо нєсколько подбєрітє, она может нє вижіть!

Не вдалося П. С. Ученію виконати прохання колишнього осавула ЮВУ Довбуша - пораненим, але живим спецняки знайшли лише одного шеренгового бійця. Того самого Чіпку, якого Довбуш так просив неодмінно вбити.

У Чіпки були дві рани - давня в животі і свіжа на шиї.

- Ех, не пощастило тобі, хлопче, - пробурмотів Ученій, маючи на увазі Довбуша. - Зате цьому, - кивнув у бік Чіпки, - пощастило. Хоча це ще як сказати, - додав пан Ученій, згадавши, ЩО чекає цього бойовика в полоні.

- Забрать обоїх у вєртольот і как можна бистрєє у Черновци, в госпіталь! - скомандував П. С. Ученій і дістав із внутрішньої кишені спецняцького «хамелеона» пласку неіржавіючого металу фляжечку зі справжньою цукровою самогонкою. Тепер можна.


15


КИТАЙСЬКІ ФОКУСИ


В Україні почали траплятися випадки нестачі харчів. І то не якихось там витребеньок на кшталт маргарину, тюльки чи морської капусти, а найпоширеніших, найнеобхідніших, наймасовіших, народних, одне слово, таких, як універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо і генетично модифіковані молокопродукти.

З дивовижною послідовністю: менш необхідне - необхідне - вкрай необхідне з продтоварних магазинів щезали: т. зв. «м’ясо», т. зв. «молоко», т. зв. «хліб». За якийсь час ці продукти знову з’являлися уже у зворотній послідовності, аби за тиждень знову так само розмірено пропадати.

Соціум заворушився.

Культура черги зі своїм кодексом поведінки («зайняти з ночі», «хто крайній?», «буду за вами», «ви тут не стояли» і нарешті номерками на руці) почала давати тріщини.

Дрімучий інстинкт «хапнути» дубовою довбнею трощив тонесеньку, як перший вересневий лід, кірочку плеканої впродовж десятиліть крихкої «культури черги». Ситуація у соціяльному сегменті під кодовою назвою «черга» ставала неконтрольованою. Там почали битися!

Київ поки що ці деструктивні процеси обминали, проте у решті міст України населення поволі звіріло.

В Одесі троє молодиків нахабно полізли - без черги! - за псевдокількою «наразвєс». Коли леґітимні учасники черги, цілком справедливо переповнені шляхетним гнівом, натякнули нахабам, що їх, мовляв, там не стояло, двоє, найкремезніших, зайняли кругову оборону, а третій почав брати на усіх трьох. Черга, вишикувавшись давнім перевіреним клином «свинею», посунула на дисидентів.

Ті повитягали з рукавів саморобні енкаели. Черга заціпеніла. Дисиденти, отоварившись, вже зібралися йти і пішли би собі непокараними, якби хтось із леґітимної черги не здогадався жбурнути у спину найкремезнішому важкий металевий ящик від фарби. Чим нейтралізував нахабу, з першого ж разу переламавши йому хребет. А вже потім бойове крило черги без особливих зусиль затоптало усіх трьох. Саморобні енкаели старійшини черги здали, куди треба, як «вєщдок».

У Вінниці, навпаки, нахаби мало не перемогли чергу. А було так. Черга працювала над реалізацією «м’яса», як раптом двоє - баба і мужик - полізли «поза». Самооборона черги, звичайно - до штурму! Як тут те бабисько з якогось саморобного сифону, змайстрованого зі звичайної пластикової баклажки, почало обсикувати чергу таким дефіцитним бензином. А той черкнув запальничкою.

Звичайно, потім черга усією громадою затоптала паліїв, але ж згоріло троє учасників черги і восьмеро отримало важкі опіки.

У Сумах проти леґітимної черги виступила банда майже рівна числом народній дружині черги. Пішла стінка на стінку, і зав’язалася велика битва. А позаяк стояли за «хлібом», то бої набрали позиційного характеру. Спочатку банда, застосувавши «навскісну атаку» Фрідріха Великого, захопила лівий фланг черги, але, на щастя, це був фланг з хвоста, а не з прилавка, тому битву аж ніяк не можна було вважати програною. Черга перегрупувала сили і передусім кинула резерви на зміцнення правого флангу - бо ж прилавок, а вже потім гвардія почала заходити банді у фланг. Коли ті збагнули, що до чого, вже було пізно, вони потрапили в «котел». Далі висліди кампанії стали так очевидні, що аж нецікаво було топтати переможених.

Просто треба було це зробити, і народні дружинники - зробили. За це ж їм належить пільга - один «ближчий» номер на п’ятьох.

У Черкасах у черзі спалахнула міжусобиця. Задні повстали проти передніх. Довго билися. Добилися до того, що магазин зачинився на годину раніше.

В Донецьку рознесли магазин і розікрали товар.

У Маріуполі хотіли зробити те ж саме, але несподівано для соціуму з магазина з’явилася озброєна охорона - п’ятдесят до зубів озброєних людей в уніформі військ спеціяльного призначення та написами на плечах «Служба безпеки НХЄ Іnс.» і якісь китайські ієрогліфи. Народу нагадали, що всі без винятку магазини, що торгують «м’ясом» (синтезованим комбіпродуктом), «хлібом» (універсумом хлібного типу) та «молоком» (генетично модифікованою білою рідиною) належать транснаціональній компанії «Не хлібом єдиним. Іnс.». Народ трохи призабув, хто його годує. Народу натякнули, мовляв, у чергах робіть, що хочете, бийтеся, вбивайте, топчіть, але до магазинів вам зась!

У Луганську цей постулат черга спробувала було поставити під сумнів: один парєнь молодий вигукнув, мовляв, рєб’ята, дадім китайськім мєнтам, і закликав чергу до штурму. Охорона довго не думала і навіть не взялася за ґумові кийки, а відразу ж почала стріляти з кемів. У - людей! Потім, коли пристрасті вляглися, вже звичайні менти назбирали двадцять трьох вбитих і сорок дев’ять поранених учасників бунтівної черги. Звістка про це облетіла всю Україну, і більше спроб штурму магазинів «НХЄ Іnс.» не було. Соціум ремствував, бубонів, проклинав «китайців», але за булижник більше не брався.

У Львові черга спробувала брататися з охороною.

Мовляв, ви такі ж, як і ми, - чорнобриві, і як нас, так і вас визискують китайські олігархи, тож нам потрібна єдність!

Але з того нічого не вийшло, бо вся воєнізована охорона «НХЄ Іnс.» - це клони одного вертухая з Московщини, що служив ще за легендарного імператора Товаришсталіна і відзначився тим, що саморучно застрелив 573 доходяг з числа ворогів народу у «спецзавєдєнії № 6» Колимлагу.

Соціум з усього того похмуро підсміювався, бо ж ще не таке бачив на своєму віку, і вперто був переконаний, що це лише ексцеси, а не система. Бо інакше - ух! Якщо це триватиме ще трохи, ми, бля, та ми не знаємо, що зробимо!

Ми їм покажемо! Всі вганяли себе у дуже войовничий стан і всі, без винятку, потаємно покладалися на владу (хрінову, продажну, прогнилу) і особисто на президента (мудака, поца, психа), які ось-ось повинні втрутитися в ситуацію.

Повинні щось зробити, все що завгодно, аж до публічного розстрілу голови корпорації «НХЄ Іnс.», того китайця, як його там, але «хліб», «м’ясо» і «молоко» народови мусять дати. Бо допоки?!

Справді, допоки, думала собі влада в особі президента А. Д. Кромєшного і плекала світлу надію, що все ось-ось має владнатися само собою. Бо ж не може шановна корпорація «НХЄ Іnс.» зазнавати таких значних збитків. Мабуть, просто вирішили підняти ціни на «хліб», «м’ясо» і «молоко», тому й створюють легкий ажіотаж, вирішив президент Кромєшний і заспокоївся.

А черга тим часом еволюціонувала. Бої місцевого значення - за справедливу нумерацію - почали переростати у битви. А потім почалося політиканство на фронтах.

Звідси пішли стихійні мітинґи, а вже з них стали випложуватися - страшно подумати - маніфестації з політичними вимогами.

А. Д. Кромєшний запанікував. Тут щось не те. У відчаї він було хотів піти подивитися на злощасну каблучку в кімнаті-сейфі, але рештки здорового глузду вберегли його від цієї небезпечної авантюри. На всяк випадок він покликав куратора цієї справи полковника КҐБ П. С. Ученія.

- Ну що там, Петре Степановичу, зізналися бандити, що це вони заслали у мої засіки цю ювелірну заразу, що змінює свою подобу? Правда, це їхня робота? Мабуть, якась нова технологія на шостому рівні елементарних частинок? Кажи «так», скотино напівп’яна, аби я заспокоївся! - останню фразу Кромєшний сформулював лише подумки.

- Дозвольте доповісти, товариш президент, - спробував виструнчитися П. С. Ученій. Він був у новенькому мундирі полковника КҐБ, але дуже напідпитку.

- Кажи бистрєє, Степанович!

- Поки що мовчать. І баба, і пацан.

- Питалі?

- Питали, товариш президент, і так, і з пристрастієм, нічого не розповідають.

- Я запитую, чи ПИТАЛІ, чи тортурам піддавали?

- По-справжньому ще ні, товариш президент, так, по дрібницях, струм, ін’єкції, психотропи, а щось серйозніше вони не витримають, обоє тяжко поранені - помруть.

- А ти, Степановичу, як вважаєш, - запобігливо спитав президент, - то кольцо, ну, ювелірний виріб, це їх, терористів-ювелірів, робота?

- Десь на процентів дев’яносто дев’ять…

- Хватіт, - вибухнув президент, - заєбалі! Ти мені коли конкретний результат доложиш?

- Якщо чесно, товариш президент, - алкоголь допоміг Ученію не розгубитися від президентського гніву, - то треба, аби вони, ці терористи - дівка і хлопець - видужали, а вже тоді я виб’ю з них усе. - Він твердо знав, що в такій ситуації головне виграти час - старий каґебіст бо! А потім щось придумає або складе якусь чергову, цікаву для Кромєшного байку, або - треба знову готувати евакуацію.

- Харашо, - Кромєшний сам себе заспокоював, - несеш отвєтствєнность лічно. Вилікуй їх, а потом пускай сознаются. Чи як?

- Так точно, товариш президент!

- Свободєн.

П. С. Ученій почвалав до виходу.

- Степанович!

- Слухаю, товариш президент! - Ученій крутнувся на підборах, заточився і ледь не впав.

Президент кілька секунд задумливо дивився на нього, а потім криво посміхнувся і махнув рукою:

- Нічого, Степановичу, йди, працюй.

Президент А. Д. Кромєшний у пориві відчаю хотів було спитати Ученія, що коїться з постачанням населення харчами, але вчасно схаменувся - не той дискурс. Тому він звелів помічникам негайно знайти і запросити до себе - для обміну думками - керівника корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна.

Ось зараз я цьому китайцеви,… налаштовував себе на грізний державницький лад президент Кромєшний.

Прибіжить він оце, цей зажерливий китайський олігарх, стане ось там на килимі і чекатиме, поки я, президент великої могутньої країни, виявлю йому свою ласку подивитися на нього. А я, похмуро, мовчки і зосереджено, походжатиму вздовж свого стола, розкурюватиму люльку (треба для цієї нагоди обов’язково собі справити, здається, у коморі-сейфі є кілька «дангілів») і тягнутиму павзу.

Довго тягнутиму. Потім китайська морда кашляне. Я не зверну уваги. Ще потягну. А потім неуважно підведу на нього важкий погляд і довго дивитимусь просто в очі.

Китайський павук почне нервуватися. Ось тоді я й завдам психологічного удару:

- Как ві думаєтє, товаріщ Ко Ше Лін, сколь бєзгранічним єсть тєрпєніє украінского народа?!

Він закліпає своїми вузькими очима. І вже тоді я дам йому пиздюлєй по повній програмі. В результаті - через годину у магазинах буде повно харчів, через день зникнуть черги, через тиждень знизяться ціни… А потім вдячний народ восхвалить свого президента…

Керівник «НХЄ Іnс.» пан Ко Ше Лін не прибіг. Ні через годину, ні через день, ні через тиждень.

Соціум тим часом почав самоорганізовуватись. Замість безладних блукань містом з вимогами «Хліба!» почали з’являтися злагоджені маршові колони з гаслами «Геть!»

А. Д. Кромєшний затужив. А одного ранку звелів Кірілови - особисто - як собі хоче, знайти можливість йому, президентови України, зв’язатися з цим клятим (шановним і впливовим підприємцем) Ко Ше Ліном.

Через день знічений Кіріл Кірілич невпевненою ходою увійшов у президентський кабінет:

- Он готов встрєтітся, Дотідортич.

- Хто?

- Пан Ко Ше Лін, глава «НХЄ Inc.»

- Га? Що? Пускай заходіт.

- Е-е-е, понімаєтє, Дотідортич… он, как ето… готов встрєтітся, еслі ви прієдітє.

- Я?

- Ви.

- Куда?

- Он сєйчас на Тайванє.

- Блядь! Сука! Кітайскій урод! Совсєм абарзєл! Я ж єго - в порошок… в пиль лагєрную!…

А. Д. Кромєшний почав бити чайний сервіз. Потім стомився, впав на канапу і жестами щось показував Кіріл Кіріличу.

- Што, Дотідортич? Послать? Понял. Куда? На…

Хорошо. Счас сдєлаю.

Кіріл Кірілич підвівся.

- Стой, Кіріл, - президент теж схопився, - ти шо, с ума сошол? Што, нє відіш, шо в странє творітся? Прікажи готовіть самольот, я лєчу к етой кітайской сволочі. Чєго он хочєт?

Голова правління «НХЄ Іnс.» Ко Ше Лін нічого від президента України А. Д. Кромєшного не хотів. Він лагідно і по-східному ввічливо прийняв Кромєшного, уважно вислухав, запросив взяти участь у чайній церемонії, і усім своїм виглядом демонстрував співчуття українському народові в особі високодостойного президента А. Д. Кромєшного у ці скрутні часи, водночас висловлюючи впевненість і надію, що під таким мудрим керівництвом, як його візаві, народ України здолає всі свої тимчасові труднощі та негаразди і прийде до затяжного процвітання. А щодо його корпораційного «хліба», «м’яса», «молока» на ринку України, то - рецесія, світова кон’юнктура, коливання цін, знаєте… Останню фразу Ко Ше Лін з поваги до Кромєшного навіть промовив українською, а не китайською, як розмовляв через перекладачку Ірен - до того.

Коли А. Д. Кромєшний повернувся в Київ, його зустрів півмільйонний мітинґ протесту, що тривав уже два дні.

- Чья ето робота? - спитав президент Кіріла, коли таємним підземним ходом пробрався із секретного аеропорту у свою резиденцію-фортецю на Банковій.

Кіріл завагався.

- Відіш, Кіріл, - розважливо промовив Кромєшний, - якби счас дєйствували бандити-ювеліри, я би вийшов до народу, ну, через телевізію, конєшно, і аргументовано доказав би, що нехватка продовольствія, ето дєло їх подлих рук. Саботаж, діверсії, врєдітєльство! А так? Нє валіть же всьо на уважаємих людей із «НХЄ Іnс.»! Чувствую я, Кіріл, прібліженіє піздєца, - Кромєшний стомлено гепнувся на канапу. - Визові мнє етого іщєйку учьоного, хочу восстановіть статус-кво.

- Кого визвать, Дотідортич?

- Кого кого, полковніка, блядь Ученія! І пусть у формє будєт!

Через довший як звичайно термін з’явився П. С. Ученій.

Уніформа вже не сяяла новизною, а навпаки, носила вторинні ознаки неафішованої пристрасті її носія до вживання нез’ясованого продукту стійкого бордового кольору. Коротше кажучи, полковницький мундир Ученія був забльований. Те, що пан Ученій, як завжди, був міцно напівп’яний, - самоочевидно.

- Товариш президент, - Ученій намагався триматися бадьоро, - полковник…

- Хто? - картинно приклавши руку до вуха перепитав президент.

- Полковник, - розгублено підтвердив Ученій.

- Е, нє, братєц, - заперечив президент, - ти уже нє полковнік, ти - хуй собачій.

Кромєшний повільно підійшов до отетерілого Ученія і почав зривати з його плечей погони. Але пришиті міцно, вони не піддавалися.

- Кіріл, ножніци.

Кіріл подав президентови пластиковий ніж для розрізування паперу. Кромєшний взяв інструмент, критично оглянув і за його допомогою почав відривати погони з Ученієвих плечей.

- Полковнік, блядь, - примовляв Кромєшний, - тєрорістов половіл, а козлов отпущєнія развєсті нє прєдусмотрєл…

- Товаріщ прєзідєнт, разрєшіті, - заговорив общєпонятним П. С. Ученій.

- Молчать, сука! - заверещав президент, зриваючи другий погон.

П. С. Ученій помалиновів, як нижня смуга триколора - державного прапора Української республіки.

- Гражданін Учєній пе ес, - урочисто промовив президент, - ви розжаловани до званія «рядовой» і увольняєтєсь з органов госбєзопасності за профнєпрігодность.

Здать удостовєрєніє!

П. С. Ученій розстібнув сорочку і зняв з шиї пластикову електронну ідентифікаційну картку.

- Оружіє!

П. С. Ученій поклав на журнальний столик надсучасний ще засекречений тридцятинабійний епік.

Кромєшний прискіпливо оглянув Ученія і несподівано скомандував:

- Ботінкі!

- Шо?

- Ботінкі казьонниє снімай, ублюдок! - закричав Кромєшний. - З іскуствєнной кожі, блядь!

П. С. Ученій механічними рухами зняв черевики і простягнув їх президентови. Той машинально взяв, оглянув і, вловивши запах, дико верескнувши: «Іздєваєшся, блядь!», жбурнув черевики Ученієви в обличчя.

- Вон отсюдова!

П. С. Ученій, витираючи кров з розбитої губи, поплентався до виходу. Президент підійшов до столика і цілком неекономно почав пити справжню воду. Кіріл Кірілич, користуючись моментом, теж налив собі склянку. П. С. Ученій, помітивши, що на нього ніхто не звертає уваги, акуратно підібрав свої розкидані черевики і навшпиньках щез за дверима.

- Кіріл, - меланхолійно промовив Кромєшний, витираючи губи, - а можєт зря?

- Так єщо нє позно єго вєрнуть.

- Да я нє про етого алкаша, я вобще… - Єслі вобщє, Дотідортич, то нє знаю! - з невластивою йому жорсткістю відповів Кіріл Кірілич.

А. Д. Кромєшний, вловивши цю інтонацію, спочатку розсердився, а потім пом’як і ще більше зажурився.

Несподівано без дозволу в кабінет увірвався ґенерал Курвенко, він був у бойовому «хамелеоні» і міцно п’яний.

- Вони можуть прорвати заграждєніє! - залементував він. - Можуть проникнути на Банкову! Шо дєлать?

- Як, шо дєлать? - перепитав президент.

- Шо дєлать? - тупо допитувався Курвенко.

- Стрєлять, ґенерал, - твердо сказав президент України, - стрєлять на поражєніє! Со всєх відов оружія!


16


У КАЗЕМАТІ. ВІН


Чіпка обживав нову українську в’язницю, побудовану зовсім недавно на місці колишнього готелю «Україна».

Старі люди казали, що колись цей готель носив назву «Москва», але кому то тепер цікаво. Цю в’язницю споруджено за особистим розпорядженням президента України А. Д. Кромєшного як зразковий пенітенціарний заклад для особливо небезпечних державних злочинців з відповідним наджорстоким режимом. А готель скасували тому, що після створення Євразійського союзу в Києві почали з’являтися приїжджі переважно із північно-східного боку, які принципово не бажали оселятися в гостініце Украіна. Готель занепав. З’явилася було думка перейменувати «Україну» на «Москву», але це горде ім’я вже носив інший готель - колишній «Київ». Тоді президент А. Д. Кромєшний і прийняв це вольове рішення - бути тут тюрмі!

Готель залили двома суцільними шарами бетону - один зсередини, другий зовні, і утворився сірий паралелепіпед з камерами типу «кам’яний мішок». В один з таких і поселили пораненого терориста ювеліра Чіпку. Для в’язнів цього зразкового закладу не передбачалося жодних меблів, заарештований жив - спав, їв, сидів, стояв - на голій бетонній долівці, але для Чіпки, позаяк він був поранений і становив певну інформаційну цінність для КҐБ, золотарської служби і особисто полковника Ученія, зробили виняток і встановили в камері металеве ліжко з ватяним матрацом. Кожного дня до Чіпки навідувалося троє гостей: полковник Ученій, лікар і кат.

Спочатку до роботи брався полковник Ученій, він уперто розпитував Чіпку про якусь каблучку, яка, мовляв, вміє змінювати свій зовнішній вигляд, що ви, молодий чоловіче, можете сказати з цього приводу?

- Нічого я не знаю, про жодну каблучку нічого не чув, в очі не бачив цього ювелірного виробу!

- В мовчанку рішив грати, - бубонів П. С. Ученій і давав знак катови. Той дротяним батіжком бив Чіпку по ранах, що ще не зажили. Чіпка зомлівав, і тоді до нього підходив лікар. Робив стимулюючі ін’єкції, обробляв рани, міняв перев’язки. А потім Ученій розпочинав усе спочатку. Так тривало два-три рази на добу.

У ті години, коли йому давали спокій, а стимулятор приглушував біль, Чіпка впадав у напівмарення-напівсон - кожного разу бачив одне й те ж саме видіння.

Він - вільний степовий вершник. Має доброго коня, багато різної зброї: спис зі сталевим вістрям, аркан з кінського волосу, лук зі стрілами, криву дамаську шаблю і розкішний кинджал з руків’ям, обсипаним коштовним камінням. Одягнутий він у дорогий, але зручний одяг - темно-синього оксамиту шаровари і короткий кафтан з легкою посрібленою кольчугою поверх, чоботи з теж синього сап’яну із позолоченими шпорами, широкий шкіряний пояс на чотири бронзові пряжки і волової шкіри шапку, обшиту позеленілими мідними бляшками із зображенням захисних окультних символів.

Він воїн, але позаяк гідного суперника у цих степах для нього нема, то витязь Чіпка вирішив позмагатися із самим Сонцем. Він не пам’ятав, що достеменно, але твердо знав - Сонце йому завинило. Це - воно, воно! Що - не важливо!

Головне, що він, воїн Чіпка, мусить зійтися з цим Сонцем у смертельному двобої, бо так вимагає кодекс лицарської чести. Кожного ранку Чіпка підстерігав Сонце край обрію з надією прохромити його списом, коли воно буде сходити, але кожен раз Сонцю вдавалося перехитрити невправного засідника. Сонце спритно викочувалося на небо і згори глузливо позирало на запального вершника, що гарцював степом, погрожуючи йому списом. До вечора Чіпка ганявся за Сонцем, стріляв у нього з лука, метав списа, намагався заарканити - марно! Сонце спокійно котилося небом, потім розпухало, червоніло і ховалося за західний обрій. Чіпка спересердя застромлював списа в землю, розсідлував коня і, стриноживши, пускав пастися, сам вечеряв впольованою за днини дичиною та рибою і лягав спати. Зранку все розпочиналося знов.

Одного разу полковник Ученій прийшов допитувати Чіпку з якимось жовтим конвертом в руках. Спочатку П. С. Ученій, кат і лікар провели з Чіпкою звичну процедуру: допит, роз’ятрення ран, перев’язка, а коли після ін’єкції Чіпка отямився, Ученій витягнув з конверта кілька кольорових знимків:

- Подивіться на це, молодий чоловіче, чи ви колись бачили цей предмет і ці візерунки?

На знимках була зафіксована каблучка на корейському тарелі і крупним планом візерунки - два ланцюжки ромбиків, один з яких оздоблений маленькими смарагдами.

- Ну, шо?

Чіпка неуважно поглянув на знимки каблучки на тарелі, але візерунок крупним планом ніби освітив його пам’ять спалахом: схоже на пояс галюцинації Галі! Хоча яка вона галюцинація? Гарна мила ніжна дівчина… Кохана!

Господи, хай би вже швидше прийшла смерть. Забагато всього як на мене, молодого: прихід у терор, вбивства людей (звичайно, за праведну ідею - за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!), Наташа-Роксолана зі своїм коханням, страшний теракт у Києві, поранення (а якщо чесно, то божевілля), поява Галі з невідомо якого світу (ось вони, візерунки, як на її магічному поясі…), друге поранення (цього разу - справжнє, від коханої руки оскаженілої Роксолани), Великий Збір Організації, жахливий бій з «псами режиму», третє поранення і нарешті - рідна українська тюрма… Господи, це нестерпно!

- Ну що? - П. С. Ученій тицяв Чіпці під ніс знимки каблучки.

- Рубіни, - мимоволі вихопилося в Чіпки, і він відразу зрозумів, що відтепер його існування у цьому «кам’яному мішку» кардинально зміниться. Тепер вони почнуть його мучити по-справжньому, аби добитися зізнання, що він, терорист-ювелір Чіпка, знає про цей візерунок - які рубіни, молодий чоловіче, якщо тут на кольоровій знимці ясно видно лише смарагди? Де ви бачили подібний візерунок з рубінами? Коли? Де? На якому предметі? І нарешті, що все це означає? Атвєчай, скатіна!

П. С. Ученій, почувши назву коштовного каменя, не зафіксованого на знимці, зрозумів, що у цій справі дещо суттєво міняється, бо цей злегка причмелений хлопчина таки дещо знає. Якщо не про саму каблучку, то про цей цікавий візерунок, на якому нема рубінів. Поки що нема?

Мабуть, так. Що ж, почнемо з цим рубінознавцем працювати по-новому. П. С. Ученій відпустив ката і звелів лікарю ретельно обробити Чіпчині рани, накласти асептичні пов’язки і зробити ще кілька стимулюючих ін’єкцій. Для нової роботи він повинен бути здоровішим, бо ж може не витримати моїх аргументів і померти передчасно, міркував собі Ученій, хай кілька днів відпочине, набереться сил, відгодується і відіспиться, а вже потім ми поговоримо про рубіни і про різні ювелірні вироби.

Розпорядившись лікареви лікувати, а начальнику тюрми добре годувати в’язня-ювеліра, П. С. Ученій з добрим настроєм покинув в’язницю.

Тоді ж степовий витязь Чіпка нарешті вполював Сонце.

Одного вечора, коли Сонце, побагровіле, опухле, роздратоване, закочувалося за обрій, Чіпка, підкравшись навшпин- ках до краю обрію, накинув на нього аркан. Потім скочив на коня і почав волочити полонене Сонце в степ. Воно спочатку розлючено опиралося, смикалося, а потім якось обм’якло і приречено піддалося силі, що тягнула його у протилежний порядку світобудови бік, мляво чинячи лише позірний опір. Як теля, що ведуть до різуна, майнула у Чіпки думка і блискавкою розтяла його мозок навпіл.

Чіпка заплакав, потім швидко вихопив з за пояса кинджал, перерізав мотузок аркана, звільнив Сонце, яке відразу ж закотилося за обрій, зліз з коня, сів у траву. Він зрозумів, що відтепер більше не вбиватиме людей.


17


УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ


Що ж, стрєлять, так стрєлять. Ґенерал Курвенко спецзв’язком віддав команду «Огонь!» і з почуттям виконаного обов’язку ковтнув з кишенькової фляжки армійського спецспирту, синтезованого з кремнію.

Спецняки, які тримали першу лінію оборони священної вулиці Банкової, за командою полковника Лаптєва виконали команду «Кругом!» і мов на параді зробили п’ять кроків від залізної огорожі. У натовпі, що нуртувався по той бік бар’єру, залунали радісні вигуки: Ура! Ура! Вперед!

Пси режиму втікають! Герої - до штурму! Народ - до влади! Але пси режиму виконали ще одну команду «Кругом!», підняли кеми і короткими чергами почали стріляти у натовп. Серед ворохобників відразу з’явилося десятки вбитих і сотні поранених.

Справу зроблено, подумав ґенерал Курвенко, який спостерігав за подіями з панцерного джипа на розумній відстані від лінії вогню. Він натиснув кнопку президентського зв’язку, набрав у легені повітря і зібрався доповісти про блискучу вікторію над супостатом, але те, що він побачив на передовій, змусило його змінити плани.

Суттєво поскрибований розстрілом майже впритул натовп не розбігся у паніці, а несподівано виділив із себе шеренгу якихось незрозумілих озброєних осіб у «хамелеонах» без знаків розрізнення, важких панцерах, сферичних шоломах.

Вони злагоджено стали на одне коліно і відкрили вогонь у відповідь по Курвенкових спецняках.

Почався запеклий і дуже жорстокий бій.

Демонстранти, з найвідчайдушніших, сховавшись за спини своїх оборонців, вимахували транспарантами з антипрезидентськими гаслами.

- Блядь! - промовив уголос ґенерал, а про себе подумав, що ось вона, громадянська війна. У цій ситуації він знайшов єдино правильний вихід - хильнув кремнієвого спирту. А потім почали з’являтися якісь плутані думки: доповісти президенту, викликати підмогу, припинити стрілянину…

Але президентови про бій під його вікнами встиг доповісти тверезий ґенерал Лайнов, підмога вже мчала з казарми на панцерниках з ґумовими колесами, причому з обох боків - як до урядових військ, так і до тих, без знаків розрізнення, а в переговори без будь-якого дозволу вступив полковник Лаптєв. Він підняв білу хустинку на люфі кема і енергійно замахав нею. За кілька секунд стрілянина припинилася. Спецняки і неідентифіковані тримали одні одних на прицілі. Полковник Лаптєв перемкнув свій мобільник на режим гучномовця і почав:

- Я полковник Лаптєв, командир…

Він не договорив, бо, оцінивши ситуацію, до нього підбіг ґенерал Курвенко, вихопив з рук мобільний апарат і, радикально тверезіючи, прохрипів:

- Я ґенерал Курвенко, голова КҐБ Украінской рєспублікі, хочу переговорити з вашим командиром!

- Я полковник Довбуш, командир самооборони повсталого народу України! Слухаю вас!

- Пропоную перемир’я до з’ясування обставин!

- Ми згодні!

- Я готовий передати ваші вимоги найвищому політичному керівництву держави! В чому вони полягають? - Курвенко був уже геть тверезим.

- Ми, як солдати України, себе від свого народу не відділяємо і якихось особливих вимог не маємо, ми - як наш народ - за повалення гнилого деспотичного корумпованого режиму Кромєшного і - за демократичні вибори нової влади! - відповідав полковник Довбуш.

- Але ж ви чините збройний опір законній владі!

- Ми - силова варта нашого народу! Ви стріляєте в народ, ми стріляємо у вас! Логіка наших дій зрозуміла?

- Да уж, - буркнув Курвенко, а потім вигукнув:

- Пропоную десять мінут перемир’я для консультацій з президентом.

- Гаразд! Ґенерал Курвенко бігцем піднявся на другий поверх президентської резиденції і, відштовхуючи бодіґардів охоронців, увірвався у кабінет свого шефа.

А. Д. Кромєшний лежав на канапі, а кругом нього метушилися ґенерал Лайнов, Кіріл Кірілич і лікар Гіпсих.

- Вони!… - вигукнув з порога Курвенко.

- Молчі, дурак, - зі свистом прошепотів Кіріл Кірілич, - нє відіш - Кромєшний уміраєт.

- Што?! - зненацька заревів А. Д. Кромєшний. - Уміраєт? Да я, бля, всєх вас пєрєжіву! Да я…

- Я пошутіл, Дотідортич, - спокійно сказав Кіріл Кірілич, - пошутіл, штоб гєнєрал так сільно нє орал, пусть спокойно доложіт обстановку.

Президент недовірливо глипнув на Кіріл Кірілича, щось подумав і, вдавши, що повірив, урочисто відкрив чрєзвичайноє засєданіє дєржавной ради.

Спочатку ознайомилися із ситуацією на мєстах.

З’ясувалося, що масові демонстрації проходять в усіх великих і більшості малих міст України. У кожному з них сили правопорядку, приведені в повну бойову готовність, чекали наказу - шо дєлать?

- Шо, шо, - гарячкував Лайнов, - стрєлять!

- А якщо в кожному місті є такі звєрі, вооружонні до зубов, як ото тут?! - вагомо розмірковував Курвенко, як такий, що уже понюхав пороху громадянської війни.

- Откуда? - мляво допитувався Кромєшний.

- Всьо может бить, - авторитетно стверджував Кіріл Кірілич, - відітє, у ніх новєйшая бронєтєхніка.

- Так шо дєлать?

Це питання терли дві години (Курвенко ходив до Довбуша продовжувати перемир’я), а потім з подачі Кіріл Кірілича знайшли простий, як все ґеніяльне, вихід.

До вечора було домовлено з полковником Довбушем, що урядові сили правопорядку не будуть «работать по народу», у відповідь самооборона не буде стріляти у спецняків. Народні оборонці погодилися, вони відвели з вулиці Інститутської панцерну техніку в район залізничного вокзалу, який перетворили на свою базу - потяги все одно вже тиждень не ходили.

А на майданах знову оскаженіло замітинґували. Вночі трохи розійшлися по наметах, а вранці, зібравшися знову мітинґувати, побачили, що під головною в’язницею України, де був колись готель «Україна», споруджено величезну естраду, а стіна в’язниці, що виходить на Хрещатик, закрита велетенським екраном.

Більшість активістів з того трохи посміялися і продовжували далі проклинати режим Кромєшного й вимагати справедливости, лише один член координаційного громадського комітету «Народний гнів», немолодий поважний чоловік, якого збунтований народ знав під іменем Петро Степанович, підійшов до командира самооборони полковника Довбуша і прошепотів йому на вухо:

- Всьо. Викрутився гад Кромєшний.

- Ви думаєте?

- Я впевнений. Я би вам рекомендував перебувати на вокзалі і підготувати людей і техніку до евакуації. А я зв’яжуся з… - Петро Степанович двома пальцями обох рук розтягнув шкіру на скронях, його очі звузилися, а сам він став схожим на старого нетверезого монгола.

Під вечір на естраді під в’язницею з’явилися найпопулярніші українські виконавці популярної музики: Пєтя Пєтров, Кобзарєвіч, Альона Шевченко, «Садко», «Азартниє дєвчьонкі», «Ложєчнікі інтернешнл» - всі звьозди.

Вони без будь якого конферансу почали по черзі виступати, а на екрані, що закривав в’язницю, з’являлося їхнє зображення. Таким чином грандіозний концерт, на дурняк, міг дивитися чи не весь повсталий народ і навіть бійці самооборони.

Найкмітливіші з членів комітету «Народний гнів» зрозуміли, що до чого, і почали вимагати, аби артилерія самооборони розстріляла естраду і екран, бо революція захлинеться, але більшість комітетських таку пропозицію не підтримала. Бо, мовляв, по-перше, це буде порушення домовленостей про ненапад, по-друге, можуть загинути артисти, а цього народ нам не подарує, бо вони їх найбільші улюбленці, а по-третє, наш народ, хоча й повсталий, але дуже палкий шанувальник прекрасного, ось подивіться, як він, народ, благоговійно слухає свого музичного пророка Кобзаревича…

Подібні концерти розпочалися в усіх містах, де проходили масові виступи протесту, щоправда, із «звьоздами» значно меншого калібру.

Народна революція поступово перетворилася у масові народні гуляння.


18


У КАЗЕМАТІ. ВОНА


Все-таки українська влада гуманна, бо розмістила жіноче відділення нової в’язниці не на верхніх, а на нижніх поверхах, - жінки є жінки. А у всьому іншому - повна рівність, як і в чоловічому відділенні - жодних меблів, якщо ув’язнена не поранена, голий бетонний інтер’єр без вікон, те ж саме харчування. Таким чином влада знайшла розумний компроміс між вимогами феміністок про ґендерну рівність і водночас виявила лицарське схиляння перед тонкою сутністю вічної жіночности.

Роксолану не катували так, як Чіпку. Її взагалі не били.

Для неї підступний полковник Ученій придумав іншу муку. Їй не давали митися! Крім того, до неї приставили наглядачку - клона знаменитої вертухайки зі «спецзавєдєнія № 6» Колимлагу часів правління Товаришсталіна Марусі Акушерки, яка своє прізвисько отримала через те, що ворогів народу жіночого роду розстрілювала виключно через статеві органи.

Роксоланина наглядачка мала в пенітенціарних закладах славу завдяки двом своїм прикметам: вона була неймовірно потворною з тілобудовою жіночного чоловіка і аґресивною активною лесбійкою. Роксолані про це довірливо повідомили менш прославлені наглядачки у перший же день її поселення у в’язницю - екс-готель «Україна».

Щоправда, полковник П. С. Ученій попередив Неомарусю Акушерку, що коли вона хоч пальцем торкнеться цієї вродливої ув’язненої, то буде негайно звільнена з органів і викинута геть без пенсії і вихідного утримання, зате вона може, ні, вона зобов’язана кожного дня демонструвати ув’язненій свої рішучі наміри вступити з нею у сексуальний зв’язок без її згоди, тобто зґвалтувати.

Неомаруся Акушерка пам’ятала, де вона працює, знала, що дядьки у цій конторі жартувати не люблять, тому твердо дотримувалася Ученієвих інструкцій. До ув’язненої могла доторкнутися лише тюремна лікарка, яка приходила перев’язати рани, а Неомаруся Акушерка пильнувала, аби та не передала ув’язненій гребінець, ножиці, дзеркальце чи пластиковий пакетик води. Звичне меню цього гостинного закладу - універсум хлібного типу і вода - цій прекрасній злочинниці замінили на ледь масну тетерю, крім того, вертухайка стежила за тим, аби ув’язнена не могла помити руки власною сечею. Через тиждень ці заходи безпеки виявилися зайвими, бо ув’язнена відмовилася від так званої їжі, і лікарка «годувала» її ін’єкціями.

А ось щодо сечі, то служба тривала.

Полковник П. С. Ученій щодня приходив допитувати ув’язнену, попередньо прикуту до залізного ліжка (це робили інші наглядачки). Він лагідно з нею розмовляв, не кричав, не погрожував, а ніби навіть співчував.

- Люба панно, - вкрадливо бубонів полковник, - я знаю, ви засадничо не винні, вас засліпила любов, тобто кохання, ви ж по суті ніжна і дивовижна, ви - не вбивця, вас втягнули, заманили, спокусили. Допоможіть мені, і я вам гарантую невеликий термін ув’язнення в комфортній в’язниці - за ненавмисне вбивство…

- Не вийде, - потрісканими губами шерхотіла Роксолана.

- Чому, чарівна панно? - дивувався Ученій.

- Бо я ваших навмисне вбивала.

- Це ви тепер так говорите, у вас гарячка від поранення, а коли видужаєте, тоді й ваші погляди на минуле зміняться. Тим більше, що я з вами. Я ж чого прийшов сюди?

Виключно з тим, аби допомогти вам. А ви зі свого боку зробіть мені малесеньку послугу, розкажіть усе, що ви знаєте про цей предмет. - Полковник показав Роксолані кольоровий знимок відомої каблучки.

- Я вже вам сотні разів казала, - обурювалася Роксолана, - нічого не знаю!

- Я знаю, що ви нічого не знаєте, - каламбурив Ученій, - але коли довго думати, з’являються нові цікаві думки. До того ж надзвичайно корисні. Я вам обіцяю, лише кілька слів про походження цього ювелірного предмету - і ваше в’язничне життя круто змінюється: вам надається щоденний душ, до вас прийде перукарка, вам зроблять манікюр і педикюр, я принесу вам велике дзеркало, набір кремів, лосьйонів, парфумів, дезодорантів, шампуней, два сорти туалетного мила, губну помаду, велику упаковку тампаксів і навіть імпортні прокладки з крильцями. Не вірите? Є такі. Я був у Европі, знаю. Крім того, особисто від мене - два комплекти контрабандної білизни, мережані такі…

У цьому місці Роксолана зазвичай плювала на полковника Ученія, і він трохи змінював тему:

- Крім того, незрівнянна амазонко, я обіцяю вам, мало того, урочисто клянусь, що вас негайно буде переведено до затишної в’язниці з усіма вигодами і ви ніколи більше не побачите цієї Неомарусі, яка, це видно неозброєним оком, має недвозначні сексуальні наміри щодо вашого еталонного тіла…

Плювок. - І нарешті, прегарна дівчино, я обіцяю вам бонус - ім’я людини, яка зрадила вашу організацію. Слово полковника.

Роксолана поглянула на Ученія повними ненависти очима.

П. С. Ученій, відзначивши зацікавлення командирші ювелірів саме цим питанням, задоволено потирав руки, чемно відкланювався з обіцянкою завтра завітати знов.

Так тривало тижнями.

Роксолана, поволі навчившись жити без води, вирішила для себе основне питання: жити чи не жити? Вона обрала - жити! Згадка про зрадника остаточно схилила її до цього вибору. А якщо жити, то треба їсти, але вона помітила, що лікарчині ін’єкції дають їй більше сили, аніж тетеря з універсуму хлібного типу, кількох грамів комбіжиру і води, тому й надалі чергувала «голодування» із споживанням їжі, тиждень - одне, тиждень - друге. Потім вона, намагаючись об бетонні стіни трохи «підстригти» свої нігті, помітила, що так може виготовити непогану зброю, - справді через місяць на обох руках вона мала десять гострющих, як бритва, лез. А щоби цього не побачили наглядачки та поштивий пан полковник, вона заліплювала нігті брудом з пилу і слини. Виглядало це жахливо, і її кати мали би бути задоволеними - красуня перетворюється на дикунку. Тепер вона уже могла своєї залицяльниці Неомарусі Акушерки не боятися, в разі чого піднесе їй гарбуза. Нарешті, треба придумати якусь гарну версію про ту кляту каблучку, якщо вона вже так цікавить цього гречного пана полковника. Може, справді дадуть води і мила. І вона думала. Здогадувалась, у чому проблема, як терористка-ювелірка, що воювала проти узурпатора, який страждав від ювелірофобії, але нічого путнього вифантазувати не могла.

А якось після відвідин лікарки, яка потай від Неомарусі дала їй ковтнути пігулку глюкози, вигострюючи для профілактики свої нігті ятагани, Роксолана просто фізично відчула, як з її підсвідомости піднімається картинка, на якій майже такий, як на цій остогидній знимці каблучки, візерунок. Так, це та курва, що трахалась у печері з моїм (був моїм) коханим Ігорем, агій на тебе, дівко, Чіпка він, Чіпка, простий шеренговий боєць, мала в своїх руках пояс! Вона потім кудись відлетіла, випростана, як мумія, і як він, пес такий, міг мене на таке страхіття проміняти, і в руках мала, так, лише тут на каблучці бракує ще одних коштовних камінців - рубінів, ні, помилки бути не може: я стріляю в цього кота зрадливого, курва відлітає, пояс я тепер як наяву бачу, ромбики, камінці, Ігор, спливаючий кров’ю…

- Суко! Суко! - загукала Роксолана до Неомарусі Акушерки, інакше вона до неї не зверталася. - Виклич полковника, я маю що йому сказати!

- Ночь січас, сладкая моя, - хтиво оглядаючи Роксолану, воркотіла наглядачка, - утром визову. А січас ночь, і возможно, ету ночь ми провєдьом вмєстє. - Вона похітливо облизнулася.

- Вранці виклич полковника! - владно скомандувала Роксолана і відвернулася до стіни.

Але вранці полковник не прийшов. Натомість уже десь ближче до полудня Неомаруся, ввійшовши з якимось винуватим виглядом, принесла Роксолані канапку з маргарином, кухоль солодкого чайного напою і - диво! - баняк гарячої води і брусок господарського мила. Мовчки все це залишивши в камері, вона делікатно пішла до виходу. В дверях обернулася і схвильовано промовила:

- А я до вас не так вже погано ставилась, чи не так, шановна панно? - І вийшла, не чекаючи на відповідь.

Здивована Роксолана сяк-так вмилась, з’їла принесене, випила напій, але нігті про всяк випадок знову замаскувала саморобним брудом.

Наступного дня до неї в камеру знову зайшла Неомаруся, принесла вже дві канапки з маргарином та чайний напій ще солодший і трохи ніяково сказала:

- Я можу сказати вам, хто зрадив ваших ювелірів.

Роксолана схопилася так рвучко, що перекинула напівпорожній кухоль.

- Хто?

- Я не знаю, як його ім’я, але мені стало відомо, що ваших тоді в лісі побили усіх, живими залишилися двоє - ви і той поранений хлопець нагорі, отже…

- Як його ім’я?

- Я не знаю, панно…

- А зрадник, отже… - Роксолана вже сама збагнула.

- Виходить, панно, що зрадник той, хто живий, неушкоджений і на волі, - закохано глипнувши на Роксолану, відповіла Неомаруся. А потім зашарілася.

- Це… це… - Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.


19


УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ ЩЕ


Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало - звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.

В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.

- Де звьозди? - спитав народ свого пісенного пророка.

- Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

- А чому ви, пане Кобзаревичу?…

- Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.

Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю, повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.

- Малинову смугу відпороли у Харкові! - доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: - Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.

- Нижню смугу відірвали в Одесі! - На додаток: - Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!

- Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.

- Армія зрадила присягу!

- Шо значіт зрадила присягу?

- Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, - засміявся ґенерал.

За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.

- Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.

- А Лайнов? - кволим голосом спитав Кромєшний.

- Смертью храбрих, - серйозно промовив Курвенко. - Тепер вони його волочать Хрещатиком.

- Що? - зблід президент.

- Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…

- Ох, - зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.

- Курвенко, - тихо промовив президент, - а де Кіріл?

- Я вже годину його не бачив, товариш президент, - з ненавистю відповів Курвенко, - навєрно, втік.

- Втік, - сомнамбулічно повторив президент, - а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?

Вєртольоти?

- Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.

- Охрана?

- Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я. - І што, ґенерал, дальше?

- Геройская смерть, навєрно, товариш президент.

- Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.

- Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…

Курвенко блідий вийшов.

Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!

- Ах, ти так! - У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів. - Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!

Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!

А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, - оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі:

- Ну шо, чортово отродьє, готово?

Він замахнувся і щосили вдарив обухом, цілячись у зловорожу каблучку.

Хе! Заплющив очі.

А коли розплющив, то побачив на долівці лише черепки від тарелі і нічого більше - ні лєпьошкі з трьох ґатунків золота, ні смарагдів, ні рубінів.

До Кромєшного повернувся страх. Він жбурнув сокиру і, сам не знаючи куди, побіг коридорами своєї резиденції.

Довго він не бігав. У резиденцію ввірвалися повстанці, попереду яких йшли бійці самооборони. Побачивши, як назустріч їм біжить блідий напівбожевільний чоловік із рештками сивого волосся, що стояло сторч, два бійці, впізнавши Кромєшного, одночасно випустили у нього черги зі своїх кемів. Один стріляв вертикально, інший - горизонтально, отже президента України А. Д. Кромєшного було акуратно перерізано на чотири майже рівні частини.

Голова - окремо…

Командир самооборони повсталого народу, член центрального комітету «Народний гнів» полковник Довбуш, взявши кілька десятків найпомітніших бійців, пішов на штурм цієї «української Бастилії» - бетонної в’язниці на місці колишнього готелю «Україна». Він хотів було ще взяти собі на підмогу, а якщо чесно, то задля трохи іншої мети, члена цека Петра Степановича Ученія, але цей поважний, активний під час першої революції пан кудись щез.

Нічого, подумав полковник Довбуш, будемо випливати самотужки. У «Бастилії» Довбуш мав дві пильні справи: добити Чіпку і визволити Роксолану. Для останнього якраз дуже знадобився би П. С. Ученій, який мав би засвідчити Довбушеву легенду: він йде перевіряти пости, його вражає електрошокова хвиля з еш-міномета спецняків, що якимось дивом вистежили базу Організації, він дві доби лежав без пам’яти, отямився, потім довго переховувався в лісі, харчувався жабами, мишами і гадюками.

Коли почув, що в Україні починаються заворушення, пограбував магазин у Сторожинці, експропріював бензиновий джип місцевого олігарха і прибув до Києва, де пристав до повстання. Ось пан Ученій свідок! Що, він буде розповідати Роксолані, як вистежив і знищив її Організацію? Просто так, звичайно, не буде, а з лезом біля сонної артерії - буде! Але ж старий хитрюга десь щез. Мабуть, інтуїція старого ґебіста підказала йому, що треба втікати.

Довбуш, дорогою до в’язниці, швидко вирішував, що робити в першу чергу. Спочатку йти добити того вискочку Чіпку, а потім уже визволяти Роксолану чи навпаки. Але, здається, навпаки не вийде, бо визволена Роксолана першим чином побіжить шукати свого Чіпку, свого Чіпку, бля… Ні, треба обох… Чекай, а бійці? Вони ж будуть визволяти не якихось кримінальників, а - політв’язнів, жертв режиму, героїв! Не зможу ж я при них стріляти у в’язнів.

Довбуша роздирали ненависть до Чіпки і кохання (все-таки) до Роксолани, нарешті останнє почуття перемогло.

Вона ж не знає, що я зрадник, навпаки, я в її очах постану героєм (командир революційної армії як не як!), Чіпка помре від ран і, зрештою, у нас з нею все відновиться і буде так, як до появи цього шмаркача, який здурів після першого ж серйозного теракту…

Штурмувати «Бастилію» не довелося, бо всі наглядачі й охорона вже давно покинули цю страшну в’язницю.

Треба було лише взяти ключі і відмикати камери.

- Свобода, браття!

Повстанці обіймали щасливих в’язнів і допомагали їм дійти до виходу.

Довбуш власноручно почав відмикати камери у жіночому відділенні. Одна, друга, третя, четверта…

- Роксолано!

З ліжка підхопилася худа страшна змучена постать з вогненними очима. Вона, як скажена тигриця, плигнула на Довбуша і двома блискавичними рухами виколола своїми нігтями лезами йому очі.

Довбуш дико закричав, схопившись обома руками за очниці. Два бійці самооборони, що супроводжували Довбуша, схопилися за кеми.

- Він зрадник! - заверещала Роксолана. - Я полковник, командир ювелірів! Він зрадив Організацію!

Бійці завагалися.

- Це так, - пролунав скрипучий голос з кутка камери, - це полковник Роксолана, а це зрадник.

Бійці побачили в глибині камери безформену неоковирну постать в уніформі наглядачки.

- Вертухайка?! - один з бійців підняв кем.

- Не треба, - зупинила його Роксолана, - вона наша, врятувала мені життя, допомагала. Йдіть собі, хлопці.

Йдіть!

Це було сказано таким жорстким командирським тоном, що здивовані бійці мовчки вийшли.

Роксолана взяла виючого Довбуша за волосся, підвела голову і трьома короткими рухами своїх нігтів-ятаганів перерізала йому горлянку. Він упав, а вона мовчки дивилася на Довбуша, аж поки він помер. Потім Роксолана заплакала і, непритомна, впала на руки Неомарусі Акушерки.

…Вони виходили з в’язниці втрьох - знесилена Роксолана, хворий, із відкритими ранами Чіпка і наглядачка Неомаруся Акушерка, яка підтримувала обох своїми дужими чоловічими руками.

- Все, пані, більше не можу, - Чіпка зблід і сповз на землю. Вони сіли втрьох на східцях хідника, що вів униз до Хрещатика. Чіпка поклав голову на коліна Роксолані і скляними очима дивився в небо. Роксолана трималася з останніх сил.

- Я знайду лікаря, - якось холодно, спокійно і відсторонено буркнула Неомаруся, окинувши ненависним поглядом Чіпку, і швидко пішла Інститутською догори.

Все ясно, подумала Роксолана і погладила давно немите Чіпчине волосся.

Так вони просиділи півгодини. Чіпка був у напівпритомному стані, а Роксолана - у відчаї: ось і відбулася революція, на всіх урядових спорудах - прапори жовто-сині із відірваною нижньою малиновою смугою, народ тішиться, магазини повні харчів - «хліба», «м’яса», «молока», які до того трохи подевшали, режим Кромєшного знищено, влада у руках комітету «Народний гнів», а двоє хворих революціонерів-політв’язнів сидять на голому хіднику цілком безпорадні і…

Завищали гальма. Поряд з ними зупинився надвичайно дорогий бензиновий джип «Ойл Рикша». Опустилося тоноване скло, і виглянув знайомий їм пан Ко Ше Лін, керівник «НХЄ Іnс.».

- Підвезти, панове ювеліри? - весело спитав «китаєць».

Роксолана байдуже ковзнула по ньому поглядом, а Чіпка ніяк не зреагував.

- Так, - уже серйозно промовив Ко Ше Лін, - революція пожирає своїх дітей. Вам треба до лікарні, любі мої.

Він вийшов з авта і за допомогою своїх охоронців довів Чіпку та Роксолану до свого джипа і вклав їх на заднє сидіння.

- Додому, швидко, - скомандував Ко Ше Лін водієви, і авто рвонуло з місця.

Уже за Києвом Чіпка отямився, він згадав усе, чітко усвідомив, де він, що поряд з ним Роксолана, і йому стало добре, хоча рани тупо й невідворотно боліли. На крутому повороті його відкинуло вбік, і він грудьми наліг на Роксолану. Вона м’яко усміхнулася, Чіпка теж. Але щось його збентежило. Цього не повинно бути, якийсь твердий предмет у нагрудній кишені сорочки вперся у його тіло.

Коли Роксолана задрімала на його плечі, Чіпка обережно засунув два пальці у кишеню і витяг той предмет, це була гарна інкрустована дорогоцінними камінцями золота каблучка. Через хвильку він упізнав її. В’язниця, допити, полковник каґебіст, фотографії каблучки, візерунок, пояс Галі Галюцинації…

Чіпка засунув каблучку назад у кишеню, застібнув клапан на липучку і міцніше пригорнув до себе Роксолану.


20


ДОБРИЙ ЕЛСІМ


Ось і все. Я виконав свою місію. Сказати б, з честю, але ж люди мене не зрозуміють: те, що у них - мораль, у нас - програма, у них емоції, у нас - технологія, у них - віра, у нас - знання.

Якби мені довелося рапортувати молодому Лето Лептону і мудрому Окопіуму про те, як я виконав поставлене переді мною завдання, то я би доповів, що після того, як щасливо здійснив Перехід, я першим чином оглянув усю часову шкалу нового світу. Моніторинг провадив виключно з єдиною метою - віднайти такий сегмент часово-просторового континууму, де б максимально швидко, якісно і ефективно можна було б реалізувати себе у матеріяльній субстанції. Це мав би бути такий історичний зріз, де б активно використовувалися в суспільно-екномічному обігу золото і коштовне каміння. Першим моїм поривом було зупинитися на одному із монарших дворів блискучого европейського абсолютизму. Я активно придивлявся до скарбниці французького короля Людовіка XIV, але перед тим, як приступити безпосередньо до процесу, здійснив ще один, контрольний рейд уздовж часової координати. І правильно вчинив, бо побачив раніше не зауважене ідеальне місце для матеріяльної самореалізації. Це - Україна XXI століття. Дві передумови для завершення в матеріялі магістерської роботи здібного Лепто Лептона були присутні в ідеальних параметрах: містичний страх перед ювелірними виробами, що ґарантували спокійне, безпечне і комфортне виконання процесу матеріалізації, і періодичні значні викиди психічної енергії людей, що служило постійним, надійним і достатнім джерелом живлення всієї технологічної операції. Таким чином, я виконав програму своїх Деміургів - юного Лепто Лептона і зрілого Окопіума у порівняно короткий (за вимірами людських уявлень) термін і з надвисоким рівнем якості. Все! Тепер ніби я можу бути вільним і з почуттям виконаного обов’язку повертатися Додому. Але я вчинив таке, що абсолютно не властиве нам, еґреґорам. Я зробив добру справу! За задумом своїх Деміургів, я не повинен опікуватися подальшою долею матеріяльного предмета після реалізації, я маю лише забезпечити процес - і все. Мабуть, це недопрацювання шановних Деміургів, і це можна зрозуміти, адже ж вони творили мене у жорстокому цейтноті - в Кінці Часів. У фінальній фазі. Тож я виявив самодіяльність, ініціативу і, як уже було сказано, доброту. Я не міг залишити напризволяще не чужий мені матеріяльний предмет, допустити, аби він потрапив у якісь випадкові руки, щоби його продавали й купували, як якусь банальну каблучку, або - ще гірше, аби його товк обухом старовинної бойової сокири якийсь божевільний маніяк! Ні! Цього не буде, сказав я сам собі і, витративши неприпустимо величезну кількість енергії, перемістив предмет у, як мені здається, більш-менш надійні руки. Принаймні та особина людської природи, яка стала власником матеріялізованої маґістерської роботи талановитого Лепто Лептона, поставиться до неї з увагою, хоча б тому, що ця людина має певний досвід контакту із відомим сакрально-символічним візерунком.

Отож я зробив це і готовий в разі чого нести відповідальність перед Вищим Судом Астральної Ієрархії.

Коли вже зайшло про злочин і кару, то буду зізнаватися до кінця: я вчинив ще один несанкціонований вчинок, - хто не хоче бути Автором, хай першим кине у мене… кластер - я зробив напис на внутрішньому обідку відомого предмета. Хай читають! Від скромности я не підписався, але це мій автентичний афоризм.

А якщо неофіційно, то у вільний від основної роботи час (за земним виміром) я непогано розважився. Я цілком поза своєю волею взяв посильну участь у політичній боротьбі в цій чудернацькій державі. Я став майже крутим революціонером! Моя діяльність якимось незбагненним для мене чином геть деморалізувала тамтешнього зверхника, і він не зміг утримати свою владу, коли проти нього повстали піддані, та що там казати, він і своє земне життя не спромігся вберегти. А мені й не шкода його, щоби знав, як за сокиру братися. Грізну зброю давніх вікінгів… Проти тих, хто не може себе захистити!

На загал мені здається, що усе це марно, але політика - не моя сфера.

Під час своєї місії, крім згаданого, я зазнав ще дещицю тонкого пікантного і приємного. Десь у складках земної матеріяльної субстанції існує такий собі матеріяльний предмет, теж золотий ювелірний виріб, який називається «Пектораль». А його еґреґор я вам скажу!…


21


КИТАЙСЬКІ БОВВАНЧИКИ


Після революції в Україну прийшла зима. Люті морози, скажені завірюхи, рясні снігопади - все те, від чого мешканці Східної Европи за останні десять років майже відвикли, - забрали на себе весь пасіонарний потенціал повсталих мас. Маси взялися боротися з вимерзанням і покинули напризволяще свою рідну революційну владу, яка постала з комітетів «Народний гнів». Центральний комітет «НГ» було перейменовано в Державний тимчасовий комітет управління, і відповідні статуси отримали комітети реґіональні. Таким чином вибудувалася владна вертикаль. На честь завершення цього знаменного процесу ціни на «хліб», «молоко» і «м’ясо» повернулися до рівня дореволюційних, за місяць підвищилися на десять відсотків - труднощі перехідного періоду, знаєте, кругом недоброзичливі сусіди, гідра контрреволюції може підвести свої голови… Народ наш мудрий, він зрозуміє. Народ нічого не розумів, але бунтувати більш не мав ні сил, ні бажання, ні вільного часу - треба рятуватися від холоду, голоду і спадщини проклятого минулого…

У перші тижні після перемоги Великої листопадової націонал-демократичної революції нова влада оголосила курс на відновлення повного суверенітету України та автентичної державної символіки, вихід із Євразійського союзу, демократизацію політичного устрою, лібералізацію економіки, спорудження пам’ятника загиблим героям-ювелірам і надання українській мові офіційного статусу державної, як другої після російської, звичайно. За кілька місяців з обіцяного було виконано лише дві речі: затверджено новий державний прапор - від колишнього, «кромєшного», жовто- синьо-малинового триколора було відтято нижню смугу і продубльовано українською мовою вивіски на державних установах. А решту? А ось оберемо нового президента, шановні громадяни (незалежної як не як України!), ось тоді й підуть реально реформи. Наразі відчайдушна революційна влада в особах найрадикальніших членів центрального комітету «Народний гнів» навсібіч прорікала Україні не пізніше весни всенародні вибори - парламенту (ну, це коли народ сам собі обирає депутатів, які потім ухвалюють закони) і навіть президента (що, не вірите, таке буває, все населення голосує за кого собі хоче, а кандидатів може бути кілька).

У народу від цих перспектив голова пішла обертом, народ занервувався, народови стало зле від демократичної ейфорії.

Тому цека, уже перейменоване на Держтимком і очищене від радикалів, прийняло рішення подбати про психічне здоров’я народу. З’явилася така думка, що народ до демократії ще не готовий, отож впроваджувати парламентаризм, ну там верховну раду, нардепів, спікерів, недоцільно, а ось президента якраз доцільно обрати повним складом Держтимкому.

Для цієї мети було призначено символічну дату - 29 лютого.

Держтимкомівські зібралися у резиденції ненависного узурпатора, підлого тирана, демагога, маніяка і злочинця заслужено вбитого колишнього президента України А. Д. Кромєшного. Всього членів Держтимкому за протоколом було сорок дев’ять, активно працювали не більше двадцяти, тож так вийшло, що всі держтимкомівські навіть не були між собою знайомі.

Головували по черзі, і тепер, на цьому надзвичайно важливому засіданні, на якому мали обирати президента України, головувати випало тихому непримітному професору атомної біології Петренкови, який потрапив у Держтимком через звичне під час революційних катаклізмів непорозуміння.

- Шановні панове, товариші, друзі, - тремтячим голосом почав професор, - дозвольте засідання Державного тимчасового комітету управління з питання виборів президента України вважати відкритим…

Його обірвали короткі потужні оплески із задніх рядів.

- Слово має… - продовжував професор Петренко.

- Дозвольте мені! - із заднього ряду підвівся немолодий червонощокий дядько і енергійно попрямував до трибуни.

«Хто? Хто це? Хто такий?» - покотилося поміж держтимкомівськими. «Та це Петро Степанович», - відповідали деякі. «Активний учасник ще першої революції». «А член?» «Та, мабуть, член, якщо…» «Член, член!» - заспокоювали знаючі…

- Товариші! Панове! Друзі! - Дядько виступав без папірчика і це багатьом не сподобалось. - Як ветеран національно-визвольних змагань за демократію, прогрес і процвітання, відповідно, проти тиранії, занепаду і злиднів я хочу запропонувати вашій шановній увазі кандидатуру на посаду президента України.

Всі затихли.

- Це справжній син українського народу, - натхненно проповідував Петро Степанович, - патріот, демократ, національно свідома людина і світла особистість. Це - досвідчений фахівець, що має досвід державного управління, це - ерудит, інтелектуал, енциклопедист, знає мови, в тому числі китайську, це - високоморальна людина, зразковий сім’янин, скромний у побуті, не п’є! Нелегка доля випала цьому мужньому чоловікови, виконуючи таємне спецзавдання свого народу, він тривалий час змушений був носити машкару поплічника тирана Кромєшного. Він був наближений до епіцентру поваленого злочинного режиму і як міг розхитував його зсередини. Але полишмо історикам майбутнього описати полум’яний подвиг цієї людини і оцінити його величезний вклад у перемогу Великої листопадової націонал-демократичної революції, наразі я хочу представити вам достойного кандидата на найвищу посаду нашої оновленої держави. Це - високошанований пан Кирило Кириленко-Тур. Прошу!

В задньому ряду підвівся Кіріл Кірілич.

- Прошу, прошу, пане Кириле, - заохочував Кіріл Кірілича Петро Степанович, - до трибуни.

Кіріл Кірілич у новому двобортному костюмі, у вишиванці, з молодими двотижневими ріденькими вусами підківкою, переборюючи заціпеніння, вийшов посеред зали, і стояв, не знаючи, що робити, аж поки Петро Степанович не взяв його під лікоть і не завів за трибуну.

Мовляв, прошу до слова.

- Ну, що ж, дякую вас, товариші, і тебе, наріде український, теж дякую. За довіріє! Постараюсь оправдати… одне слово… все, шо в моїх сілах… душу тіло я положу… Спасібо, корочє…

Головуючий професор Петренко зніяковів, а Петро Степанович побагровів:

- Проголосувати ще мають, Кіріл, ти шо, не врубився, - зашепотів Петро Степанович на вухо кандидатови. - Сідай пока, ось тут у перший ряд.

Кіріл Кірілич сів, а Петро Степанович, роздратовано жестикулюючи, щось зашепотів головуючому.

- Товариші, - промовив геть дезорієнтований професор, - хто за кандидатуру на посаду президента України, запропоновану шановним паном е-е-е…

- Ученієм, - кинув Петро Степанович.

- Ученієм, - продублював професор, - прошу голо…

- А інші кандидатури?! - схопився з місця один держтимкомівський з числа недобитих радикалів.

- Давайте не будемо виходити за рамки норм демократії, - втрутився пан Ученій, - адже вони що передбачають? Спочатку пробалотовуємо одну кандидатуру, а якщо вона не проходить, аж тоді й висувається наступна.

Так те ж на Заході, де панує зріла демократія, я був у Европі, знаю.

Радикал засоромлено замовчав.

- Голосуймо! - скомандував П. С. Ученій.

- Хто за… - забубонів професор Петренко.

Держтимкомівські не були «за». Розлючений Петро Степанович ще раз виліз на трибуну, він ще раз розповів присутнім про надзвичайні чесноти кандидата Кирила Кириленка-Тура, про його патріотизм, про те, що він не п’є, про те, як вивчив за тиждень українську мову, про героїчні його подвиги у надрах злочинної влади у небезпечній близькості до цього божевільного узурпатора Кромєшного, а на завершення сказав:

- Крім того, шановні товариші, цю кандидатуру підтримують наші друзі, що мають стосунок до хліба, м’яса, молока! З цими словами П. С. Ученій двома пальцями обох рук розтягнув собі на скронях біля очей і став схожим на пришелепкуватого немолодого корейця.

Цього разу всі проголосували «за»! Таким чином, переобтяжений чеснотами, подвигами і досвідом патріот Кирило Кириленко-Тур став президентом України. Три дні він обживався на посаді, а опісля почав правити.

Першим декретом він розігнав Держтимком (заважали йому освоювати президентську резиденцію на Банковій), а другим призначив ключових міністрів. Тут було з чого дивуватися. Міністром фінансів став найкращий бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто - охорони здоров’я було призначено нову людину - колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба - це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті - полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал- лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…

Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

- Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?

- Ви хто?… Хто? - пан Кирило спочатку злякався, але, впізнавши Ученія, набрав вигляду, який виробився у нього за час президентства, - зверхнього, бундючного, гидливого. - А це ти, Ученій, що тобі треба?

- Кіріл?! Ти шо?! -Ученія розпирало від обурення. - Забув мене? Ти шо, Кіріл?

Пан Кирило завагався і нарешті примирливо кинув:

- Вибач, Петре, запрацювався, ходімо вип’ємо.

Вони зайшли у президентську кімнату відпочинку, посідали на м’які диванчики, за кілька хвилин дві офіціянтки принесли напої і наїдки. Поки вони сервірували столик, в Ученія набрався повний рот слини, давно він такого добра не бачив: натуральний пшеничний хліб зі справжнім коров’ячим маслом, кав’яр, червона риба з цитриною, автентичне сало, імпортний ічкерійський сир, буковинська домашня ковбаса, каспійський оселедець з цибулею, вирощеною в землі, і - нарешті - графин зі справжньою житньою (Ученій це визначив за запахом) горілкою!

- Ну, за успіх! - проголосив пан Кирило, піднявши келих з чистою джерельною водою.

- За! - повторив Ученій, іґноруючи наповнену офіціянткою чарку і наливаючи собі горілки в келих. - Успіх! - І випив. Потім почав швидко їсти.

- Ну, Петре, - театрально склавши руки на грудях, спитав пан Кирило, - що тебе привело до нас?

Пан Ученій, не перестаючи їсти, заторохтів: «Ну, шо Кіріл, ти хіба сам не знаєш? Всі отримали якісь сякі-такі посади, а я, я… - Він уже був трохи п’яний, а отже, став добрим, розчуленим, сентиментальним, - я, котрий так суттєво доклав руку до нашої спільної перемоги, залишився ні з чим. Так би мовити, біля тріснутого корита. Кіріл, як ти міг?! Як міг забути про давнього друга?!»

П. С. Ученій ще випив і, замість заїдати, заплакав.

- Що ж, Петре, - задумливо промовив пан Кирило, - єдине, що я можу для тебе зробити, це - оформити тобі пенсію полковника.

- Що?

- Немолодий ти уже, Петя, пора і на відпочинок. А полковницька пенсія - це ж гарні гроші!

- Ти шо, Кіріл, іздєваєшся, шутіш?

- Ні, пане Ученій, я серйозно, і взагалі час вашої авдієнції вичерпався. Па-а-пра-а-шу!…

- Шо? Гад ти такий, сука самозвана, - П. С. Ученій схопився на ноги, почервонів і замахав руками. - Ти забув, скотина, з чиєї руки хлебчеш, забув, бля, хто тебе на престол привів?! Я тебе поставив, я тебе й скину, блядь!

Сьогодні ж буду в Ко Ше Ліна і до вечора ти, Кіріл, будеш уже ніхто!

- Да пашол ти, - мляво буркнув пан Кирило і, схопивши графин з горілкою, вдарив ним Ученія по голові.

- Винесіть це тіло, - скомандував пан Кирило своїм охоронцям, клонам-бодіґардам, які прибули на виклик, - викиньте на смітник, але добре його запам’ятайте, якщо цей алкаш ще хоч раз проникне в резиденцію, я позвільняю вас усіх з волчьімі ксівамі. Понятно?

- Так точно, товариш президент!

Коли Ученія винесли, президент України зв’язався з шановним паном Ко Ше Ліном.

- О, Кириле, а я якраз тебе хотів бачити, - у моніторі апарата зв’язку було видно, що пан Ко Ше Лін десь серед дикої природи, - з першого числа своїм декретом піднімеш ціни на десять відсотків на хліб, м’ясо, молоко, мовляв, вища державна доцільність, одне, друге, словом, обґрунтування на твій розсуд.

- А-а-а…

- Це питання не обговорюється, - твердо сказав Ко Ше Лін і широко посміхнувся. - Що ти там хотів, Кириле?

- Зв’язкового поміняти, - відповів президент України, - цей Ученій вже геть спився, здається, у нього вже бєлка.

- Як скажете, пане Кириле, ви - президент, кого призначите, той і буде, а взагалі, навіщо нам зв’язковий, і так можемо порозумітися, - засміявся Ко Ше Лін.

- Справді, - скривився пан Кирило.

Отямившись у контейнері для сміття, П. С. Ученій першим чином зібрався телефонувати до шановного пана Ко Ше Ліна, аби той негайно зняв цього гада Кіріла з посади, якої він, як виявилося, не гідний. Але в кишенях не було мобільника, як також не було ні грошей, ні зброї, ні документів. Пан Ученій міг ще зателефонувати з якогось іншого апарата, але, як з’ясувалося, він начисто забув номер пана Ко Ше Ліна. І згадати вже не зміг ніколи - графин з горілкою зробив свою справу.

Невдовзі в товаристві осіб без певного місця проживання, які мешкали в картонних ящиках біля смітників в елітному Печерському районі Києва, з’явився новоселець.

На вхідчини він приніс двадцять флаконів синтетичного одеколону, консерви з океанічних водоростей, і питання про прийняття чи неприйняття нового члена в колектив відпало як неактуальне - такі люди на дорозі не валяються!

У новій компанії бездомних люмпаків П. С. Ученій швидко здобув авторитет через вміння майже безперебійно здобувати одеколон і харчі, його навіть поважали, проте нові колеги дуже не любили, що цей старий дуже бреше, ніби він був полковником КҐБ (в це ще можна повірити, бо доля є доля) і нібито знайомий із самим Ко Ше Ліном! Ось за цю брехню люмпаки дуже обурювались на колегу, і коли він черговий раз цієї заводив, били.

Ліниво, мляво, недошкульно, але били. За аж занадто вже велику брехню!… Навесні голова правління «НХЄ Inc.» пан Ко Ше Лін разом зі своєю подругою темноокою Ірен здійснив подорож всією Україною з Луганська до Ужгорода. Не літаком, як звичайно, а бензиновим джипом. Їхали не надто поспішаючи, так, аби змогли добре розглянути придорожні пейзажі. Розглянули. Прибувши в столицю Закарпаття, пан Ко Ше Лін сказав своїй супутниці, чорнявій замисленій Ірен:

- Прекрасна країна, щедра родюча земля, гарні добрі працьовиті люди, але прокляття, Ірен, є прокляття. Ірен сумно посміхнулася.

Березень - серпень, 2001 року



This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

19.03.2010


на главную | моя полка | | Тероріум |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу